|
|
Цій світлині, на пору коли пишу ці рядки (6 січня 2012 року), уже виповнилося понад 42-а роки. Вона з'явилася у мене зненацька: увечері 12 грудня 2011 року на мою електронну адресу її надіслав відомий український поет, голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Михайло Каменюк. Всю історії цієї дивної світлини можна прочитати тут, у моїй щирій відповіді пранові Михайлові, яку я виклав у листі-відповіді, відправленій уночі 12.12.2011 року. Читайте: "Щонайперше, щиро і сердечно дякую за знімки. Особливо за другий, груповий. Я ніколи не знав про його існування, і це для мене справді величезна приємність. Адже нещодавно, 11-12 листопада, вже виповнилося 42 роки по тому, як ти увечері за столом сказав: «Якщо батько на подвір’ї запрягає коней, то це означає, що син збирається у дорогу…» 42-є літечок і один місяць (бо ж сьогодні якраз 12-те число) і цій світлині. Біля тебе в окулярах стоїть такий собі Юра Маришів. Він тоді працював у шаргородській районній газеті. Родом він із міста Хмельницькій. Десь Катеринич його віднайшов і привів у редакцію, бо працювати не було кому. Згодом Юра якимсь чином потрапив на Буковину. Працював в обласній молодіжній газеті. За тим – у будинку політосвіти обкому партії. Страшенно заздрив мені в тому, що ось я потрапив до ВПШ, а його не послали. Коли завалився комуністичний світ, подався в комерцію. Він 48-го чи навіть 47-го року народження. Давно на пенсії, але років із три тому зненацька знайшов мене у Києві. Розповідав, що все так же працює в торгівлі, займається комерцією. Казав, що завітав до мене лишень з метою взяти книжку про Джурин, починати, що я там розповів. Оскільки, мовляв, на старості часто згадує шаргородські краї, роки проведенні в газеті «Комунар». При цьому все розпитував про Лєну Подоляніну. Пам’ятаєш, була така, свого часу відомий голова колгоспу в Мурафі, потім, здається, вона переїхала в Бохоники. Знаю, що там очолювала господарство. Чи править нині – не в курсі... Так ось Юра колись потрапив у колгосп імені Жданова села Жданове (частина Мурафи) і побачив там на шпаркому коні у сідлі молодого зоотехніка. Це якраз була майбутня всім відома Олена Іванівна, яка ще не була на той час навіть Подоляніною, позаяк тільки-тільки, по завершенню сільгоспінституту, переїхала на Шаргородщину зі свого рідного Станіславчика Жмеринського району. Зав’язався дивний і тривалий телефонний роман поміж Юрою та Лєною. Він годинами воркував із нею, зачинившись у редакційній кімнатці, і це страшенно дратувало аж до криків Катеринича, який навіть із цього приводу скаржився на Олену голові колгоспу, був такий Матвєєв… Юра у відповідь тільки сміявся і весело та безжурно казав: дивіться, а то я візьму та женюсь і теж буду їздити верхи на кобилі… Для редакції буде тільки вигода. На що Катеринич просто таки верещав не своїм голосом. Мовляв, нічого не пише, а тільки сидить із трубкою біля вуха… Маришів і понині, гаряче й образно передихаючи, посилаючи віртуальні поцілунки у вічність, згадує ті часи під час розмови зі мною. Мені чомусь думається, що він із той таки Подоляніною навіть ні разу не зустрівся наяву. Був, либонь, лише віртуальний телефонний онанізм, і тільки… Юра, скільки його знаю, був саме таким баламутом і веселим зазнайкою, котрий на словах такі вчиняв подвиги, такі відчайдушні карколомні піруети, а насправді все виявлялося мильною булькою… Поруч із Шевченком стоїть Іван Сайчук – це мій колишній сусід. Він все життя мешкає в Джурині. Працює водієм на швидкій допомозі. Хороший, приємний чоловік. Коли 2004 року померла моя мати, він мені надавав просто таки неоціниму допомогу за що я буду вдячний йому все життя. Так що за знімок величезна тобі дяка. Це немовби повернення в юність. Ользі й Танюші показав яким я був у неповних двадцять літ… Спасибі!" Отже, ЦЮ НЕЗВИЧАЙНУ СВІТЛИНУ БУЛО ЗРОБЛЕНО 12 ЛИСТОПАДА 1969 РОКУ В ДЖУРИНІ НА ВІННИЧЧИНІ, ПІД ЧАС ПРОВОДІВ МЕНЕ ДО ЛАВ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ, ХОЧА СЛУЖИТИ ДОВЕЛОСЯ У ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОМУ ФЛОТІ... |