Олександр Горобець

СВІЧКА НА ВІТРІ

(Закінчення)

Кур’єр від Путіна до терористів

         Офіційна російська брехня стала настільки явною і нестерпною, що в самій Московщині з’явилося чимало байок і анекдотів з цього приводу. Ось один із зразків цієї нев’янучої народної творчості. 

Запитується, що було б, якби нинішній глава зовнішньополітичного відомства Федерації  Сергій Лавров працював, до прикладу, міністром закордонних справ у Гітлера?  У серпні 1941-го він би неодмінно стверджував: «Заявляю, що на території СРСР немає ніяких німецьких військових формувань і нашої зброї. Там знаходяться тільки місцеві ополченці з німецьким корінням, які борються проти ультра націоналістів сталіністів. А форму і зброю, танки та літаки вони могли придбати в будь-якому магазині вермахту…»

1941-й рік, листопад. Пан Лавров, і не змигнувши оком, заявив: «Радянська пропаганда вчергове розповідає казки про колони німецьких військ, які нібито наближаються до Москви. Це вже навіть не смішно. Ніхто в світі не вірить цим вигадкам…» 1942-й рік, травень. Усе той же Лавров гне своє: «Так до цих пір і немає жодного скільки-небудь достовірного свідчення участі солдат вермахту в совєтскій кризі. Документи німецьких солдатів, які пред'являються міжнародній пресі могли бути просто вкрадені у їх власників, а фото якихось танків взагалі зроблені незрозуміло де…» 1943-й рік, лютий. Нетлінний брехун Лавров: «Так, дійсно, взяті у полон під Сталінградом вояки є військовослужбовцями Німеччини. Однак вони просто заблукали, патрулюючи кордон рейху…»

У цих жартах іронічна насмішка над московітами, офіційна правда яких щоразу біла як циганська литка. Чи то стосувалося подій довкола загадкового зникнення місій ОБСЄ на українському Донбасі, чи розстрілу російськими військовими малайзійського пасажирського літака.

Події на українському Сході активізували діяльність міжнародних асоціацій. І насамперед Організації з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ. Головна її місія, як відомо, – моніторинг подій у зоні конфліктів та посередницькі функції щодо врегулювання кризових ситуацій і запобігання конфліктам. До  складу представництва входить п’ятдесят сім країн світу, і, до речі, не лише Європи, а й  Північної Америки, Центральної Азії.

Буквально з перших днів протистояння в Донбасі, ОБСЄ намагалася наситити зону протиборства своїми міжнародними фахівцями. А це, зрозуміло, вкрай не входило в інтереси Кремля. Йому не потрібні були зайві очі, коли діяли загребущі окупаційні руки, російські найманці – терористи-убивці й мародери. На спостерігачів континентальної Організації влаштовувалися справжні облави. Декілька груп спостерігачів ОБСЄ безслідно зникли в зоні конфлікту. При чому на території, яку контролювали бойовики. Однак їхні представники, в дусі московської брехливої пропаганди, геть заперечували власну причетність до цього злочину, безсоромно показуючи в бік Києва. Мовляв, це справа рух «майданівської хунти».

Суть операції терористів і Кремля з заручниками від ОБСЄ стала зрозумілою, коли почалися переговори з обміну полоненими. Якось на одному з українських блокпостів,  з великою сумою грошей у валізі, засвітилася одна з коханок біснуватого ватажка терористів угро-фіна Гіркіна, втрапила за грати. Подібне на те, що не порадившись з ФСБ, яка з зоряної столиці веде проект збурення українського Донбасу озброєними  загонами найманців,  розбійник з широкої московської дороги Стрєлков, який у проекті їхньої здичавілої Новорасєї проголосив себе міністром оборони,  вирішив обміняти свою милу та любу солодятку на офіцерів міжнародної місії. Отож карта виявилася битою. Усім стало зрозуміло, що фахівці ОБСЄ в статусі заручників знаходяться в Гіркіна і його шайки головорізів.

Потрібно було терміново рятувати геть втрачене на світовій арені реноме і Кремля, і донецьких «ополченців» у боях за звільнення Донбасу від «фашистів». І кремлівські кагебісти в перші дні травня 2014-го придумали «московську спецоперацію» зі звільнення з полону членів місії ОБСЄ. Фактично у самих себе. Бо ж саме за вказівкою з Кремля їх таємно місяць тому полонили, а тепер вирішили помпезно, з багатьма складовими випустити на свободу. При чому за особистої підтримки і участі коротуна-стерв’ятника. За головного ж дурника і «розводящого» було обрано колишнього уповноваженого з прав людини при президенті РФ, липового кремлівського «правозахисника» Володимира Лукіна.

Ось яку статтю з цього приводу я опублікував 8 травня ц.р. на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», яка викликала надзвичайно широкий резонанснасмперед у середовищі їхнього «руського мірі». Подаю її мовою оригіналу, для відчуття гостроти слова. Пост називається «Лукавсто от Лукина»:

«Сижу весь в слезах умиления и восторга, не проходящий ком в горле. И все это от откровений Владимира Лукина, его восхищенного рассказа о своих геройствах по поводу так называемого освобождения  им заложников от ОБСЕ в Славянске.

Ах, да, забыл. Он очень напирал в своем интервью на том, что эти люди, за которыми ему пришлось ехать, совсем НЕ заложники.  Наверное, курортники. Вот вышли поохотиться на бабочек, тут их окружило стадо слонов. Держало в осаде до тех пор, пока не прилетел из Москвы господин Лукин, и не освободил.

«Ну, я «заложники» называю чисто условно, - заявил по этому поводу спецпредставитель В. Путина журналистам, - потому, что это неправильное название на самом деле. Заложник – это когда люди держатся для того, чтобы их на кого-то или на что-то обменять. В данном случае речь не шла о том, чтобы обменять, и сами люди, с которыми я говорил, очень не любят этого слова, «заложник», поэтому я его как бы беру обратно». 

И это все говорит человек, который десять лет был уполномоченным по правам человека в одной из самых крупных стран мира. Он что-либо слышал, например, о Европейской конвенции по правам человека?  Если нет, то пусть почитает ее пятую статью о Праве на свободу и личную неприкосновенность…

Или это для России словно бы раздел из начертательной геометрии?

Впрочем, и сам того, видимо, не желая, этот посланец Кремля столько наболтал, что теперь в любом международном суде можно очень легко довести парадигму: вся террористическая сеть бандформирований на востоке Украине управляется из Москвы. Обратите внимание, что уже в начале интервью В. Лукин хвастается: ему за 2-3 звонка удалось выйти на людей, которые ведут боевые действия в Украине. Вот как это выглядит в разговоре: «Потом я стал звонить в разные места, используя свои старые связи и другие каналы, и по ним я постепенно добрался до тех людей, которые в Славянске задерживали представителей ОБСЕ…»

В миссии ОБСЕЕ находилось аж четверо офицеров ФРГ. Когда их освободили, из Берлина в Киев за ними прислали чартерный рейс самолета Бундесвера. Думаете, в Германии глупее специалисты за 77-летнего прислужника Кремля? Но они почему-то не вышли на связь с террористами, не пытались с ними договориться. А В. Лукин разболтал, что стоило ему войти в контакт с Володиным из Кремлевской администрации, и тут же Славянск открылся. И добро появилось на визит от самого ВВ.

А все потому, что концы от террористических банд ведут непосредственно в Москву. Здесь спрятаны концы вожжей управления боевыми действиями в Донбассе.  И явно слукавил господин Лукин, когда утверждал, что за 2-3 звонка из белокаменной вышел на самих террористов, якобы договорился  с ними об освобождении «служащих ОБСЕ». Это утверждение опровергает запись разговора спецпредставителя В. Путина с руководителем Славянского бандформирования, офицером ГРУ ГШ ВС РФ, как это утверждает Служба безопасности Украины, Игорем Гиркиным, по прозвищу «Стрелок». При этом замечу, что В. Лукин в своем интервью для «ЭХО Москвы» подтвердил: такой разговор был.

В фривольном тоне дедушка из Москвы, сообщая о том, что он находится в окружении «интересной компании», интересуется: насколько «теплая атмосфера» в Славянске. Словно бы справляется о том, как идет охота на зайцев. При этом замечу, что все происходит как раз 2 мая с.г., в самый черный для украинских силовиков день, когда было убито шесть военнослужащих при осуществлении антитеррористической операции (АТО). Двое из них застрелены бандитами по изуверской технологии господина Путина, о которой он публично поведал на весь мир во время своей пресс-конференции 4 марта с.г. – из-за спин «живого щита» - женщин и детей. Ее, как известно, применяли только эсэсовцы во время второй мировой войны, и Гиркин под Славянском…

Так что великий российский миротворец и праволюб В. Лукин попал в самую глупую десятку, спрашивая о «теплой атмосфере» в Славянске. Ибо бой в эти кровавые сутки начался с самого утра, и к 10.59 (по киевскому времени), когда состоялся разговор Лукина с Гиркиным, все жертвы были уже на небесах…

Не удивительно, что главный террорист Донбасса не стал долго разговаривать, грубо сославшись на то, что ему нужно «руководить обороной». При этом офицер ГРУ четко заявил В. Лукину: «У меня нет никаких возражений по одной простой причине - со мной все уже обговорили». То есть, все команды с Москвы получены…

Так что все заслуги господина Лукина – пообедал в олигарха Р. Ахметова, сходил на футбольный матч его команды, забил лично три мяча в ворота на пустой «Донбасс-Арене», проехался в Славянск и назад. А команды все Гиркину отдавали с Москвы. Напрямую. Потому, что сам дедушка только исполнил тривиальную роль почтальона, осуществлял внешнее прикрытиые операции ФСБ.

Не удивительно, что объясняя в интервью, кого он освобождал из плана, В. Лукин пренебрежительно заявил; «Там было 4 немца, 5 украинцев и поляк, датчанин и швед, по-моему, если я не ошибаюсь…» То есть, эти люди, их судьбы его вовсе не интересовали. Главное ему, что ему сказали: все согласовано с Путиным…

Но зато, с каким презрением говорил В. Лукин обо всем украинском. О блокпостах правительственных войск, об неуклюжих проверках на дороге, о военнослужащих в черной униформе. Словом, темные, страшные люди, бегают в гари, копошатся в грязи.  И какие молодцы, герои, сепаратисты, террористы. Какие организованные, убежденные, сплоченные «ополченцы». С ними он и чаи гонял, задушевные проводил спецпосланец В. Путина на протяжении часов двух, как утверждает В. Лукин в самом Славянске.  

А не задумывался Владимир Петрович о том, что где-то в подвалах, когда он откровенничал и слушал басни террористов, неделями находилось в наручниках, с завязанными глазами до полусотни все-таки настоящих заложников (сейчас объясню почему), и смертников тоже. Через эти казематы прошли десятки журналистов, которых сподручные И. Гиркина вяжут, кидают за решетку, чуть ли не каждый день. Тут же было убито депутата Горловского горсовета Владимира Рыбака только за то, что он пытался помешать содрать с учреждения государственный флаг Украины.  Замучены, со вспоротыми животами  еще до десятки патриотов. Так что чаевничал спецпосланец В. Путина с живодерами и убийцами. И это их высокими «деловыми, конкретными» качествами восхищался он перед микрофонами московских журналистов.

И не покоробила эта «задушевная беседа» вчерашнего главного российского уполномоченного по правам человека с садистами и убийцами? Похоже, нет. Напротив. Он уехал с твердой мыслью о том, что этих людей, которых поднял на мятеж против украинской власти с российским оружием в руках офицер ГРУ, москвич И. Гиркин массово поддерживает все население Донбасса.

Журналист «ЭХО Москвы» спросил Владимира Лукиан: а вы общались с людьми, Владимир Петрович? «В. ЛУКИН: Ну, я ездил мимо блокпостов, мы походили, прошлись, какие-то люди ходили… » Нужно ли что-то еще объяснять?

И наконец-то о заложниках. Дожив до белых седин, В. Лукин, похоже, так и не понял, что в плен берут не только для живого обмена людей. А и для того, чтобы получить из центра, как говорят диверсанты, «маляву», «зеленую подкормку», разумеется, в обмен на пленных. Как и здесь, похоже, произошло. Он просто не понимает, что его лично тривиально использовали в виде оригинального почтальона, курьера, который доставил террористам из Москвы инструкции, деньги, адреса нужных людей. Передали с ним обратно все нужные сведенья, запросы «конторы». Привез и увез он это все на личном автомобиле генерального секретаря ОБСЕ. Так что во многих смертях, которые сеет И. Гиркин и ему подобные сегодня на Донбассе есть и личное участие рассыльного террористов В. Лукина. С чем я его и поздравляю…

З мішком на голові, зате «відповідно до чинного російського законодавства»

Тільки з десятої спроби в середу, 16 липня ц.р., український дипломат Геннадій Брескаленко, радник посольства України в Російській Федерації з консульських питань, зумів нарешті  зустрітися у Воронезькому СІЗО РФ із українським офіцером-пілотом Надією Савченко. І все відразу стало на свої місця в цій загадковій історії з приводу того, як молода українка, котра воювала за визволення своєї Батьківщини від навали терористів, спершу потрапила до них у полон, а потім чомусь опинилася в слідчому ізоляторі сусідньої держави. Уточню: за 467 кілометрів від Луганська, на російській території, де її до того утримували бойовики так званої ЛНР.

З цього приводу з’явилася публічна заява Слідчого комітету РФ, яку неодноразово демонстрували московські телеканали. Його офіційний представник генерал В. Маркін повідомив, що нібито «всі дії відносно громадянки України Савченко здійснювалися в суворій відповідності з чинним російським законодавством». Буцімто український офіцер протиправно перетнула державний кордон Російської Федерації і була затримана на її території без документів. Вона мовбито підозрюється в причетності до вбивства російських журналістів з московського телеканалу ГРТ Ігоря Корнелюка та Антона Волошина.

Зовні все виглядає аж надто граційно. Російський народ вимагає покарати винних у загибелі улюбленців телевізійних новин. Слідчі органи доклали максимум зусиль, і ось вам вона, лиходійка, вже за ґратами, вважайте, що з-під землі дістали. Пора доблесним слідчим вручати нагороди. За їхньою легендою, старший лейтенант авіатор Савченко корегувала вогонь у зоні конфлікту, вивела мінометників на журналістів, до того ж  є затятою українською націоналісткою, не бажає навіть слова російською мовити, хоча родом із Києва, а в російськомовному Харкові на пілота навчалася. Вимагає представити їй перекладача і всі матеріали суду подавати виключно українською. Значить переконана бЕндеровка, справжня фашистка, фанатично підтримує київську хунту. Такій не шкода «вліпити» і довічний термін ув’язнення ...

Військова льотчиця, скидається на те, стала цінною «знахідкою» для пропагандистської машини Кремля…

Але коли хоча й трохи копнути глибше, вникнути в суть цієї заплутаної справи, вся зовнішня картинка буквально розсипається.

Незабаром після захоплення Надії терористами під селищем Металіст, що побіля самого Луганська, в українському сегменті YouTube з’явилися  кадри допиту полоненої Савченко. Хтось з бойовиків пожартував, або насправді хотів допомогти мужній дівчині, виклавши кадри в Інтернет мережу. Представлені ним кадри оприлюднили практично всі українські телевізійні канали. Змучена у кайданах українка, гордо, з викликом заявляє своїм ворогам в обличчя про любов до Батьківщини, про готовність віддати життя за Україну, вірність присязі. Надія відразу стала легендарною особою. Героєм-патріотом. Українською Жанною д'Арк назвала її у своїй телерадіопередачі відома московська журналістка  Юлія Латиніна. У зарубіжних медіа Надію Савченко нарекли українським «солдатом Джейн», за прикладом всесвітньо відомого драматичного бойовика режисера Рідлі Скотта про жінку у спецназі морської піхоти.

А тепер послухаємо американця з кремлівським корінням Андрія Ілларіонова, котрий з приводу дивного переміщення в'язня луганських терористів Надії Савченко в губернський Воронеж у Московщині спілкувався з журналістом Томі Ешом з видання Standard Bank. Автор пише: "Андрій Ілларіонов, колишній радник російського президента Володимира Путіна, зазначає, що українському штурману пред'явили офіційні звинувачення в Росії лише через день після того, як Москва звинуватила США у "викраденні" російського громадянина", - пише журналіст. Він пояснює, що йдеться про арешт Романа Селезньова за звинуваченням у зломі американських комп'ютерних систем з метою розкрадання величезних коштів з кредитних карток американських громадян. На перевірку, він виявився сином депутата Держдуми Валерія Селезньова, нагадує автор, водночас висловлюючи припущення, що Н. Савченко цілком ймовірно може виявитися  «товаром для обміну» в грі Росії проти США і України…

Що ж, цілком ймовірно. Припускаю, що десь на самій горі в Москві, мабуть, було подано серйозну команду: «шукати людину на обмін з американцями». До кого по допомогу могли звернутися в спецслужбах? Звичайно ж, до своїх, перевірених людей у Донбасі, де діють полковник спецрозвідки Гіркін, генерал ФСБ Бородай, підполковник ГРУ ГШ ЗС РФ Безлер. Хто там у них опинився під рукою? Зрозуміло, найкраща кандидатура - Надія Савченко. Досить розкручена, до того ж відомо, що нині американці обожнюють хохлів-патріотів. У всьому їм допомагають ...

Швидкороби з московської спецслужби, як мені здається, не врахували низки важливих обставин. По-перше, шизофренічна Новорасєя Бородая і Стрєлкова, це зовсім ще не «велікая Рассєя». По-друге, український офіцер перебувала все-таки у полоні терористів, які окупували частину українського Донбасу, і про це знала не тільки вся Україна, а й їхня Московщина також: для YouTube державні кордони не перепона. До того ж, дівчина під час допиту була у кайданах на руках, як добре було видно на відеокадрах. По-третє, якщо б це насправді було так, що старший лейтенант авіації все-таки вирвалася з катівні сепаратистів, утекла, то для чого їй потрібно було переходити російський кордон? Для чого їй здалося прямувати неодмінно до Московщини, проти якої воює її держава? До того ж без документів, як таке, мовби з гарячки, стверджує генерал В. Маркін зі Слідчого комітету РФ. Невже Надія поспішила терміново виконувати якесь нове бойове завдання? Від кого тоді вона могла отримати його, перебуваючи тривалий час під вартою у бандитів Донбасу? А потім, як могла льотчиця вирушити до Московщини, зважаючи на її принципове вживання на побутовому рівні української мови, з її фантастичним патріотизмом, ненавистю до московітів? Тим більше, що і база АТО, яка знаходиться в Ізюмі Харківського області, та й сам Київ, зовсім у протилежній стороні від рашівського Воронежу...

Погодьтеся, вся версія летить шкереберть. Не витримує найменшої критики. Українці не росіяни, яких можна тримати за повних ідіотів і двадцять чотири  години на добу чіпляти їм локшину на вуха без міри ...

Одне слово, підставився безпардонний генерал В. Маркін по повній програмі. Тому, що 16 липня бойова і непокірна Надія Савченко українському консулу в слідчому ізоляторі Воронежа розповіла, що її з мішком на голові привезли в Луганськ, звідти в Красний Луч, а потім відтранспортували через кордон і супроводили до Воронезької області РФ. Ось вам і затримання «відповідно до чинного російського законодавства» ...

Починаючи з часу прибуття до Воронежа, себто, з 8 липня ц.р., офіцер української армії, на знак протесту проти беззаконня російської влади, оголосила безстрокове голодування.

Відомо, що справою звільнення Надії Савченко займається особисто Іван Шимонович, помічник Генерального секретаря ООН з прав людини. Як повідомила українська преса, Європейський суд із прав людини у найкоротші терміни розгляне справу щодо протиправного затримання і переміщення через кордон української льотчиці Надії Савченко, надавши справі статусу пріоритетної...

Дещо пізніше, адвокат зуручниці-пілота Ілля Новіков, за словами його клієнтки, передав версію дивовижного переміщення офіцера українських повітряних сил із Луганська до губернського Воронежа. Ось вона коротко:

«Надію представники протиправних збройних формувань Луганської області затримали17.06.2014 р, коли вона, перебувала у відпустці. У полоні утримували сім діб. За цей час полонянці неодноразово говорили, що її передадуть до Російської Федерації. Заяви ці робив якийсь Карякін (ім'я його вона не пам'ятає), Володимир Громов, котрий назвався заступником відомого самозванця з Луганська Болотова, а також бойовик на ім’я Женя. 23.06.2014 чоловік, який називав себе міністром оборони ЛНР, заявив, що їхня армія дійде до румунського кордону, а тому, мовляв, полонянка має погодитись служити сепаратистам і поводити себе розумно в Росії, куди її повезуть.  Надія, пряма і відверта жінка  тут же заявила, що краще померти за Україну, ніж скніти у Московщині.

Тієї ж доби, близько 18 години, на полонянку Надію Савченко надягли наручники і вивели з темної спортзали, де утримували. Посадили до «Жигулів» четвертої моделі, синього кольору без номерів. Поруч були водій та двоє чоловіків у камуфляжі, з автоматами АКС-74. Транспорт із ув’язненною українкою  рушив за «Нивою» без номерів, либонь, пофарбованою в зелений колір фарбою з балончика вручну. Мабуть, для маскування. У передньому авто сиділо троє чоловіків у камуфляжі, всі озброєні автоматами, включаючи й водія. На них були георгіївські стрічки.

Чоловік, який сидів у «Жигулях» поруч із водієм, сказав Надії, що він офіцер-психолог, майор у відставці. Вартові говорили про те, що їхні сили, мовляв, захищаються, що вони також спочатку підтримували Майдан, а потім зрозуміли, що він приведе до фашизму. Той, котрий сидів поруч із Надією постійно дзвонив комусь у «Ниву», запитував, чи не пора зав'язати полонянці очі. До того, як їй накинули мішок на голову, вона бачила, що вони рухалися в напрямку Краснодона, був поворот на Красний Луч. Їхали Луганською областю України.

Через якийсь час дівчину пересадили в «Ниву», оскільки почалося справжнє бездоріжжя. Ним пробиралися більше години. Згодом офіцера-пілота пересадили до військового УАЗа.  Перед цим чоловіки перевили її через рів і ліс. Новим конвоїрам у купі з ув’язненою передали її мобільний телефон. Тоді, як уявляє це Надія Савченко, вони пересікли кордон Російської Федерації.

За хвилин двадцять, як розповідає Надія, УАЗ зупинився.  Її вивели з авто, пересадили до «Газелі». Усередині авто було перероблено, сидіння по під бортами, а посередині перегородка заввишки близько метра. Двоє конвойних сіли так: один поруч з українкою, інший коло дверей. Судячи з голосу, це були чоловіки віком близько тридцяти років, росіяни, оскільки, як вона вважає,  російськомовні українці добре розуміють українську, а ці постійно перепитували, що вона сказала. Дівчина запитала, скільки триватиме подорож, і чи можна їй заснути. Той, що сидів поруч, відповів: «Засинай».

Перед виїздом один з конвоїрів заклеїв полонянці очі скотчем поверх пов'язки, яку перед цим наклали на голову замість смердючого мішка. Поміж собою вони намагалися говорити якомога менше, спілкувалися один з одним, клацаючи пальцями.

Авто зупинилося години через три з половиною. Конвой з полонянкою зустрічали якісь люди у цивільному і військовій формі. Були й поліцейські. Українці, нарешті, зняли пов’язку з очей і наручники, якраз була північ. Події відбувалися на трасі і вона побачила, що на всіх авто російські державні номери. А поруч стояв шляховий покажчик: «Богучар 56 км». Щоправда, стрілка показувала в той бік, із якого вони щойно приїхали.

Конвой і авто знову змінилися. Далі везли мікроавтобусом у супроводі двох людей у масках і чорній формі, озброєних пістолетами. Перед тим, як прийняти «вантаж», запитали пілота: «Правий сектор?» «Офіцер» - коротко відповіла дівчина.

За дві години доставили до Воронежа.

Поселивши Надію у готелі під охороню двох спецназівцівців, її сім діб поспіль допитували, намагаючись зламати, добитися того, аби вона погодилася на версію росіян – начебто була коректувальником вогню українських мінометників (що взагалі абсурдно для бойового офіцера, тим паче пілота). А не домігшись свого, 30 липня висунули все таки безглузде звинувачення. Їх влаштовувала тільки така версія для Надії Савченко. Окрім того, придумали, що вона сама перейшла кордон РФ і опинилася на її території без документів. Як то кажуть, наплів Мирон рябої кобили сон…

Не дивуюся: москаль є москаль, усі брехуни, словоблуди, пройди…

29 липня 2014 р. глава держави П. Порошенко представив рідним і близьким сімнадцять українських вояків, котрих пощастило визволити з полону. Серед них був і доброволець, капітан запасу Роман Засуха з Київщини, заступник командира батальйону 72-ої механізованої бригади. 24 червня, з групою беззбройних бійців вирушив у відпустку додому і вночі потрапив в ворожу засідку. Його, як офіцера, вибрав для майбутнього обміну особисто Біс – співробітник ГРУ ГШ ЗС РФ І. Безлер.

Дружина Засухи – Оксана, котру повідомили про зникнення чоловіка, випадково знайшла в Інтернет мережі відео з допиту російськими журналістами геть побитого Романа, і якнайшвидше виїхала до Донбасу. Через кілька діб їй вдалося дістатися Горлівки, відшукати штаб горезвісного Біса, добитися навіть у нього аудієнції, і той, як не дивно, дозволив їй залишитися під вартою поруч з чоловіком.

Вирвавшись із полону Роман та Оксана Засухи розповіли, що в двадцятих числах липня Біс наказав їм приготувати у підвальному приміщенні камеру для однієї важливої полонянки. Сам зник на дві доби. А коли повернувся, дав відбій щодо облаштування келії  для нової ув’язненої. Пояснив, що її перехопили в нього. Шкода, мовляв, бо з нею обмін був би значно достойнішим.

Роман та Оксана Засухи переконані, що йшлося якраз про льотчицю Надію Савченко. Але її у Безлера відібрала Москва… 

Виходить, у терористів, крім усього іншого існує ще й такий ось ринок полонених. А нещодавно з’явилася офіційна заява української сторони: нині в полоні у терористів знаходиться не менше тисячі українських громадян. Звірі - не люди…

Як Вікторія Сюмар перемагала Кремль в інформаційній війні…

У цій, казати б, довгій низці післямайданових ганебних поразок і невдач України, пов’язаних з боягузливою здачею Криму на поталу озвірілим московським ординцям, терористичними акціями на Донбасі гнилого колорадо, мене по-справжньому образила і принизила напередодні дня журналіста заява тоді ще заступника секретаря РНБОУ пані Вікторії Сюмар, котра до цієї дати склала з себе свої повноваження і браво, та аж надто весело відрапортувала: мовляв, «завдання успішно виконала!»

Промовчати просто таки не можна було. Я відповів постом у власному блозі: «Як Вікторія Сюмар перемагала Кремль в інформаційній війні…» Ось він:

«Нещодавно, а якщо точніше, то 6 червня ц.р. українські ЗМІ широко розповсюдили заяву заступника секретаря Національної безпеки і оборони України  (РНБОУ) Вікторії Сюмар про складання нею своїх  службових обов’язків. Після ста днів роботи на цьому посту, через обрання нового Президента України, котрому буцімто треба формувати свою владну команду.

Усе начебто правильно, витримано в сучасному, демократичному стилі. Щоправда, звертає на себе увагу те, що пані Вікторія не забула дати надзвичайно високу оцінку своїм, скажемо так, героїчним заслугам на високій державній посаді. 

Зверніть увагу на те, що і як вона пише: "Останні три місяці країна жила в єдиному інформаційному просторі, де була загальна цінність - суверенна і цілісна Україна". Пані Сюмар стверджує, що завдяки її роботі Україна не програла інформаційну війну Росії… Буцімто, "світ бачить війну Росії проти України українськими очима саме тому, що нам вдалося сформувати правильну ідеологію нав'язаного нам конфлікту і постійно доводити логіку своїх дій".

Пані Вікторія явно захворіла на ту недугу, з якою героїчно боролася. Називається ця болість – московська шизофренія: бачити, описувати, видавати світ таким, як тобі хочеться. Себто, догори дриґом.

Просто пані Вікторія тулить сліпого до плота, робить нас усіх кретинами. Фактично стверджує, що вона виграла інформаційну війну в Московщини. Буцімто, світ відтепер, завдяки її титанічним зусиллям, оцінює події на сході України крізь призму фантасмагоричних уявлень пані Вікторії Сюмар.

Що ж ми бачимо насправді?

Нова українська влада, сформована за партійними квотами, а не за діловими якостями кадрів, програла все що тільки можна було профукати в інформаційному протистоянні з Московщиною. Хоча добитися переваги тут можна було уже давно, і при чому значної, бо усі комунікаційні телесюжети, статті наші вороги вибудовують на абсолютній брехні, безсоромній підтасовці фактів, відеоматеріалу. Московське геббельсТБ  мало не щодобиловиться на цих неймовірних і просто таки дурнуватих «проколах», але все це бачать, розуміють лише професіонали, ну, ще якась тисяча-друга добре поінформованих людей, а ось мільйони (!) українців, сотні мільйонів людей за кордоном сприймають усе за чисту правду. Тому, що в державі, яка стала жертвою московського агресора, нема ніякого інформаційного центру обробки пропагандистських посилів ворога. немає кому перекрити цей канал інформотрути.

Наскільки я розумію, обов’язки організатора такого комунікаційного спротиву було покладена якраз  на нового заступника голови РНБОУ з інформаційних технологій пані Вікторію Сюмар. Але треба чесно визнати, що мила пані ганебно провалила цю справу. Нічого не зробила для того, аби переламати, змінити ситуацію. Даремно втрачено понад сотню днів війни. Однак, зробивши 6 червня демократичний фінт, фактично заявила, що вона інформаційно перемогла Московщину, і весь широкий світ, мовляв, тепер оцінює події так, як того добилася вона.

Чи знає будь-хто, крім самої авторки заяви, що це все означає?

Думаю, що цим пані Вікторія хотіла запропонувати команді Петра Порошенка: зробіть мені, героїні весняної-2014 року війни з Росією нову  кадрову ласку. Я ж бо вже маю досвід, як… успішно провалювати справу. Кому ще опріч мене можна запропонувати високу посаду у РНБОУ?

Скажу, що якби таке призначення відбулося, це була б велика кадрова помилка.

Я теж спочатку вважав, що Вікторія Сюмар у РНБОУ як комунікатор ЗМІ – справдешня знахідка. Має досвід роботи в зарубіжних ЗМІ,  керівництві Інститутом масової інформації. Але пані Вікторія сама на останній керівній посаді написала собі біографію провального організатора, оскільки за сто днів її роботи не було жодного інформаційного «відлупу» на брехливі, недолугі звинувачення України, її військових, громадянських ініціатив українців із боку пропагандистської машини Кремля. Не було зафіксовано, як на мене, жодної інформаційної перемоги України в протиборстві з РФ. До чого вже вигідною виявилася для контрпропаганди, розвінчування суті пропагандистської машини Кремля ситуація з журналістами московського телеканалу Лайф Ньюс, яких фактично упіймали на місці злочину з переносним зенітно-ракетним комплексом у руках, але Вікторія Сюмар, яка фактично першою подала інформацію про це, зуміла персонально ганебно програти і цей бій, замовкнувши на пів слові. Журналісти-бойовики успішно були відпущені на волю, вонигероями відлетіли до Москви, обливши звідтіля на весь світ брудом українських військових, слідчих, журналістів… Хіба, скажіть, не можна було подати в пресу, телеефір усі матеріали цієї кримінальної справи, котра чітко пояснювала, вказувала на те, яку справдешню роль виконували зайди, московські «акули пера»  під Краматорськом?

Але що скажеш, коли людині просто таки не дано бути бійцем. Ось похвалитися своїм героїзмом, збрехати про свої небачені досягнення – будь ласка…

Для мене вельми прикрою є ця ситуація, бо я уже два місяці в своїх блогах, звернених до Андрія Парубія, самої Вікторії Сюмар особисто писав, підкреслював, наголошував, закликав: негайно треба створити інформаційний центр комунікаційного захисту держави. Організувати своєрідне інформаційне бюро з 3-4 для початку активних журналістів, котрі будуть блискавично реагувати на всі провокативні випади московських пропагандистів та київських агентів, як от україноненависник Бузина, котрий, до прикладу, у газеті «Сегодня» пише про «чад новой майданной смуты». Слава Богу, є в Україні Національний телеканал, є державні газети, де можна оприлюднювати ці правдиві публікації. Добру справу неодмінно підхоплять патріотично настроєні журналісти інших видань. Роз’яснюйте людям позицію влади на ці провокації, інакше у війні проти Московщини не перемогти. Пропонував навіть особистоввійти до складу такої іноформгрупи без отримання будь-якої заробітної плати.

Певен, що все це мали знати і Аандрій Парубій, і Вікторія Сюмар, бо свої статті ці скидав їм персонально на Фейсбук. У відповідь – ні пари з уст…

Не можу тут утриматись і від того, аби в оцінці діяльності пані Вікторії не вдатися до порівняння. Охарактеризувати роботу в зіставленні діяльності високого держпосадовця Вікторії Сюмар і такого собі керівника групи «Інформаційний опір» Дмитра Тимчука. Того, чиє прізвище кожен з нас чує нині десятки разів щодоби. Без його аргументованих коментарів не можуть уже обійтися ні радіо- і телеканали, ні преса, хоча займається він своєю справою теж лише кілька місяців, на громадських засадах. Фактично війна покликала його до цієїроботи.

Дмитро Андрійович очолює неурядову, напівприватну організацію, яка фактично володіє всією реляцією щодо стану інформаційного протиборства України з Московщиною.Підкреслю, робить це без службових авто, секретарів, кабінетів, апаратів урядового зв’язку, державної вислуги років для майбутньої пенсії. Ось які люди мають очолювати інформаційний спротив держави московському агресору. А не тендітні паночки, манірні дівчата, здатні лишеприписувати собі перемоги за часів страшних випробувань. Тут би можна щось і про совістьсказати. Але, мабуть, не зрозуміють…

Не писав би цих слів, якби не почув якось увечері на телешоу у С. Шустера виступ Леоніда Кравчука. Перший Президент новітньої України  декілька разів підкреслив, що ні про яку перемогу в війні з Московщиною не можна й мріяти, якщо не створити толкової, грамотної інституції інформаційного спротиву, яка б уміла відповідати на бездарні, грубо склеєні звинувачення у якомусь фашизмі устремлінь народу України до  євроінтеграції, побудови правової держави.

А про що ж я криком кричу уже котрий місяць, панове українські урядовці?

"Руській мір" - це нескінченна війна…

Чи має хто сумніви в тому, звідки, від чого всі наші біди, тривоги, сльози? Хто винен у тому, що в тимчасовій окупації опинилася перлина України – Крим? Що ріками ллється кров на Донбасі? Що на українській землі зусиллями новоявленого кремлівського фюрера утворилися гнилі і смертоносні Лугандонія і Донбамбве. Винна в усьому Московщина, її проклятий, мерзенний, людиноненависницький «руській мір», ординська політика московитів, шизофренічна позиція їхнього лідера чи то вождя.

Хто головний терорист у світі, пунктуальний послідовник політики Гітлера і шанувальник біснуватих технологій Геббельса? Звісно ж, психічно хворий збирач імперського ґрунту - Путін.

Як не дивно, за станом на 19 липня 2014 року в Московії з’явилося ось яке повідомлення про популярність їхнього глави держави:

"Такого високого рівня підтримки у російського президента не було з 2008 року. Як свідчать дані опитування центру Gallup, нині повністю схвалюють дії Володимира Путіна вісімдесят три відсотки громадян. Автори дослідження пов'язують таке зростання популярності з двома великими подіями. Перше - приєднання Криму в березні цього року. Друге -  Олімпійські ігри у Сочі. На цьому тлі кількість росіян, що підтримують дії президента, збільшилася майже на третину; для порівняння в 2013-му про своє повне схвалення курсу В. Путіна заявляли, згідно з даними Gallup, тільки 54% громадян. При цьому, незважаючи на введені Заходом санкції щодо Москви, зростає число росіян, впевнених у тому, що економіка в країні поліпшується. Позитивно оцінюють громадяни і рівень свободи. Як наголошується в дослідженні, в 2014 році число тих, хто задоволений цим показником, виросло до рекордного значення - 65%.

Як говориться у дослідженні Gallup, збільшилася кількість росіян, котрі вороже ставляться до США і країн Європи. Показники довіри до цих держав також досягли рекордно низького рівня."

Що це все означає?

А насамперед те, що нині у Росії абсолютно бояться відкрито критикувати дії В. Путіна 83% громадян. У 2008 таких заляканих було лише 54%. Що ж, і після початку розв’язання Другої світової війни загарбницькою Німеччиною талановитий, за висловом того ж таки кремлівського коротуна, Геббельс  довів рейтинг Адольфа Гітлера до неймовірних ста відсотків. І Муамар Каддафі, як відомо, також скінчив свій вік у руках розлючених повстанців на піку своєї слави. А за тиждень до свого розстрілу за Ніколає Чаушеску готові були проголосувати замало не 90 відсотків румунів. Саддам Хусейн теж мав рейтинг 99,8 відсотків…

Це вже аксіома: диктаторів підтримує абсолютна більшість, а ліквідує креативна, демократична меншість, яка попервах і 5% підтримки не набирає. Так було в Іраку, Лівії, нарешті, і в Україні...

При чому, особливо зауважу: рейтинг Путіна зростає на негативі, а не на позитиві. Його слава зростає на людському горі, сльозах, на війні, а не на мирних ініціативах і справах, які так потрібні світові.

Путінізм - це симулякр (копія, що немає оригіналу в реальності), позаяк брехня, як відомо, позбавлена натури в житті.

З іншого боку, дані опитування переконливо показують, що 83 відсотки росіян у побуті не використовують власний мозок. Орієнтуються на кліше «зомбоящика». Так, наприклад, за любов до Батьківщини видають банальний агресивний інстинкт. І, як уявляється мені,  епідемія його у Росії вже навіть дещо страшніша за лихоманку Ебола в Африці. Стратегічне мислення В.В. Путіна і його сановних холуїв призвело до війни проти України, до холодної війни з Заходом, зростанню цін, зниження темпів розвитку економіки, до тотального забамбулювання замість телебачення, до економічних санкцій проти Московщини.

Вони вернулися туди, де були, коли Хрущов під бурхливі оплески казав: «Радянські (читайте – російські) люди залишаться без холодильників заради  побудови ракет…» Ось це знову чекає Московію, яка розв’язала війну проти України, вважайте, проти всього вільного, демократичного світу.

Однак йдеться в даному випадку навіть не про самого Путіна. Мова про поважну публіку - той самий «піпл», який залюбки «ковтає» все, що йому підсовують... Ну, пригадайте, для підтвердження цієї істини відомі слова їхнього генія Олександра Пушкіна: «Ах, обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад…»

Чи не під дією цієї пропагандистської параної дев’яносто три  відсотки росіян заявили, що вони підтримують анексію Криму, а вісімдесят з них готові були благословити загарбання півострова в ході військової агресії.

Але інформаційні війни не виграються обманом. Інформаційна війна - це взагалі не хто краще збреше. Інформаційні війни виграються відкритістю, професіоналізмом і правдою. Знаючи, що рано чи пізно всі вигадки, нісенітниці, фальш, на чому вони будують свою агресивну політику, розвіються, Кремль веде в Україні дві війни водночас – інформаційну і збройну. Себто, тиск на мізки і криваву, братовбивчу бійню. Одного гріха, як бачимо, їм мало. І навіть важко сказати, яка з цих бід важливіша, головніша для них.

Яскравим доказом цього є те, що у Луганську терористи, скажімо, забороняли прибирати з вулиць тіла громадян, загиблих від вибухів снарядів, які ж вони самі й випускали залпами по житлових кварталах міста, маскуючись під українськими прапорами, аби, зрозуміло, викликати ненависть місцевого населення до учасників АТО, аж до тих пір, поки на місці не з’являлися журналісти російських телеканалів. Тобто, смерть сіяли виключно для пропагандистської картинки.    

Неймовірними фактами, сенсаційними вигадками можна задурити голову і розумним людям, довести все, що завгодно. Але, як радив Жан Жак Руссо, відкинемо факти, вони іноді заважають бачити суть. Набагато важливішою є мотивація, тобто психологічний фактор.

А він полягає у тому, що в московітів у крові прогірклий шовіністичний дух, стійка імперська закваска. Вони від природи своєї не можуть бути якоюсь там благополучною «Швейцарією», або вдатним золоченим «Монако». Не їхній це шлях, не їхня мета. Їхня стовпова дорога – бути на чолі імперії, повсякчас утрамбовувати  і маніякально розширювати її, загарбуючи нові й нові території. Утримувати довкола себе герелицю наймитів. Як Білорусь, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я. До цих другосортників - кров із носа - потрібна ще й Україна. Тому, що для Московщини Україна - головний чинник у формуванні імперії. Нехай під Москву самі просяться різні там Вірменія, Казахстан, Таджикистан й інші дальні та ближні околиці, але якщо немає у складі нового формування Києва з його світовими житницями, вважайте, що Кремль залишається без орлиних крил, із міцно зв’язаними руками й ногами. Хохли в обозі московітів – це історична традиція. Без їхніх кріпаків імперія не складається.   

Ось чому Росія взялася виправляти історію за рахунок України. Методом насильного розширення свого божевільного «руського міра». Отож і виходить, що за царя Росія була жандармом Європи, за комуністів стала імперією зла. А за Путіна постановила усе це поєднати. Створити нове езотеричне ядро суспільства – «руській мір». Обставивши його набором відповідних міфологем – "збираємо споконвічні російські землі", "формуємо плем'я з унікальним генетичним кодом", "Кримнаш", "кердик твоїй Америці", і обов’язково - "мочити в сортирі"…

Наскільки забрехалася Московщина і як на це реагує інформаційний світ, можна зрозуміти з блогу Марії Захарової, заступника керівника департаменту інформації та преси МЗС РФ. 6 серпня ц.р. вона у кількох московських ЗМІ виставила пост під назвою «Про свободу, журналістику та взагалі». Суть публікації зводиться до крокодилячих сліз з приводу того, що представники світових медіа перестали реагувати на інформаційні посили зовнішньополітичного відомства білокам’яної.

Як відомо, 4 серпня ц.р. на російську територію після виснажливих боїв із терористами відступила група українських бійців. Без зброї, з документами. Нічим не порушивши законодавство РФ. Хоча М. Захарова написала про це так: «Вранці агентства розповсюдили інформацію про те, що понад чотириста українських військовослужбовців звернулися до російських прикордонників з проханням про притулок…»

Повідомлення щодо «прохання про притулок» - свідома брехня чиновниці. Але цитую її далі:

         «Розуміючи, наскільки важливо журналістам, особливо іноземним, поспілкуватися з представниками збройних сил України, з перших рук дізнатися про реальну картину бойових дій, мотивації українських солдатів, істинну причину їхнього вчинку, ми вирішили в цей же день запросити групу Інкор (іноземних кореспондентів – автор) в Ростовську область. Благо, туди прямував борт Міноборони Росії, який міг захопити з собою осіб тридцять-сорок журналістів. Поїздка одноденна, без ночівлі, а відповідно нема і витрат на готель.

Терміново стали всіх обдзвонювати. Протягом години набралося близько сорока душ. Звичайно, адже всього кілька годин - і ти можеш зробити справжній живий матеріал з місця подій.

Коли мені принесли список тих, хто підтвердив свою участь у журналістській подорожі, я пережила культурний шок. Крім агентства Bloomberg, жодного журналіста американських ЗМІ !!!

На моє німе запитання колеги також небагатослівно відповіли: "Американські журналісти відмовилися з різних технічних причин".

Світ повинен знати в обличчя своїх героїв, щоб розуміти, чи можна їм довіряти. Це були CNN, The New York Times, The Washington Post, The Christian Science Monitor. На чому ж тоді засновують свої матеріали ці журналісти, якщо відмовляються від спілкування з першоджерелами ?!»

Через абзац ще одна скарга: «…кореспондент одного з перерахованих вище ЗМІ, відповідаючи на питання, чому його видання нічого не дало зі спеціальної годинної прес-конференції Лаврова з проблем України, на якій він був присутній: "Ми зробили фото російського міністра - цього достатньо».

Чи потрібно тут щось коментувати? Марія Захарова виступила у ролі унтер-офіцерської вдови, яка вихльостала сама себе.

Щоправда, за той час поки я вичитував ці рядки, 6 серпня надійшло тривожне повідомлення про те, що група військовослужбовців 72-ї моторизованої бригади збройних сил Україна, які змушені були відступити на територію Росії під натиском терористів і до яких Москва везла групу журналістів, щоб показати їх як начебто тих, хто попросив притулку в Росії,  оголосила голодування з вимогою відправити їх назад до України. Наші вояки заявили, що просили сусідського притулку у Російській Федерації і не зраджували присягу, а просто були заблоковані на території РФ.

"Усю ніч нас по черзі викликали на допити співробітники ФСБ і ГРУ,  намагалися брати відбитки пальців. Уранці хлопці вийшли з наметового табору і оголосили голодування з вимогою відправити їх до України або дати можливість зустрітися з українським представником".

Якщо запитати: що є фундаментом «руського міра» в Україні, то відповідь може бути одна – Федеральна служба безпеки і Головне розвідувальне управління Росії. Це їхні генерали (О. Бородай і В. Антєфєєв), полковники (І. Гіркін та І. Безлер), - керівники терористів у Донбасі. Фундамент цей оснований на крові, на злодійстві, на брехні, лицемірстві та на тотальному зомбуванні. І цей підмурівок, на побажання Кремля, хоче залишатися недоторканним і незмінюваним!

У ході війни Путіна проти України «руській мір» явив світу ще одне неймовірне дикунство. За вказівкою з Кремля, скриваючи свої втрати в Донбасі, росіяни за гроші, квартири, інші винагороди стали відмовлятися від своїх рідних, які поклали голови невідомо за що на берегах Сіверського Дінця і Кальміусу. Отож за певну компенсацію батьки знімають з могили прізвище та ім’я свого сина, дружина – ймення чоловіка. Бо ФСБ не дозволяє, аби було відомо всім, що військовий загинув. Особливо ж журналістам. Іноді взагалі видають загиблого за живого, мовляв, подався на заробітки, а він уже на небесах. Або ж стверджують, що помер від серцевого нападу, коли рідному в бою снарядом одірвало голову під Луганськом чи Торезом. Трапляється, погоджуються на те, аби тіла рідних були закопані в безіменні могили. Святотатство, якого світ не бачив. На угоду хворому параноїку. Лиш би ніхто не знав, де і як закінчила свій земній шлях їхня дитина, чоловік. Так «шифрують» втрати на неоголошеній війні.

         Думаю, що це моральна деградація нації. Ось він «путінізм» у дії.  

Не шкодуймо борошна й гіпсу для Путіна

Образ потворного «руського міра» буде явно неповним, якщо його не доповнити штрихами до портрета головного пахана російської бандоти – Путіна. Щоденна англійська газета The Times зацікавилася подробицями життя основоположного нинішнього злочинця світу. Опублікувала уривок з книги американського письменника і журналіста Бен Джуда "Хирлява імперія: як Росія полюбила і розлюбила Володимира Путіна". Це збірних відвертостей людей з близького оточення пітерського кагебіста. Вдумливі аналітики з цих штрихів, уподобань, пристрастей, відвертостей можуть, напевне, скласти об’єктивний образ цього параноїдального психотипу.

         Бен Джуда, до прикладу, розповідає про те, як поки придворні очікують свого часу в приймальні, Путін полюбляє пильно спостерігати за ними через відеокамеру. Потай підглядає, як підлеглі убивають державний час, розпускаючи язики один перед одним, або ж бавляться ґаджетами. Як терзаються, хвилюються перед зустріччю з ним. Як тремтять, перш, ніж стати перед його очі…

         Автор розповідає, що реальний Путін – класичний, навіть глибоко консервативний радянський тип. Не користується стільниковим зв’язком, використовує виключно стаціонарні телефони зразка епохи його молодості. Для доповідей його підлеглі використовують виключно червоні папки з роздрукованими текстами.  Свій робочий день він розпочинає з читання по черзі трьох товстих доповідей. Перша - про те, що діється всередині країни, підготовлена ФСБ; друга - про міжнародні події, подана контррозвідкою, і третя - про те, що сталося "при дворі", авторства Федеральної служби охорони.

Путін одержимий інформацією. Найтовстіша течка, яка лягає на його стіл - це вирізки з преси, як з російських таблоїдів, так і з серйозних газет. Він любить, виявляється, колонку про самого себе, яку веде колумніст "Коммерсанта" Андрій Колесніков, для читання приберігає на десерт. Готують для нього і добірку статей іноземних ЗМІ, проте вона належить до найменш популярних течок.

За словами одного з наближених до верховної особи перекладачів, життя Путіна досить монотонне. Сам же глава РФ каже, що працює більше, ніж будь-який інший лідер з часів Сталіна. Він рідко користується Інтернетом. Іноді йому показують сатиричні відео, викладені в мережі, аби лідер знав, як над ним насміхаються піддані.

Його життя багато в чому перетворилася на нескінчений церемоніал: все в ньому відпрацьовано з урахуванням смаків, поглядів, уподобань. В одних розкішних апартаментах він приймає одних гостей, в інших більш чи менш  поважних, пише Бен Джуда.

Путін не мешкає у Москві і не любить засідати в Кремлі, вважаючи за краще переважно працювати у своїй резиденції в Ново-Огарьово.

Він зайнятий і у вихідні дні, іноді уроками англійської мови. Його вчитель допомагає з вимовою важких слів. Для цього вони навіть співають дуетом. Іноді в неділю він молиться або сповідується. Однак навіть люди, близькі до патріарха Кіріла, не можуть упевнено сказати, що Путін веде життя набожного християнина.

Найвища міра наближеності до Путіна для челядників - це запрошення глядачем хокейного матчу, в якому він в обладунках нападника виходить на лід.

Є у книзі згадка про одну щиру розмову Путіна з тим, кого опісля зумів розговорити Бен Джуда. Стосувалася вона відвертостей щодо того, кого кремлівський бос вважає найганебнішими зрадниками в російській історії. До таких В. Путін відніс царя Миколу II та генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова. Через те, що вони самі відмовилися від влади і віддали його Росію й СРСР на поталу  істерикам та безумцям. За словами цього наближеного, Путін того вечра відвертостей дав слово у тісній компанії наближених ніколи не повторити помилки цих слабаків.

Особливо детально Джуда описує, як готуються візити президента Росії за кордон. До чужої столиці чи міста, куди має завітати Путін, за місяць  до того візиту прибуває перша спецгрупа охорони, яка оцінює усі можливі ризики. За тиждень до наміченої дати з'являються  "придворні". Обраний для ночівлі готель перетворюється на мініКремль. Бронюються і стають недоступними близько двохсот кімнат поверхами нижче і вище. В окрузі вводиться справжній надзвичайний стан.

Величезні приготування і скрупульозні переговори завжди ведуться з приводу страв для кремлівського наполеончика. Все, що потрібно для президента, доставляється спеціальними трьома літаками, включаючи прибиральниць, кухарів та офіціантів. Доставляється до двох тонн різноманітної продукції. І все це для того, аби кремлівський пахан провів на виїзді одну-дві доби.

"Після спілкування з ним здається, що Путін був би щасливий піти зі свого поста", - заявив якось автору книги один із співрозмовників. "Він, скидається на те,  добре усвідомлює, що йому не вдалося правити Росією ніяким іншим способом, окрім феодального. Як тільки послабить віжки, відійде від справ, усе тут же полетить шкереберть, і його неодмінно запроторять до тюрми… А Москва горітиме, як під час захоплення її Наполеоном", - пише Бен Джуда.

Думаю, що справедливо все оцінили і Путін, і автор.  А сам Путін мені нагадує героя памфлету Віктора Гюго «Наполеон малий».

Міркуючи над проблемою, як позбутися головного ворога України, його кривавої опіки, я пригадав розповідь про те, як мудрі люди знищують щурів. Існує безліч народних методів, але мій знайомий практикує таке. Перемішує гіпс із борошном у пропорції один до одного і залишає жменьку цієї суміші побіля миски з водою - щур смачненько поїсть і обов’язково все зап’є джерелицею. З часом гіпс застигає у його шлунку. В якості гіпсу для Путіна став український Крим, а водички в Чорному морі вистачає. Отож, чекаємо...

"Казус беллі" для Кремля

Через кримську авантюру і антиукраїнську агресивну істерію Московщина помітно відкотилася назад в історичному плані, перетворилася на країну-агресора, на країну-ізгоя, у місцевість без майбутнього, приречену бути приниженою... А головне, на очах усього світу відбувається форсований крах її економіки, а також ізоляція кремлівської еліти через відверту підтримку терористів, штучне перетворення українського Донбасу в Лугандонію і Донбамбве.

Окремі експерти стверджують, що В. Путін буцімто багато віддав би за те, аби можна було плівку історії дещо відмотати назад. З того самого місця, кажуть, коли ним було віддано команду про анексію Криму, створення так званої Новорасєї на місці українського Донбасу, здавна званих Староукраїною. На цьому особливо наголошує відомий український історик, доктор історичних наук, професор Національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Іванович Сергійчук. Перетворений загарбниками територіально з півострова в острів, Крим під московськими штандартами буквально стогне, а Севастополь пішов іще далі. 22 липня 2014 року тамтешня міська рада на пленарному засіданні XVI сесії ухвалила постанову про направлення важливого чолобитного листа до Кремля. В ньому історичне прохання – перетворити місто в… закриту зону.

Ось офіційне обґрунтування цього здичавілого маразму: "…Нестабільна обстановка в світі і по суті агресивний настрій західної спільноти стосовно Росії може спричинити за собою на території його суб'єктів - Криму і Севастополя - ряд провокаційних актів. Необхідно забезпечити економічну, політичну та військову безпеку..."

Дожилися "кримнашівці". Виявляється, в складі України місто могло вільно жити й розвиватися, бути історико-культурною столицею півдня, а опинилося під протекторатом РФ, задихаються, помирають у ньому городяни. Єдиний реальний порятунок бачать у тому, аби обмежити доступ приїжджих до міста-героя, численні музейні комплекси реорганізувати в рецисивну, закриту зону з доступом лише за суворими візами. Щоб остаточно не об’їли, не злизали краси та благодаті. Трансформувати місто в замшілу тюремну камеру з військовими патрулями на кожному кроці. Як було таке у давні сталінсько-радянські часи…

Не вельми довіряю експертам, особливо щодо буцімто розгубленості від міжнародних санкцій товариша Путіна. Він, не забуваймо, взагалі ж бо килимний боєць. А, якщо не помиляюся, саме в його рідному самбо є такий бойовий прийом, коли на якомусь етапі протиборства один із бійців начебто пропускає удар, а насправді це є фінт нападу з допомогою якого  можна виграти весь бій. Отож з кремлівським стерв’ятником треба бути надзвичайно обережними: ворог українців навдивовижу підступний та лихий.

Пригадаймо хоча б, як після засідання Ради безпеки і оборони РФ В. Путін у середині липня 2014 р. заявив: "Росія, слава богу, не входить ні в які альянси". Це звучить, погодьтесь, як остаточне визнання того, що свій альянс Кремлю створити так і не вдалося. Росія на світових теренах залишається країною без союзників. У спільниках в неї лише власні загарбницька армія та агресивний флот. А ще на сході України терористи, яких московіти щедро озброюють та фінансують, поповнюють їхні загони убивць та мародерів за рахунок свого електорату моральних збоченців – душогубів, найманців, активістів із пришелепуватого розширення «руського міра». 

Зверніть увагу, навіть кремлівські генсеки не могли собі дозволити передавати з СРСР дружнім їм тоді терористам з Організації визволення Палестини, «Червоних бригад», Рот фронту, Сендеро Луміносо, лівих радикалів FARC та інших комплекси ППО. Максимум, що поставляли - стрілецьку зброю, гроші. І лише В. Путін додумався віддати мавпам під прапорами ДНР та ЛНР надпотужні російські ракетні комплекси системи «Бук», тим самим перетворивши їх у небесних піратів над частиною повітряного простору Європи.

Можливо, на наступному етапі цієї шизофренії Путін вручить завойовникам «руського міра», борцям за утвердження якоїсь там міфічної Новорасєї на теренах незалежної України ядерні заряди або пошле їх на українські АЕС?  Це, дозвольте запитати, і є новий світовий порядок від кремлівських параноїків?

Путін розв’язав війну на сході України виключно задля росту власного рейтингу, і потрапив у цугцванг, коли кожен наступний крок веде лише до суттєвого погіршення позиції.

А ось завдання української влади, як мені видається, полягає в тому, щоб виграти цей раунд не лише в боях проти ненависних колорадо в Донбасі, а й усадовити кремлівського шизофреника на судову лаву в Гаазі. Доказів більше, ніж достатньо для офіційного обґрунтування злочинів проти людяності, які вчинив колишній пітерський трійочник, ось уже п'ятнадцять літ знаходячись на льодовій вершині безберегої особистої влади. Тут і анексія Криму, і відверта інтервенція на сході України з мобілізацією бойовиків через офіційно організовані в Росії військкомати для Лугандонії та Донбамбве, фінансування терористів, забезпечення їх стрілецькою та важкою і високоточною ракетною зброєю, провокативні обстріли наших територій, убивство сотень українських патріотів  підрозділами російських спецназівців, до щенту розгромлена інфраструктура, економіка цілого регіону, де мешкають мільйони українців. Відверте створення на кордоні з Україною формального приводу для інтервенції.

Від часів римського права у юриспруденції подібне зветься казусом беллі - (лат. casus bell – привід для війни). Себто, події або факт, які стали безпосереднім формальним приводом або поштовхом для оголошення стану війни.

Як усе це виходить на практиці, пояснюють безпосередні учасники АТО і жителі прикордонних населених пунктів. За їхніми словами, терористи з української території за змовою з російськими військовими обстрілюють окремо узгоджені польові та лісові ділянки, усілякі невгіддя РФ, у відповідь московити накривають ураганним вогнем з установок залпового вогню  "Град", «Нона» розташування підрозділів сил антитерористичної операції. Це призводить до чималих втрат у живій силі, озброєнні, руйнуванні інфраструктури.

Кремль, однак, позичивши очі в Сірка, штампує грізні ноти протесту МЗС України за порушення начебто територіальної цілісності Росії, напад на територію Федерації. Ще цинічніші дії, коли ті ж таки російські диверсанти, а також неадекватні у своїх діях донські козаки, протиправно проникнувши через наш кордон,  прикриваючись українськими прапорами, відверто розстрілюють житлові квартали міст Донбасу, буквально стирають з лиця землі наші села, мінують школи, як це виявлено в Слов’янську, з допомогою кремлівських зомбоТБ провокативно демонструють світові фальшивки буцімто "київська хунта" безжалісно знищує мирних російськомовних жителів Донбасу. Як тут, мовляв, не вводити війська, армади яких уже місяцями зосередженні, мліють від застою  на кордонах упродовж сотень кілометрів українських теренів, як не рятувати від винищення представників горезвісного "руського міра" на сході України? Казус беллі наяву…

А як інакше, окрім злочину проти особистості і людяності можна  розцінити кримінальні діяння спецорганів РФ проти українського офіцера Надії Савченко? Вона воювала як могла, виконуючи свій священний обов’язок перед Батьківщиною на своїй рідній землі. Потрапила в полон до ненависних колорадів на Луганщині. Як же сталося, що жінка-пілот опинилася аж у Воронезькому СІЗО, тапер її збираються начебто перевести ще далі - до Москви?

Ви хоч на мент можете повірити у те, що вся ця операція проводилася без особистого благословення кремлівського шизофреника? Я особисто – ні.  Особливо після того, як ознайомився з детальними записками адвоката Надії Савченко Іллі Новикова. У них викладено просто таки позбавлені будь-якої логіки і здорового глузду маразматичні пояснення сторони звинувачення, працівників ФСБ РФ, які начебто затримували на російській території українську біженку, і пояснення старшого лейтенанта української армії Надії Савченко щодо того, як її через кордон, з зав’язаними очима, раз по раз змінюючи авто, група російських вояків доставила аж за 467 кілометрів від Луганська до Воронежа. 

Російська агресія під прикриттям начебто захисників «руського міра» стала актом відвертої сегрегації проти українців, на їхній же даній Богом землі. Представників титульної нації люті терористи, прийшлі в Донбас із сусідньої держави, убивають за слово, мовлене українською. За український прапор. Таке не могло приснитися і в найстрашнішому сні…

Прикладом нового «казус беллі», усі вважають стала так звана гуманітарна допомога Московщини її «п’ятій колоні» у Донбас. Двісті вісімдесят напівпорожніх КаМАЗів привезли дивний, нікому не відомо, який саме вантаж, оскільки українські прикордонники і митники до нього не допускаються. Ось він оксимарин – «дотепне дурне», про яке говорила на засідання Ради Безпеки 8 серпня ц.р. Саманта Пауер, посол США  в ООН, у дії. Спершу російські бандити і вбивці дощенту зруйнували добру частину Донбасу, посіяли смерть у сотнях міст і сіл регіону, а тепер, бачите, везуть туди цукор засолоджувати душі згорьованих людей.

Від керівників багатьох країн, українських політичних сил на адресу глави держави Петра Порошенка лунають голосні і недвозначні застереження. Не можна довіряти й на йоту кремлівському шизофренику. Подібна «миротворча місія» швидше за все є підступним «троянським конем». Не можна вірити данайцям, які після стількох тисяч смертей, заподіяних на українських територіях їхніми спецназівцями, найманцями, козаками, «кадирівцями», після такої розрухи, влаштованої ними, вирішили піднести щедрі матеріальні дари. За миротворчим конвоєм може приховуватися привід для введення збройного контингенту.

Не знаю, чи будуть росіяни поміж коробами для дитячого харчування приховувати снайперські гвинтівки і прилади нічного бачення, щоб передати їх у зону конфлікту, але все це, їй-право, скидається на те, що убивця й негідник учинив страшенну, криваву пожежу, а тепер, бачите, приніс відро води і хоче стати героєм на попелищі.

У всякому випадку, якщо Путін провезе сотні вантажівок через український кордон, він в очах світової спільноти перестане бути агресором, палієм війни. Перестане бути постачальником зброї терористам, агресором, який збивав і цивільні літаки. Він постає благодійником та миротворцем.

Тому ВО «Свобода» голосніше всіх кричить на всю Україну: зупиніться, не думайте приймати дари Путіна! Чи приймала Польща "гуманітарні конвої" від Гітлера після того, як він напав на неї 1939 року? Чи погоджувалася 1945 року УПА на "миротворчі місії" від Сталіна? Ніколи! Ніхто і ніколи не приймає допомоги від загарбників своєї Вітчизни та від убивць своїх земляків. Не повинні цього робити й ми.

Це принизлива згода грати за правилами Путіна, котрий, з одного боку, веде криваву війну проти України на Донбасі, постачає туди терористів та обстрілює нашу територію з "Градів", а з іншого – хоче виглядати "миротворцем" та "гуманістом", який дбає про постраждалих од війни мирних мешканців. До речі, так само діяли московські большевики 1918 року, коли, розпочавши агресію проти Української Народної Республіки, оголосили себе "захисниками простого українського народу".

Кремлю треба запропонувати інше. Нехай присилає двісті вісмдесят своїх порожніх (!) КаМАЗів на Донбас і вивезе звідти гори зброї, яку москалі завезли під час роспаленого ними конфлікту, забере сотні своїх убивць, які прокралися з території РФ, аби в наших, українських краях вершити свої чорні справи. Цим буде врятовано чимало життів, як з одного, так і з іншої боку.

Путіну так чи так доведеться за все це відповідати. Кермована ним Московщина має стати перед Міжнародним трибуналом й отримати відповідний вердикт. Якщо агресора не буде вгамовано, якщо він не понесе заслужене покарання, тоді миру взагалі не буде на землі. Повернеться похмуре середньовіччя. Саме тому Високий Міжнародний суд має кваліфікувати  анексію Криму й агресію Росії на сході України як злочини проти міжнародного права і проти мирного порядку у світі, зафіксованого в Заключному документі Гельсінської  угоди 1975 року. Такі злочини як Голодомор, убивство українських національних лідерів, анексія Криму, сегрегація на сході України проти корінної нації, перетворення Донбасу в суцільну руїну з провокацією соціального вибуху - мають одну й ту саму природу: відверта агресія проти суверенної незалежної держави. І новий міжнародний трибунал має засудити цей московітський шовінізм, це людиноненависництво.

І це називається облавою на озброєного звіра

Як добитися цього, коли маємо всі докази явної співпраці Європи з кривавим режимом Путіна? Хвора на подвійні стандарти в політиці, вона і в оцінці агресії Росії щодо України намагається одразу танцювати під дві мелодії. Частина її лідерів на словах начебто засуджує дії Кремля, водночас активно співпрацює з ним і далі зміцнюючи агресивну міць РФ, не відмовившись від контрактів у військово-промисловій галузі насамперед. Французи, приміром, ніяк не відважаться припинити спорудження двох океанських авіаносців системи Містраль, носіїв гелікоптерів, оскільки йдеться про замовлення на декілька мільярдів доларів США. Скидається на те, що паризькі політики ніколи не заглядали до подорожнього щоденника маркіза Астальфа де Кьюстіна, у якому сто сімдесят п’ять років тому їхній земляк назвав московітів нацією підлих рабів, саму Московщину тюрмою, ключ од якої тримає імператор – тиран, визначив місію Москви – загарбати цілий світ. А ось Німеччина, закривши дві атомні станції буквально заглядає  Путіну до рота, побоюючись залишитися без газпромівської продукції в холодну пору року.

І вже можна говорити про своєрідний рекорд марнослів’я, дурощів та обману світової спільноти з боку лідерів ЄС. За чотири місяці не вжито абсолютно ніяких засобів впливу на озброєного звіра, в якого перетворилася щодо найбільшої держави Європи України Російська Федерація. Складається враження, що брюссельські єврокомісари або забули, або пробачили Кремлю анексію Криму. Адже ніде про це, в жодному з документів ЄС, не вказується, не засуджується. Без сумніву, така гнила політика фактичного невтручання в дії агресора лише стимулює окупантів. Підбадьорює нападників. Ви ж зверніть увагу, що навіть після того, як усім стало зрозуміло, чиї військові фахівці з української території ракетним комплексом «Бук» знищили малайзійський Боїнг 777, проникнення колон бронетехніки і живої сили найманців, спецназівців збройних сил РФ через наш кордон не зупинилося. Московська орда, подібно до тарганів, щоночі повзе і повзе у визначеному Кремлем напрямі.

Більше того, окремі з європейських посадовців пнуться зі шкури, аби засвідчити свою підвищену лояльність до Росії. Приміром, посол Франції у Москві Жан-Моріс Ріпер, явно випередивши усіх, навіть не зважаючи на те, що Європа і США ще консультуються з приводу впровадження третього рівня санкцій проти РФ за організацію агресії проти України, уже запопадливо піклується про те, аби запросити В. Путіна до відновлення діалогу керівників держав у форматі G8.

Пан Ріпер, либонь, так нічого не зрозумів навіть після знищення проросійськими терористами літака авіарейсу МН-17. Менджує, як циган кіньми заради свого персонального московського благополуччя. І в цьому чітко проглядається головний європейський алгоритм - в ЄС кожен дбає насамперед про власний інтерес.

31 липня 2014 р. щоденна британська газета The Independent розповіла про таємну угоду між панею Ангелою Меркель, канцлером ФРН, кремлівським паханом В. Путіним. Джерело з оточення лідера Німеччини повідомило про таємні домовленості між німецькою стороною і президентом РФ.

"Мирний план Меркель" начебто передбачає визнання міжнародним співтовариством анексії Росією українського Криму, у відповідь на це Кремль припинить фінансову та військову підтримку бойовиків на Донбасі. Згідно з домовленостями, президент України Петро Порошенко відмовиться від вступу до НАТО, а Путін не буде втручатися у торговельні відносини України з Євросоюзом.

Друга частина плану буцімто забезпечує українській стороні довгостроковий контракт з російським "Газпромом" на майбутнє з обумовленими заздалегідь цінами. Росія поверне Україні фінансовий пакет у розмірі мільярда доларів США за втрату орендної плати за дислокацію флотів РФ у Криму та в порту Севастополя на березі Чорного моря.

Джерела газети The Independent стверджують, що договір стане знову актуальним, як тільки розслідування несподівано для політичних лідерів аварії Boeing 777 закінчиться "задовільними" результатами. Звісно ж, для Росії.

Запитується: невже за це гинули тисячі громадян України? І чому німкеня торгує нашими душами?

Того ж дня, у відомстві канцлера ФРН заперечили існування такого ганебного плану, однак я особисто у це не зовсім вірю. А що ж вони мали сказати. Що все відповідає дійсності?

Так чи так є насправді, але авторитет пані Меркель остаточно упав у моїх очах тоді, коливона запропонувала Порошенку до числа переговорників із терористами на Донбасі включити відставного політика Віктора Медведчука, котрого, звісно ж, зовсім не знала. А тому зробила це, без сумніву, за наполяганням кума Медведчука – Путіна.

Догоджає фрау кремлівському підполковнику КГБ, як чирякові…

Саме тому окремі з санкцій Брюсселя, введені проти Росії, іноді чимсь нагадують заборону вегетаріанцям вживати… м'ясо.

Одне слово, кожна пташина своїм носиком живе.

Не дивно, що подібна безплідна політика беззубого ЄС, яка насправді є відвертою стимуляцією кремлівського озброєного загарбника викликає небувалий спротив у середовищі грамотних, інтелігентних європейців, котрими насамперед є журналісти. Головні редактори ключових ліберальних газет Європи звернулися з відкритим листом до урядів Євросоюзу про вироблення єдиної, сконцентрованої політики щодо Росії та Путіна. Зауважу, що подібна акція відбувається вперше в світі. І є доказом того, що континент украй стривожений зародженням неофашизму, цього разу російського.

Текст листа розроблено і підписано Адамом Міхніком, головним редактором польської «Газети Виборчої» (Gazeta Wyborcza) та Пітером Володарськи, головним редактором шведської «Дагенс Нюхетер» (Dagens Nyherer). Це звернення підтримано також керівництвом Le Monde (Франція), Diе Welt (Німеччина), El País (Іспанія), La Stampa (Італія), de Volkskrant (Нідерланди), Der Standard (Австрія), Hospodarske Noviny (Чехія), Denník SME (Словаччина), Dario de Noticias (Португалія), Lietuvos Rytas (Литва).

«Лицемірство, дурість і мовчання інтелектуальної еліти, художників, вчених та ЗМІ перед обличчям просування нацистського і сталінського тоталітарних режимів завжди залишатиметься в сумній пам'яті ХХ століття, - говориться в зверненні, яке прочитала на шпальтах своїх газет приголомшена Європа. - Заплющення очей на анексію Австрії, Чехословаччини, Прибалтики завжди залишиться ганьбою Європи. Ніхто не говорив так красиво про світ і торжество міжнародних законів, як Гітлер та Сталін, і ніхто не зробив так багато злочинів, як ці диктатори.

Сьогодні Європа знову мовчить про агресивну імперіалістичну політику президента Російської Федерації Володимира Путіна. Захід ганебно терпить його агресивну політику, яка явно порушує суверенітет інших країн: Молдови, Латвії, Грузії і, в першу чергу, - України.

Європейський союз діє так, начебто він є великою нейтральною Швейцарією у сучасному світі подібне стосується політичних та бізнес-еліт. Але Європа - це не велика Швейцарія. Дві криваві світові війни почалися тут. Тому, ми - інтелігенція, журналісти, вчені - повинні бути пильними і попереджати як сучасні «капітолійські гуси». Ми не повинні перебувати у полоні давніх ілюзій; ми не повинні приймати конформізм. Наш обов'язок - говорити чітко, рішуче і зараз», - такими словами починається звернення головних редакторів європейських ліберальних видань.

«Нинішня війна з Україною почалася з анексії Криму», - нагадують керівники найбільших газет Європи. «Умиротворення - це шлях у нікуди. Путін не політик європейського типу; це політик, чий життєвий шлях є постійним авантюризмом», - наголошується у документі.

«Ми, головні редактори газет з усіх країн Європи закликаємо лідерів країн Європейського Союзу зупинити агресивну політику президента Путіна. Досвід навчає, що діалог з Путіним - це даремна трата часу… Путін досі постачає зброю і найманців на схід України. Він і далі зосереджує свої війська вздовж кордону цієї суверенної держави. Але Україна має право обирати шлях європейської демократії і українці мають право жити в чесній державі. Можливо, майбутнє Європейського союзу вирішується сьогодні у Східній Україні», - підкреслюється у зверненні.

«Країни Європейського Союзу повинні використовувати усі засоби тиску: припинення поставок зброї в Росію, економічні та політичні санкції. Солідарність проти пана Путіна - це реальна відповідь на українську кризу», - вважають головні редактори провідних європейських газет.

Думаю, що це велика перемога здорового глузду, коли вся Європа, нарешті, побачила, переконалася в тому, що нинішній Кремль – загроза всьому людству. Що Росія веде проти України новий тип війни - без її оголошення і без лінії фронту. Але це війна, тому, що використовується потужна військова техніка, тому, що люди гинуть, рахунок йде на сотні й тисячі життів. І не відомо, де зупиниться Путін, якщо його не зупинити спільними зусиллями.

Несамохіть пригадалися події грудня 2013 року. Після того, як бандити Януковича добре розім’яли м’язи на Хрещатику в ніч на 30 листопада, люто побивши студентів і молодь, а слідом журналістів на вулиці Банковій, Петро Порошенко, тоді ще народний депутат України, котрий не належав до жодної з політичних сил, теж поїхав по підтримку кудись до Брюсселю. Якось увечері, його рідний 5-ий телеканал показав інтерв’ю, взяте у чистенькій Європі у свого багатого власника. Розпашілий Петро Олексійович, гнівно засуджуючи владу за протиправне застосування сили проти свого народу, розповів про те, що він особисто зустрівся з кількома високопоставленими чиновниками ЄС і обнадіяв українців: чекаймо 19 грудня - цього дня Європа покарає і Азарова, і Януковича. Дістанеться їм, мовляв, на горіхи…

Якби не поява Правого сектора, відчайдушна рішучість сотника Володимира Парасюка на сцені розгніваного Майдану, ті, хто нині перебуває при владі ще й досі, либонь, вірнопіддано, по-лакейськи прогиналися б перед Віктором Федоровичем і його бандою, традиційно славили б пана Азірова, як і раніше, закликали б ЄС трішки присоромити донецьких.

Усе точнісінько так виходить і нині. Тільки на значно вищому рівні. Гнила, зажиріла Європа переносить ухвалення резолюцій та санкцій щодо Путіна та його оточення, образно кажучи, з четверга на вівторок, а з середи на понеділок, у той час, коли головний кремлівський варвар мобілізує на схід України усе більше та більше своїх «ватників» (так тепер називають найманців-добровольців з Росії в Донбасі та місцевих маргиналів, які виступають зі зброєю в руках проти свого народу). У цей же час українські вояки майже щодоби гинуть у боротьбі з оскаженілими гіркіними, бєсами, болотовими, пургіними, губарєвими, болотовими й іншими ідейними та найманими убивцями. Лічба наших гірких втрат іде на сотні, а коли враховувати втрати серед цивільного населення – на тисячі.

Так, у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини повідомляється, що з середини квітня по 26 липня 2014 офіційно на сході України загинуло 1129 осіб, ще 3442 - поранено. Ще 717 людей пропали безвісти. В заручники бандити захоплювали 46 журналістів, 26 представників ОБСЄ, 112 правоохоронців, 22 депутатів різних рівнів і інших громадян.

І це, підкреслю, лише з одного боку протистояння. А з протилежного? Там ніхто ніякого обліку не веде: у Росії, куди регулярно спрямовуються транспортні колони з «вантажем 200», кожну смерть приховують і рідня, і федеральна влада. Вигадуються усілякі обставини загибелі переважно молодих і здорових людей. Батькам здебільшого соромно визнавати, що їхні сини були найманцями, полювали на людей у донецькому краї. Щоправда, іноді трапляються випадки, коли позбавлені здорового глузду нелюди називають це героїзмом, захистом інтересів дикого «руського міра».

Так, нещодавно російські сайти обійшла розповідь про пишні похорони з прапорами й промовами одного з найманців з Північної Осетії, осавула Владикавказького похідного Терського козачого війська (нереєстрового), Володимира Костіонова. Загинув на блокпосту під Луганськом.

За що ж поклав голову голуб сизий? Як стверджують автори, за «велику неподільну Росію, яка була до 1917 року». Відвойовував її кордони в Донбасі. «Пішов, мовляв, захищати російський народ, віру православну, бився проти фашистів і воював за Росію. За велику неподільну Росію, яка була до 1917 року. Для нас це святе: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. Разом усе - Велика Росія, яку створювали наші предки», - пояснив друг загиблого.

Коли вчитаєшся в описи подвигів цього пройдисвіта, то виявляється, що за чверть століття він брав участь у чотирьох збройних конфліктах - двічі в Південній Осетії, а також у першій чеченській кампанії і ось у цій бійні, яка стала для нього останньою війною -  «за Новорасєю». Скільки людей погубив  цей «герой» – ніхто не скаже…

У житті примітивна, обмежена людина, бо дослужився тільки до посади слюсаря. А ось завжди відзначався у бійнях, полюванні на людей. Був до безумства відважний та хоробрий. Буцімто майстерно володів зброєю, влучно стріляв. Звісно ж, у людей. За це й заслужив звання осавула…

Якщо хочете знати, як ратоборствував цей ряжений, читайте тут:

«Під час війни з Грузією Костіонов пішов воювати добровольцем і очолив групу розвідки. У селищі Хетагурово було облаштовано грузинський блокпост. Російські бійці його розбили і хотіли відразу закріпитися там. А осавул переконав у тому, що треба залишити грузинський прапор на видному місці, а самим відійти до лісосмуги. За якийсь час мимо проходила грузинська колона, близько півсотні вояків. Костіонов і його поплічники, напавши зненацька, розбили цю колону в пух і прах, і одразу зникли. Через кілька хвилин їхню схованку з гелікоптерів зрівняли з землею. А загін осавула не втратив жодної людини», - підкреслив наш співрозмовник, пише видання "Кавказька політика".

«Вони поверталися з завдання на бронеавтомобілі. Він і ще п'ятеро його побратимів, - розповів кореспонденту газети отаман Владикавказького округу Терського козачого війська Валерій Хоробрих. - Під'їжджали до блокпосту самооборони на околиці Луганська. А там українські диверсанти, переодягнувшись у форму ополчення, улаштували засідку за крутосхилом. І коли проходила "броня", відкрили шквальний вогонь з кулемета. Відразу шестеро людей загинуло, а серед них і наш осавул».

Ще важлива деталь. Видання повідомляє, що похоронами найманця-убивці опікувався безпосередньо уряд Осетії. Заслан Хадіков, заступник міністра з питань національних відносин особисто віддавав усі розпорядження під час похорону російського завойовника. Такою була воля Кремля щодо вшанування «подвигу» окремих відомих убивць українців.

Однак на інформацію про більшість загиблих росіян у Донбасі в РФ накладено жорстке табу. 25 липня 2014 р. порушити його зважилися газета «Московский комсомолец», виставивши на своєму Інтернет сайті велику статтю під вельми промовистою назвою: «Як помирають на Україні добровольці з Росії і чому їхні імена залишаються невідомими?» В публікації наводилися численні приклади того, як родичі потайки хоронили своїх рідних та близьких, як уникали журналістів, аби ті часом не вивідали, що тіло небіжчика привезено з Донбасу. Як в окремі сім’ї, наче поштові посилки – без будь-якого супроводу, привозили вантажними таксі труни загиблих. Зі словаами: «Ось розпишіться, що отримали…» Розповідалося про масову перевалку трупів у Ростові-на-Дону, сюди звозять тіла найманців, котрі розминулися  з воєнною удачею на українській землі…

Як ви гадаєте, скільки годин вона могла протриматися на сайті для вільного прочитання в диктаторській країні? А менше двох годин. Надійшло суворе розпорядження з самого «верху», і публікацію викинули на смітник. Позаяк, мовляв, Росія участі в конфлікті на сході України офіційно не бере, отже, і ніяких жертв не може бути. Якщо хтось десь і загинув, то хіба що в автокастрофах, чи втопився через необережність… Так, власне, змушені стверджувати і ті батьки, чиї сини стали гарматним м’ясом для угро-фіна Гіркіна, на прізвисько Стрєлок. ФСБ провело відповідну роботу щодо цього з нещасними людьми. Усе це повертає нас до часів афганського синдрому.

Коли є ворог, то знайдеться й захисник, або США своїх не здають

На відміну від Московщини, політика Сполучених Штатів Америки щодо розбурханої новим Майданом і революцією Гідності України заслуговує на повагу і вдячність. Пригадаймо, скільки разів у найдраматичніші дні протистояння поруч з повстанцями в середмісті Києва з’являлися американські політики, конгресмени. Як завжди, їх тепло, привітно зустрічали сотні тисяч людей, об’єднаних жагучою метою побороти кривавий режим донецьких бандюків і корупціонерів, стати частиною правової, цивілізованої Європи і світу. Заступник державного секретаря США Вікторія Нуланд, здається, і не покидала нашу столицю. По дванадцять годин в один бік на борту авіалайнера, знаєте, це не так просто витримати. Але вона поспішала сюди знову й знову. На прямому проводі з кризовим штабом, його лідерами постійно був Держсекретар, права рука Барака Обами в сфері зовнішньополітичної політики Джонн Керрі. Віце-президент Джозеф Байден усе робив для того, аби Януковичева банда не могла брутально застосувати проти мирних виступів громадян військову силу. 

Так, за найзагрозливіших для Революції Гідності моментів поруч з нами насамперед США, найнадійніший наш партнер. Як бастіон стримування для Кремля. Скеля об які розбивалися імперські амбіції Москви. Локомотив справжньої західної демократії і зразок для нашої молодої держави.

Якби не США, їхня політика активного стримування агресора, Путін уже давно б молився у Печерській, Святогірській і Почаївській Лаврах, прагнучи змити з себе кров українців, котрих замучили, замордували прокляті його кагебісти. Справа в тому, що Росією уже мало не сто років керує НКВД. І нинішній кремлівський керманич - це модернізований Ленін зі Сталіним в одній упаковці. Такий же цинічний, підступний, жорстокий і немилосердний.

 Звісно, його орді не може сам на сам протистояти одна, як перст, Україна. Нехай з неймовірно високим рівнем патріотизму своїх громадян, їхньою фанатичною вірою у справедливість своїх демократичних ідеалів, за які без вагань помирають. На боці Росії не лише багатократна чисельна перевага у живій силі і підлій виучці її вояків, але й потужний військово-промисловий комплекс, який ні на день не припиняє своїх напруг щодо створення високоточної й броньованої техніки, виготовлення нових і нових машин винищення людей. Тільки США, наймогутніша держава світу, може вгамувати конквістадора, як і обє’днати Європу проти агресора, котрий загрожує новою світовою війною.

Це щастя для України, що Вашингтон не відмахнувся від наших проблем. Що керівництво Сполучених Штатів вникло, глибоко зрозуміло антикорупційну суть революції національної гідності. Що без вагань засудило агресію Росії в українському Криму. Це насамперед завдяки американцям світ гнівно розкритикував і не визнав проведений на півострові референдум під дулами автоматів російських вояків, як і анексії нашої автономії.

Держдеп США постійно тримає в тонусі і Європейський Союз щодо оцінки дій Москви. Пригадаймо бодай, як сенсаційно прозвучало оприлюднення в Інтернеті розмови двох американців – начебто високопоставленого чиновника Вашингтону Вікторії Нуланд і посла США в Україні Джефрі Пайєтта, записана вірогідніше всього російською розвідкою.

За версією зловмисників, помічник держсекретаря США мовбито аж надто суворо висловилася тоді щодо м’якотілості Брюсселя, який усіляко ухиляється від належної оцінки дій Москви стосовно відвертої агресії в Криму і на південному сході України. Коли це зволікання викликає буцімто навіть лайку з вуст гарної, чарівної жінки, можна уявити собі, як американці у своїх робочих кабінетах гаряче співчувають українцям і  наскільки з серцем сприйняли вони загрозу Кремля.

Це викликає лише повагу і, власне, підтверджується багатьма конкретними справами щодо активної підтримки Вашингтона позиції Києва на світовій арені. Так, нещодавно Президент України Петро Порошенко заявив, що американські юристи допомагають нашим правникам в оформлені справи в Міжнародному кримінальному суді проти РФ за анексію Криму.

США категоричні в оцінці європейського конфлікту 2014 року.  Росія спровокувала загострення, виступивши на захист корумпованого режиму Януковича. Росія захопила українську територію, анексувала Крим, розпалила конфлікт у Донбасі. РФ фінансує сепаратистів і терористів, поставляє їм бронетехніку і високоточні ракетні комплекси. Москва штовхає світ до третьої світової війни. Україна потребує захисту від агресора.

Особливо велику допомогу США надали Києву в з’ясуванні обставин загибелі над зоною протиборств малайзійського пасажирського лайнера рейсу МН-17. Завдяки пропагандистській машині РФ, яка, за деякими оцінками експертів, пожирає щодоби до п’яти мільйонів доларів США, Кремлю зовсім не складало б особливих труднощів усю вину за збитий літак переклали на авіацію збройних сил України. Цю брехню в одну мить донести до вух сотень мільйонів жителів планети: світ і справді – глобальне село. Якби не розвідувальні дані, інформація супутникових систем Сполучених Штатів. Їхні фахівці посекундно довели, що постріл зроблено з московітського ракетного комплексу «Бук», переданого Москвою в руки терористів.

Якби не США, їхні союзники, Москва неодмінно змусила б Київ припинити антитерористичну операцію зі звільнення сходу України від бандформувань. Аби назавжди заморозити конфлікт, утворити на тілі нашої країни анклав бандитів і терористів, на кшталт Південної Осетії, Абхазії, Придністров’я. І управляти ним з Москви, організовуючи набіги та провокації щодо України чужими руками. Американський Держдеп і президент Обама неодноразово підкреслювали: кожна держава має право наводити порядок, ліквідувати осередки терористів на своїй території. Тому честь і хвала таким збройним силам, позаяк вони воюють за територіальну цілісність і державний суверенітет.

А як ми змогли б довести правдивість інформації про те, що збройні сили РФ ведуть активний обстріл позицій вояків українського АТО зі своєї території, якби не космічні знімки, передані американцями?

Звісно, усе це викликає у Путіна і його зграї жовчну ненависть. ЗомбоТБ намагається зобразити все так, мовбито українці продалися американцям, стали їхніми заручниками. Думаю, що мільйони наших громадян, у тому числі і я, гордимося з того, що в нашої держави нині є такий надійний захисник і натхненник на шляху до демократичних реформ та утвердження громадянського суспільства, як США.

Адже що таке Сполучені Штати Америки у прямому, житейському розумінні?

Без їхньої активної і цілеспрямованої допомоги СРСР навряд чи здолав би фашистську Німеччину, а якби таке й сталося, то за це потрібно було б заплатити значно страшнішою ціною. Адже у Гітлера на виході уже була ракетна зброя.

Саме США запропонували Німеччині, яка після війни опинилася в розвалинах і розрусі, план Джорджа Маршалла (почав діяти з квітня 1946 р.), який згодом перетворив ФРН у передову економіку світу. Америка поклала на лопатки Японію, нехай і ціною певних жертв, але життя островітян нині зразок для всієї планети. Країна ньюсмейкер і модератор більшості технічних новинок.

США у національному конфлікті корейців підтримали південь, допомогли його економіці звестися на ноги, і це нині куточок світу з заздрісною організацією життя, високою технічною оснащеністю. А знаєте, які країни показують найвищий прогрес розвитку нині? Ті, які зорганізувалися на місці колишньої Югославії.

Вашингтон пропонує Києву втілити план Маршалла в нинішніх умовах, і це, мабуть, те, що найбільше сьогодні потрібно Україні.

Як відомо, в останні дні липня 2014 року  десять конгресменів як від Демократичної, так і Республіканської партій США внесли в Палату представників законопроект H.R.5190, яким пропонується визнати Україну військовим союзником США. Про таке повідомила прес-служба одного з авторів документа, республіканця від Пенсільванії Джима Герлака. Законопроект закликає президента США Барака Обаму надати уряду України допомогу в галузі безпеки і розвідки.

"Наш законопроект закликає визнати Україну основним союзником поза НАТО, щоб на тимчасовій основі надати необхідні ресурси безпеки, якими НАТО забезпечує країни - члени альянсу", - заявив Герлак.

Зі свого боку інший конгресмен, один з ініціаторів цього законопроекту, Сандер Левін повторно звинуватив Росію у постачанні зброї бойовикам на сході України. "Ми допоможемо народу України захищатися від російських спроб дестабілізації ситуації в Україні", - підкреслив Левін.

Виступаючи 28 липня 2014 р. у палаті Представників Конгрессу США  відомий політолог, соціолог і державний діяч, колишній радник з національної безпеки президента Джиммі Картера, а нині радник Центру Стратегічних та міжнародних студій Збігнев Бжезінський заявив, що США повинні надати військові гарантії Україні.

"До цього часу НАТО і Сполучені Штати робили навпаки. Вони намалювали червону лінію на східному кордоні Альянсу, яка залишає Київ ізольованим у військовому плані. Тепер, коли Росія здійснює артилерійські обстріли України, ще більш нагальним стало стерти цю червону лінію ", - заявив він.

На переконання аналітика, для виконання цього завдання США повинні задовольнити запит України про надання військової техніки, включивши протитанкову і зенітне озброєння. Крім того, в Україну треба послати військових інструкторів, зазначив Бжезінський, нагадавши, що такий захід уже довів свою ефективність після вторгнення Росії до Грузії. Експерт також відзначив важливість проведення військових навчань в Україні та допомоги їй у зміцненні можливостей у сфері розвідки і спостереження.

Якщо повернутися до законопроекту про статус України, як особливого партнера США, котрий знаходиться на розгляді американської верхівки, то тут, як переконані експерти, надзвичайно багато позитивних моментів. І насамперед той, що Україна офіційно стає військовим партнером США. Цей статус дасть можливість нашим збройним силам отримати військову техніку та озброєння на час війни. Україна отримає також право на участь у деяких контрактах з придбання системи оборони США. Вашингтон відтак отримає офіційне право здійснювати потужніший тиск на Москву щодо дотримання Кремлем умов недоторканності наших кордонів, припинення фінансування і озброєння терористів, засилання на українські терени розвідувально-диверсійних груп ГРУ ГШ ЗС РФ.

Статус привілейованого партнера США - не члена НАТО мають наразі п'ятнадцять країн світу, серед них Аргентина, Південна Корея, Таїланд, Австралія, Австрія, Японія, Філіппіни.

Не секрет, що нині військово-промисловий комплекс України зорієнтовано на Росію. Новий статус держави дасть змогу співпрацювати з ВПК НАТО. Отже, це шлях до модернізації нашої економіки. Утворення нових робочих місць, отримання високих заробітків на ринку озброєнь. І цим шляхом, сподіваюся, піде Україна.

Цю впевненість вселяють слова Президента США Барака Обами, який 30 липня 2014 р. заявив: коли Путіна не зупинити, усе, що твориться на сході України може перелитися в Європу. Про це йдеться у його спеціальній заяві, яка транслювалася на сайті Білого дому.

"Ні, це не нова "холодна війна", - підкреслив Обама. - Це - особливий випадок, коли Росія відмовляється визнавати право України на самовизначення", - підкреслив Президент США, відповідаючи на запитання журналіста.

За словами Обами, "неприйнятно, коли Україна сприймається, як васальна держава Росії". Тим часом, додав Обама, Кремль далі підтримує бойовиків на сході України і забезпечує їх зброєю.

"Наша розвідка доповідає, що Росія запускала зі своєї території ракети по Україні. Далі накопичує озброєння на кордоні, включаючи артилерію, бронемашини і т.п. ", - додав глава держави. Обама також підкреслив, що дії Росії на сході України можуть мати серйозні наслідки для Європи. "Те, що відбувається в Україні, може перелитися в Європу", - зазначив президент США.

За його словами, США роблять усе можливе, аби підтримати міжнародне розслідування катастрофи малайзійського "Боїнга" над Донецькою областю.

Звісно, нам хочеться, аби у Вашингтоні знаходилося, гуртувалося усе більше людей, таких, як голова комітету сенату США з питань збройних сил Карл Левін. Він, як відомо, закликає надати Україні військову допомогу у вигляді летальної зброї захисної дії, що Президент США Барак Обама наразі відмовляється робити. Пояснення у глави Білого дому, як на мене, не витримують критики. Позаяк американський лідер каже, що в регулярної української армії начебто озброєння більш сучасне, ніж у проросійських бойовиків. Думаю, що це помилкова думка. А ракетні комплекси залпового вогню «Град», які десятками щоночі пересікають кордон з російської території на підмогу терористам, а зброя точного ураження «Бук», «Торнадо», «Оса», яких є вже чимало в зоні дії АТО? Не вся подібна техніка є в української армії.

Одне слово, якби США і їхні партнери надали Україні допомогу у вигляді сучасної зброї, це, без сумніву, подіяло б на агресора ефективніше, ніж будь-які санкції. Хоча й вони вельми дієві.

До речі, з цього приводу Президент США Обама 7 серпня ц.р. заявив: "Санкції працюють, лягаючи величезним тягарем на російську економіку", - водночас зазначивши, що в даний час вона не зростає. Крім того, він підкреслив: "Ми надаємо українському уряду і його армії повний набір пакетів допомоги, і ми й далі працюватимемо з ними в цьому напрямі, тиждень за тижнем, день за днем оцінюючи, що їм в точності необхідно, аби вони могли захищати свою країну. Але найкраще, що ми можемо зробити для Україна, - це спробувати повернутися до політичного процесу", - підкреслив американський лідер.

Я особисто знаю ціну допомоги з боку такої великої країни як США. Свого часу, коли, будучи головним редактором газети «Правда України», єдиного тоді в Україні публічного опозиційного видання  до кривавого режиму Л. Кучми, опинився у неймовірній скруті, саме люди з американської амбасади фактично врятували мені життя і виступили на захист родини. Про це детально сказано у моїй книжці «Босоніж по битому шклу» (2003 р.) у розділі «Редакція будує… барикади», на стор. 161-ій. Там, зокрема, розповідається про те, як  тодішній політичний радник США Боб Роберт Петерсон, якогось морозяного світанку перешкодив міліцейському загону розгромити редакцію газети, викинути журналістів з їхнього приміщення на вулицю, як працівники посольства заокеанської держави підтримували мою родину, коли за вказівкою недолугого сатрапа Л. Кучми мене за політичні, критичні виступи проти методів його недолугого правління запроторили до Лук’янівського СІЗО. З переляку всі колишні так звані приятелі і друзі враз забули номер нашого домашнього телефону, дорогу до мого помешкання, і тільки люди з американської амбасади як могли опікувалися долею моєї сім’ї - дружини, малолітньої дочки, котра тієї осени, коли мене під надуманим приводом арештували, лише пішла до першого класу. Співчутливо турбувалися навіть тим, чи не піддається бува, маленька школярочка,  переслідуванням у класі з політичних мотивів.

         До речі, наскільки нахабно, цинічно діяла тодішня прокуратура, виконуючи накази деспотичного Л. Кучми про жорстоке придушення вільнодумства і свободи слова в державі, може свідчити ось такий факт. У мене залишилася на згадку про ті лихі часи повістка з прокуратури, виписана на ім’я доньки Тетяни, якій тоді ще не виповнилося й семи років. Гадаю, якби тим слідчим і прокурорам натякнули, що треба заарештувати і її, вони це б зробили це не вагаючись. Люди без честі, совісті, одне слово, бездушні роботи кучмізму, які успішно прилаштувалися в нинішньому суспільстві.

         Чи можу я тепер, скажіть на милість, вірити «миротворцю і патріоту» Леонідові Кучмі, якому Петро Порошенко доручив вести переговори від імені України з представниками терористів від самопроголошених бандитських республік на теренах Донбасу?

За віщо йому така честь? Може, за те, що заплямувавши своє ім’я на посту президента України кров’ю Георгія Гонгадзе, В’ячеслава Чорновола, «реабілітував» себе, як автор книжки «Україна – не Росія», зайняв почесне місце між арабом Павлом Халебським, автором подорожнього щоденника «Україна – земля козаків» і французом, маркілом де Кюстіном, автором книжки «Правда про Росію»?    

Не менше подивували мене й те, що глава держави 5 серпня ц.р. своїм указом призначив такого старого хитрого лиса В. Горбуліна (у 75 років, наче молодших та розумніших не знайшлося!?) директором Національного інституту стратегічних досліджень. Цей же пан не хто інший, як найперший, найголовніший поплічник недорікуватого Л. Кучми з придушення демократії і свободи слова в роки правління Україною дніпропетровського секретаря парткому «Південмашу». Горбулін найбільше допомагав очманілому від безмежжя влади пахану Кучмі розвалювати національну оборонну стратегію і вибудовувати в Україні режим страху, переслідування за вільнодумство, провокацій проти журналістів і правозахисників.

Отож, уся надія на співробітників дипломатичної місії США в Україні, американського посла Джеффрі Р. Пайєтта. Вони, гадаю, повинні американському керівництву поставляти своєчасну і правдиву інформацію щодо того, яка складається ситуація в нашій державі, на її кордонах, вникати в суть загроз для незалежності і суверенітету України з боку нашого непримиримого ворога – ординської Росії. На вас ми надіємось, друзі!

Дві ментальності України

Найпершою на війні страждає правда. Нею маніпулюють, у неї стріляють. Її кривдять, фальсифікують. Як це, зокрема, активно вчиняє кремлівська пропаганда, видаючи замість істини спотворені фантасмагорії, витівки, які, здавалося б, розумні люди повинні були б і не брати до уваги, бо схожі вони на марення душевно хворих. Але ж ні, сі злісні байки, як не дивно таке визнавати, окупували свідомість багатьох людей на сході України, котрі, подібно до зомбованих піддослідних, услід за каналами московітського телебачення торочать явні нісенітниці про якихось там фашистів у Києві, про бандерівців при владі, жорстокий Правий сектор. І про це затяті українофоби верещать, як порося, застрягле у плоті…

Мій приятель професор філософії всю ситуацію пояснює так: "На заході і в центрі України повстання мирних громадян привело до народовладдя, на сході – до захоплення влади бандюками. Причина цієї разючої відмінності – ментальність двох частин держави…»

Про представника однієї з них, я 18 серпня ц.р. розповів у посту свого блока. Читайте:

«З дитинства люблю краснописьменство Миколи Васильовича Гоголя, бо ще хлопчаком у повісті «Страшна помста» (входить до збірника «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»)уперше надибав, так би мовити, вживу у книжці написане власне прізвище. Так ще ж таким великим письменником. Бо одним з головних героїв у творі, як, може, пам’ятаєте, був осавул Горобець. Ой, як же ж я тим гордився. І в полі пастушкам показував. Замало не до дірок не затер ті сторінки, де моє прізвище згадувалося…

 Усе це пригадалося якоїсь серпневої суботи, коли до мене в село зненацька завітав молодий київський хірург Роман Горобець.

З його батьком-небіжчиком Миколою Миколайовичем ми були щирими друзями і колись у малолітстві укупі пасли корів. А прізвища у нас однакові тому, що в нашому селі Джурин  на Вінниччині Горобців надзвичайно багато. Навіть далекі родичі ми. Так батьки говорили.

Поцікавився я у Романа, як справи у його старшого брата – Руслана.

-У Руслана  усе добре, - каже він. - Зараз на сході, воює… Ось днями вийшов Указ Президента України про нагородження його орденом Богдана Хмельницького. Дивіться… - Показує фотодокумент на моніторі сучасного телефону.

Ще розповів молодий лікар, що брат нещодавно побував у Києві, бо отримав легке поранення: куля калібру 7,62 лише легенько чиркнула по щоці, немовби незграбно поцілувала. Все на щастя, обійшлося лише дріб’язковою подряпиною: колеги-хірурги постаралися, аби з часом не лишилося й сліду. Не встигла рана зажити, Руслан Миколайович Горобець знову повернувся у стрій. Адже Руслан - начальник медичної частини батальйону "Айдар". А там без нього не можна ні секунди. Від його присутності залежить життя людей… Справжній медБог бойового спецпідрозділу, кажуть про нього на фронті.

-Він же ж у вас, здається, кандидат медичних наук? – уточняю.

-Так, він відомий у Києві хірург, кандидат наук. Але насамперед Патріот. Незважаючи на те, що працював у медичній клініці МВС, узяв відпустку і практично всю зиму провів на Майдані. Багатьох людей урятував, оперуючи поранених мало не під кулями. А почаласяінтервенція московитів у Донбас - наполіг на мобілізації. З майданівцями записався добатальйону «Айдар».

Важлива деталь. Мати Русланова – Наталя Іванівна Горобець – кандидат медичних наук, викладач Київського медичного університету імені О. Богомольця. І дружина Руслана Миколайовича Наталя - також кандидат медичних наук і також науковець цього ж університету. Дружина Романового брата Анастасія – теж кандидат наук, і викладач того ж таки університету імені О. Богомольця. Так що у сім’ї моїх родичів і колишніх односельчальців п’ятеро медиків, четверо з них кандидати наук, троє - науковці провідного столичного медичного вишу. А свіжоспечений кавалер ордена Богдана Хмельницького Руслан Миколайович Горобець – начальник медичної частини батальйону «Айдар», справжній герой.

Отож розпатякування московітів про якусь там хунту, карателів – підла брехня. Відстоювати територіальну цілісність держави пішли справдешні патріоти. З достойних сімей.

Батько братів Горобців Микола Миколайович справді  легендарна особистість. Близько двох десятків років залишався беззмінним чемпіоном МВС з усіх видів боротьби – самбо, рукопашного бою, бою без правил та інших. Був навдивовижу міцним, спритним і моторним чоловіком. Колись я його запитав; як він, мовляв, розбирається у запалі бою, щоб у поєдинку з самбо, до прикладу, не перейти до айкідо і навпаки, себто не порушити правила змагання. Він у відповідь лукаво усміхався і казав:

-Які там правила, Сашко!.. Головне для мене до рук суперника прихопити. А далі я вже його не випущу. Неодмінно пощади проситиме…

І не програв жодного бою у протиборстві!

Таким, як його батько полковник, удався й Руслан. Кремезний, високий, стрункий, ще йрусявий. Красень на всю нинішню війну!

З такими як він, їй-право, не страшно за Україну».

Гадаю, з ментальністю цих людей усе зрозуміло. А ось інша картинка.

До дрібниць пам’ятаю свіжий – уже не холодно, але ще й не тепло - ранок 10 квітня 2010 року. Щойно передали повідомлення про трагічну загибель польської урядової делегації під Смоленськом у Росії. Ту-154 президента Польщі Леха Качинського розбився, в живих із дев’яносто шести осіб на борту не залишилося нікого. Жах пройняв усе моє єство. Свідомість відмовлялася вірити у реальність почутого.

Я вийшов на вулицю: бракувало повітря. А ще хотілося бодай з кимось обмінятися думками з цього приводу. Першим, кого зустрів був Броніслав Карлович Черкавський, сусіда моєї тещі, до якої я навідався на вихідні. Неймовірно зрадів йому, оскільки він якимсь штибом належав до місцевої численної польсько-католицької громади. Знав, що він нещодавно пожертвував певну суму грошей на спорудження в їхньому містечкові костьолу. Є кому хоч висловити співчуття…

Карлович вельми толерантний, у міру інтелігентний чоловік восьмого десятку літ. Колишній, за радянських часів беззмінний керівник районної кінофікації у цих краях. Міністр кіно, як його свого часу величали. Щотижня, як районний уповноважений, їздив він на вечірні та вранішні доїння корів у колгоспи, тримав на кожен популярний кінофільм, на який усі хотіли тоді потрапити, кілька райкомівських місць. Має золоті руки і мудру голову. Ніколи нісенітниці не скаже, а тим паче не зробить. Усіма безмірно шанований. Десятками літ місцевий депутат і голова вуличного комітету. Одне слово, тутешній нев’янучий авторитет. А на додачу, ще й кращий сценічний ложкар району. Таке вже витинає на інструментах, якими люди зазвичай набивають шлунки, що переповнений зал неодноразово викликаює на біс.

Аби увіковічнити його колишню професію, я на Блошиному ринку Києва якось відшукав у подарунок сусіду дві порожні коробки з-під кіноплівок. Він зрадів тому презенту, як мале дитя. «Еге ж, - казав, - чудовий атрибут мого життя…»

Щоправда, як на мене, мав раніше Карлович певний ґандж: колись було, пам’ятаю,  агітував за Партію регіонів. Але піддався, здається, і моїм активним переконуванням, відійшов від виборчих справ. Тепер іноді сам дивується своїм попереднім поглядам: не все те золото, що ближчить.

-Чи знаєте? – запитую Карловича, навіть не уточняючи те, що саме мав на увазі.

-Чув, - глухо відповідає лисуватий чоловік, а його неймовірно голубі очі по-зрадницьки мокріють.

Слово по слову, я й кажу:

-А чи не здається вам, що це справа московітських спецслужб? Їм гепнути об землю літак з усією польською елітою, яка по-справжньому ненавидить Кремль, вимагає відповідальності Московщини за смерть тисяч польських офіцерів у Катині, однаково, що греблю перебігти.

Статечний сусіда мало не підстрибнув на місці.

-Та ти що! - майже обурився. – Хіба ж можливе таке? Ні, в таке ніколи не повірю…

- А підірвані в Росії будинки?

- Так це все не доведено!..

- А хто ж там дозволить розслідування проводити?

Спершу, приїжджаючи у тещині краї, я неодмінно привозив для Черкавського роздруківки про різні думки з приводу Катині-2. Він уважно все перечитував, але не погоджувався з моїм «крамольним висновком». Мабуть, через те, що таке, як на його селянський розум, просто не могло статися у цивілізованому світі.  

-Ні, - казав, - моя християнська мораль не дозволяє мені повірити  у подібне…

Минули роки, ця трагедія дещо стерлася з пам’яті, інші події заступили її. І тільки після того, як російські терористи збили зенітно-ракетним комплексом «Бук» малайзійський пасажирський літак над Донбасом, Карлович якось мені сказав:

-Ти знаєш, я тепер, мабуть, міг би вже повірити у замах на Леха Качинського і всієї  урядової делегації Польщі під Смоленськом, тільки ось поляки чомусь мовчать. Бо таким правителям, як у нинішньому Кремлі, либонь, ніякі закони не писані… Зсунулася Росія з глузду, як собака з сіна. А Путіну забожитися, як собаці муху з’їсти. Скільки ж бо разів він уже обманював світі!?

Я вельми поважаю таких людей, котрі власним розумом доходять певних висновків. Не поспішають сприймати все на віру, хоч би хто що не проголошував, видаючи це за істину. Намагаються все піддавати сумніву. Це, так би сказати, оцінка з одного боку. А з іншого – бандитизм московітів став настільки безберегим, жахливим, непередбачуваним, що очевидність безбожної, антилюдської урядової політики Кремля стала для всіх безсумнівною. Вийшла за межі благопристойності. 

І, нарешті, інша, протилежна ментальність.

Відголосок її долетів до мене після публікації поста блогу про начальника медичної частини батальйону «Айдар» Руслана Горобця. На одному з сайтів читач розмістив відгук:

«Шановний Олександре! Нині у моєму домі мешкають четверо біженців з Горлівки, отож інформацією про ситуацію на сході нашої держави володію, казати б, з перших вуст. Знаю й про ставлення тих людей до влади в Україні. Не розумію лише того, як надалі східняки та західняки будуть жити в одній країні.»

 Що ж, діагноз хвороби таких наших громадян встановити не важко. Народжені рабами, «гості» тепер уже вільної держави з бурхливим розвитком демократії, свободи слова, віросповідань почувають себе аж надто некомфортно. Їм важко зрозуміти, як це можна жити без тиску на тебе бандитів. Наприклад, самим, без примусу братків з голеними потилицями ходити на вибори, голосувати за велінням совісті.

«Смотрящіє» Януковича десятиліттями підганяли під багатоповерхівки автобуси. Звідти вискакували «тітушки» з бияками і гамселили у кожні двері: «Виходимо на вибори!» Спробуй відмовитись. Або не в тому місці бюлетеня відмітку зробити. Неодмінно викриють, зітруть на порох. Гетто Донбасу голосувало з принуки завжди лише за Януковича і його камарилью. Бо він, казати б, «свій у дошку», одне слово «батя». Дарма, що знімає з бідняка останню свитину, що віддає все з України на утримання ординської Москви. 

А хочеш займатися бізнесом, плати за «дах». Краще інших організував прибуткову справу, неодмінно прийдуть, відберуть усе. І не думай шукати захисту, нічого не вийде. Ти – плебей. І маєш жити в рабській покорі, якщо взагалі хочеш жити. Регіон страху і контрольованої свідомості. Депресивна зона з головою, повернутою в бік «руського міра» і Кремля. Один, як гора лайна, монолітний совок, який молиться на «вєлікую побєду совєтского народа» і найактивніше співає пісні про «защітную гімнастьорку».

Не стало Януковича, вони залишилися сиротами. І тоді телевізор з програмами кисельовТБ став у них за голову. За удари серця – гуркіт барабанів на московських парадах. А справжнім кумиром -  угро-фін Гіркін-Стрєлков. Такий собі Че Гевара, засланий московітським ФСБ і особисто Путіним на схід України для кровопролитної війни проти незалежної України. З руками по лікті в крові українців. Іншими словами, запитай людину, хто її ідеал, схожою на свого божка виявиться і вона сама.

Ті, що повтікали з підпаленого Стрєлками й Бісами Донбасу, пригрілися нині на державних харчах за межами регіону в різних регіонах України, далі наполегливо «качають» права якогось там ображеного східного електорату. Нехай пояснять нам, хто і чим утискає їхні права, гідність насправді? Збройні сили України вкупі з батальйонами добровольців, героїчних посланців Майдану визволили їх з лабетів терористів, котрі безперешкодно убивали, катували, ґвалтували усіх підряд, відбирали майно ще нахабніше, зухваліше, ніж януковичі.

Хіба ж ми забули, як ці діячі, котрі нині знову розпускають язики про не таку, як треба Україну державу, та їм подібні пропагадисти навесні 2014-го активно ставали до живих шеренг, з-за  спин яких бандити нахабно розстрілювали  українських вояків, котрі намагалися не допустити розв’язання збройного конфлікту в регіоні. Відтак, денаціоналізований люмпен-пролетаріат зробив свій кривавий внесок до загибелі сотні кращих синів нашого народу. Україна заплатила за їхню волю дорогу ціну, а вони знову вигадують мотиви докорів Києву і новим органам влади.

Хочете другу державну мову? Можна запропонувати – чеченську. Носії цієї, так званої нехтської групи мов уже впродовж весни й нинішнього літа безперешкодно розгулюють з автоматами й гранатометами окупованою московітами територією Донбасу. Рамзан Кадиров, який особисто вирішує, як мають одягатися його люди, запропонував віддати йому анексований Крим. На Новорасєю теж точить зуб. Бо ж українська мова, скидається на те, за державну чомусь для частини наших східняків, з якими поруч мешкає чимало представників титульної нації, явно не підходить. Тільки не забуваймо, що паралельно до чеченської потрібно вводити і шеріатські суди, і будувати мечеті. А це означає, треба не красти, не брехати. Підходить таке?

Хіба ми забули, що Крим Україна втратила до певної міри і через бандитів Донбасу, які перед тим на чолі з вірним посланцем Януковича Могильовим творили на півострові справжній безлад. Учиняли «віджими» власності в корінних кримчаків, захоплювали ласі шматки причорноморських територій. Якщо за великим рахунком, то росіяни на протиправному березневому квазіреферендумі голосували не проти Києва, не проти України, а насамперед проти макіївсько-єнаківської мафії, яка їх буквально замордувала.

Так що розмови про якісь там утиски Донбасу з боку центральної української влади – повна маячня. Оскільки з Києва нова влада фактично ще й не управляла сходом України. Все що було надбано там – напівзруйновані міста і села, розвалини на місці заводів, маєтки олігархів – надбання дорогих «попєредніков». І тому терористи, разом із російським спецназом заслані в регіон саме на гроші Януковича, з такою несамовитою ненавистю руйнують усю інфраструктуру сходу України, знищують усе, що тільки може слугувати простим людям. Палаци тамтешніх скоробагатьків міни й снаряди ненависних московітів дивним чином обминають. Чи не тому бува, що ці товстосуми теж спонсорують експедиції ординських убивць до України?

Цю підлу політику зради інтересів держави особливо чітко видно на прикладі діяльності народних депутатів України від Партії регіонів, комуністів у стінах парламенту. Скільки вже загинуло людей через російську агресію, через кривавий шабаш терористів у Донбасі, а жоден з цих «слуг народу» жодного разу не осудив агресію Московщини, діяльність найманців типу Стрєлкова, Біса, Абвера, продажних «народних губернаторів» і мерів, які організовують кровопролиття у регіоні. Навпаки, ці нардепи з усіх сил намагаються зупинити АТО, всадовити представників влади за один стіл з терористами, тим самим визнати діяльність самопроголошених ДНР і ЛНР.

У них завдання на деструктив надходить безпосередньо з центру імперії - Кремля. На даному етапі - перетворити Донбас у нову квазідержаву на кшталт Придністров’я, яка б, ставши самопроголошеною Новоросією, легалізувалася у плацдарм для спустошливих набігів московітської орди в Україну, розширення меж цього анклаву з приєднанням у майбутньому до Московщини багатих наших степових областей, Слобожанщини, Причорномор’я.

Уже неозброєним оком видно, як «п’ята колона», оговтавшись після Майдану, знову виходить копати політичні окопи. Уже навіть у Слов’янську, який ще не відійшов від смертей, розрухи, руйнувань інфраструктури, запеклі українофоби пробують улаштувати ходу за звільнення з-під варти найактивнішої з  посібниць терористів, колишньої головихи міста Нелі Штепи. І це видається за демократичні права й свободи громадян, які вороги державності, соборності України перетворюють у насмішку над здоровим глуздом. А якби в регіоні, як не раз пропонувалося й у моїх блогах, в проблемному краї було введено воєнний стан, про подібне ми і не почули б. 

Чи за це гинуть наші герої, щоб суди випускали на поруки, а то й присуджували умовні строки сепаратистам, активним посібникам терористів, шпигунам, диверсантам, пропагандистам злочинного «руського міра», які навіть не визнали в судових процесах своєї провини. Влада, на чолі з Петром Порошенком, забавляється в демократію, а народ за це розплачується життями кращих синів і дочок держави. Годі!

Як сказав хтось з великих, щаслива і велика та країна, у якої є герої, але нещасна і бідна та держава, де вони потрібні постійно. Московщина, якраз штовхає нас на цей нескінченний шлях. Ні, не вийде, товаришу ліліПутін!

Головний висновок гібридної війни: монополізацію

ЗМІ державою треба оголосити злочином

2014-ий рік явив світові новий продукт міждержавних протистоянь – гібридну війну. Це не традиційне вогневе протиборство з класичними фронтами і лініями оборони. А захоплення чужих територій з обов’язковим інформаційним підкоренням собі місцевого електорату. Обробка мізків, результатом якої є прагнення агресора будь-що постати в образі рятівника-миротворця. Іншими словами, гібридна війна, це дві війни одночасно. Гаряча – з пострілами, смертями, знищенням інфраструктури та економіки на облюбованій окупантами території, і друга – з комунікативним підкоренням електорату. Закабалення свідомості людей.

Що тут стоїть на першому місці, а що слідує за ним – не завжди має логічний порядок і пріоритет. Але в цілому інформаційна війна має затяжний, наступальний і нищівний характер. Це яскраво продемонстрували кремлівські телевізійні канали, які на повну потужність вели і без упину ведуть мозковий обстріл України. Починаючи з двадцятих чисел лютого включно по 3 вересня 2014-го він був надзвичайно інтенсивний, насичений, нищівний. На ряді російських телевізійних мовників Україна, бачення її специфічних проблем крізь московітське загарбницьке сито займала 99 відсотків ефірного часу. Могло навіть скластися враження, що Росії, з її майже 140-мільйонним населенням фактично більше не існує, всю свідомість від Москви і до окраїн заполонила тема пост Майдану. Однак з 4-го вересня, начебто хто в Кремлі виключив рубильник: на телеканалах пропагандистських глашатаїв московітів – Лайф Ньюс, «Росія», ГРТ, НТВ, ТВЦ, РЕН ТВ, П’ятому, RT (Russia Today) київську владу перестали називати «хунтою». Яскравий факт і доказ так званої російської «керованої інформаційної демократії».

Пояснення незабаром з’явилося на Інтернет ресурсі «Спутник и погром». (Так дивно називається інтернет-сайт якогось Єгора Просвірніна, позиціонується як інформаційний ресурс російських націоналістів. Дотримується різко антирадянських і опозиційних стосовно нинішньої російської влади поглядів. Назва сайту побудовано як поєднання двох російських слів, які без перекладу увійшли до багатьох мов світу - «супутник» і «погром».) Отож саме тут депутат-демократ московітської Держдуми Дмітрій Гудков пояснив: надійшла вказівка, за нашими мірками – «темник» з Кремля, який забороняв надалі президента України Петра Порошенка називати "злочинцем", київську владу «хунтою», а колишнього головного військового керівника терористів Ігоря Гиркин взагалі демонструвати на екранах. Також рекомендувалося уникати цих дивних назв "Донецька народна республіка" і "Луганська народна республіка" – натомість говорити "Донецька область" та "Луганська область". Вірнопіддане керівництво московських телеканалів, зрозуміло, тут же взяло під козирок, приступило до виконання розпорядження.

Не секрет, що саме в перших числах вересня 2014-го розпочалися таємні телефонні спілкування поміж Владімір Путіним і Петром Порошенком. І я цим хочу підкреслити те незаперечне явище, що витоки кремлівського «темника» йдуть саме звідси, від скритного воркування двох керівників держав. Відтак виходить, що за пониження градусу інформаційної війни Україні довелося чимось поступитися чи навіть заплатити. Але чим? Перемир’ям з терористами, згодою на формування на території Донбасу бандитського анклаву імені гереушника Гіркіна-Стрєлкова, прийняттям через фальшування з парламентським табло системи «Рада» недолугого закону про якийсь особливий статус окремих регіонів Донеччини й Луганщини? Відповідь на ці болючі питання знає лише одна людина – Петро Порошенко. І їй все одно колись доведеться відкрити цю неприємну таїну.

Війна на українському Донбасі явила світові новий формат протиборства – з масовим одурманюванням населення. Я особливо підкреслюю на значенні останнього слова. Кремлівська пропаганда за об’єкт свого впливу взяла не народ Сходу України, а якраз населення. Позаяк, народ - це шахтарі, електрики, сталевари, слюсарі, вчителі, інженери, а населення – люмпени, маргенали, замшілі комуністи з кумачевими гаслами «Ленін живіший за всіх живих!». З них і виходять в мирний час підпільні «стукачі» та злодії, у лихоліття як зараз - бандити та "ополченці". Одне слово, затхлий радянський фарш, який свято береже в свідомості спогади про сталінщину, кукурудзяні реформи Хрущова, «Малу землю» Брежнєва й круту андропівщину. Цих людей, із свідомістю повернутою в імперське багно, мешкає найбільше якраз на Донбасі, бо саме він в Україні став заповідником совкового світобачення. Бандитський режим Януковича, з «смотрящими» по кожному закутку депресивного регіону тримав орієнтир лише на Москву, позаяк вона тамтешнім босякам значно ближча за західний Київ ментально, мвоно, і повсякчас посилював ці тенденції в зв’язку з настроями основної частини України вийти остаточно з орбіти Кремля, який і після розпаду СРСР намагався грати роль центру неофіційної митрополії.

У силу тих обставин, що колишній Союз розсипався і управління сателітами на рівні вказівок і розпоряджень відпали, бо на місці колишніх «республік-сестер» утворилися незалежні держави, Московщина з усіх сил намагалася утримати в своїх руках інформаційні віжки. На Україну, приміром, здійснювалася цілодобова інформаційна експансія. Сила цієї атаки повсякчас наростала. А коли в кінці 2013-го, на початку 2014-го років в Україні вдруге за останнє десятиліття вибухнула революція, Владімір Путін одягнув тогу рятівника-миротворця. При цьому головну увагу звернув на комунікативне забезпечення свого загарбницького походу проти незалежної України. Московські телевізійні канали Лайф-Ньюс, «Росія», RT (Russia Today), ГРТ, НТВ, ТВЦ перетворено на далекобійні мозкові реактивні центри. Журналісти цих редакцій перетворилися в терористів з великої дороги, в своєрідних інфорСтрілків, інформБісів.

Можна лише подивуватися цій чудноті, як серед не однієї тисячі високо освічених, начебто культурних, інтелігентних людей, переважно москвичів, які працюють на названих вище телеканалах не знайшлося фактично жодної особи, яка б відмовилася займатися фальшивою, істинно профашистською пропагандою, котра цілодобово з лютого цього року здійснюється відносно України. Котра б заявила публічний протест проти справжнього дикунства, яке подається в ефір. Тому тут, напевне, потрібно говорити про природу московітів взагалі. Як стверджував їхній відомий філософ і письменник-публіцист Костянтин Леонтьєв, російська людина може бути святою, але не може бути чесною. А брехня для неї – природній стан душі. Що, власне, ми спостерігаємо в діяннях їхніх В. Путіна, С. Лаврова, не кажучи вже про таких професійних телевізійних скоробрех як Д. Кисельов, В. Соловйов, П. Толстоухов та інших кремлівських штатних пропагандистів.

Рівень офіційної брехні в Росії такий високий, що життя там схоже на безкінечний симулякр, а всі люди, які приходять на найвищі державні пости не інакше, як складають іспит з постмодерністської філософії. Адже симулякр – це зображення, копія того, що насправді не існує, і цим забавляються лише постмодерністи. Простіше б сказати – художня брехня на найвищому кремлівському рівні. Фальсифікація фактів, суцільний обман. Що не крок, то якась примарна Fata Morgana.

Адже, до прикладу, міністр закордонних справ Сергій Лавров, котрий, якщо по великому рахунку, максимальне посвячена людина в те, чому насправді розпався міжнародний клуб урядів восьми найбільш розвинених країн світу G-8 і перетворився на G-7, позаяк Росію з тріском вигнали з нього через анексію Криму, цей горе-політик он уже скільки часу, після того, як мав у Сочі 4-го червня 2014 року відбутися саміт цього об’єднання, стверджує, що, мовляв, інші країни буцімто не зрозуміло чому проігнорували зібрання на гостинній території РФ. Себто, не Росія своєю загарбницькою політикою на міжнародній арені ізолювала себе від світу, а в усьому мовбито винні країни великої сімки, які просто чомусь не приїхали на чергові перемовини. Виходить точно, як у тій чудернацькій примовці, котра стверджує, що вся рота йде не в ногу, лише прапорщик крокує безпомилково. Одне слово, бреше пан Лавров, як сірко на вітер, і не скривиться…

До смерті наляканий Майданом і революційним поваленням режиму Януковича, Кремль остаточно вирішив: за всяку ціну утримати в полі свого впливу бодай частину території Донбасу, не кажучи вже про анексований Крим. Відтак, повсякчас мати вплив на Україну. Фігурально висловлюючись, тримати її бодай за хвоста. Завдяки масованим цілодобовим атакам зомбоТБ, насамперед для внутрішньополітичних цілей у Росії Україна була оголошена «віссю зла», названа країною, де буцімто піднімає голову фашизм і радикальний націоналізм. Тим самим росіянам зроблено публічне «щеплення від революції» - організовано активну участь громадян РФ в локальній війні з введенням регулярних федеральних військ і підрозділів найманців на український Донбас, щоб остаточно залякати московітів: мовляв, дивіться, що може трапитися і з вашою державою у разі повалення «законної» влади.

Організувавши безодню хаосу і кровопролиття на Сході України, коротун Путін взяв це рукотворне пекло під персональний цілковитий інформаційний контроль. Тому московітські засоби масової інформації надто швидко перетворилися на зброю терористичного спрямування, яка знищує в людині розум, здоровий глузд та інстинкт самозбереження. Виховує в споживачах запрограмованої інформації агресивність та ворожнечу. Розпалює міжнародну, расову і міжетнічну нетерпимість. А психічно нестійких, душевно та ідеологічно хворих запалює до бажання мститися названим із зомбоящика ворогам, якими без упину називаються українці, котрі, бачите, посміли відмовитись знову, на правах наймитів і молодших братів, увійти до складу нової імперії, котру затіяв відродити на розвалинах колишнього СРСР Владімір Путін. Помислили збудувати свою нову демократичну державу на засадах верховенства права, свободи слова, без найменшого впливу Кремля.

Характерною особливістю цієї жорсткої і немилосердної інформвійни стали канони, якими користувалися одні відомі в світі людиноненависники - поплічники Адольфа Гітлера.

Скажімо, його вірний сподвижник Геббельс учив своїх підлеглих: «Пропаганда не може бути об'єктивною, вона повинна бути принципово суб'єктивно односторонньою." Хіба саме не це є головним постулатом, інформаційною парадигмою діяльності телеканалів Лайф Ньюс чи «Росія», або RT (Russia Today), ГРТ, НТВ, ТВЦ? Вони лише за картинкою, формою подачі матеріалів зовні начебто різні, а ось внутрішня суть, інформаційна начинка одна й та ж. Її готують, всі факти смажать, здобрюють, перчать безпосередньо у Кремлі. І хто головний кухар теж усім добре відомо…

Інша справа в демократичному світі. Телемовні, газетні, інформаційні агентства, корпорації належать окремим людям. Держава не може, не сміє втручатися в редакційну політику, диктувати пропагандистське спрямування передач і статей. Близька до цього ідеалу й інформаційна гама України, де є лише одна державна телерадіомовна кампанія, одне державне інформаційне агентство – «Укрінформ» та дві офіційних газети – «Голос України» і «Урядовий кур’єр». Всі інші телекомпанії належать різним власникам, які не можуть працювати в унісон один з одним, не кажучи вже про те, щоб комусь підкорятися, бо як звичайні люди суперничають, а іноді навіть і ворогують поміж собою. Це ж не зашорена, кадебістська Москва, де все виконується чітко, під козирок…

І тому мій висновок такий. Суттєвої різниці між пропагандистськими машинами Геббельса і Путіна нема, окрім масштабів цих величин, а з огляду на часові різниці ще й неспіврозмірні. У Геббельса пропаганда була просто зброєю, в Путіна – це зброя масового знищення. Тому світ глобальну монополізацію ЗМІ повинен оголосити злочинною. Заради миру на землі.

Вивезуть у рефрижераторах усіх,

хто прийде до нас із «Буками»

І все-таки Україна довела всьому світу, що вона цілком відбулося, як держава. Нація, котра здатна відстоювати свій суверенітет і територіальну цілісність зі зброєю в руках, сьогодні крокує далі. Під кулями і вибухами, але тільки вперед.

Українці, на відміну від московітів, аж ніяк не фашисти, як це постійно стверджує брехливий Кремль. Позаяк це не вони вторглися зі зброєю на територію іншої країни, не вони вважають інші країни недодержавами, а кремлівських ординців - недолюдьми. Це у путінівців абсолютно фашистська ідеологія. А махрові обман, фальш – патологічна московська іпостась. Саме російські фашисти забрехалися на весь світ. Зрештою, Москва безсоромно брехала завжди.

«Роками й десятиліттями з ранку до вечора народу брехали і брехали без кінця і великі начальники, і дрібні сошки. За будь-яких часів усе, що творилося Москвою, абсолютно все було прикрите, присипане, завуальовано брехнею, обманом, фальшем. Під хибним приводом увлаштувавши провокацію, Сталін напав на Фінляндію 1939 року. За тиждень до нападу Гітлера обдурили і демобілізували весь народ наскрізь брехливою «Заявою ТАРС». З глибоким сумом ховали Міхоелса, вбитого за безпосереднім наказом Сталіна, а вину за розстріл десятків тисяч польських військовополонених переклали на німців. Під хибним «закликом від групи товаришів» ввели війська до  Чехословаччини. В Афганістані, скориставшись тим, що президент Амін запросив наші війська, висадили в аеропорту елітний загін, штурмували палац президента, вбиваючи своїх же «союзників і братів» з президентської охорони, отруїли і розстріляли самого главу держави, а потім оголосили про «пленум ЦК», який начебто звільнив з посади Аміна. Брехали, коли розбивалися футбольні або хокейні команди, коли вибухнув Чорнобиль. Брехали на весь світ, доставивши ракети на Кубу, збиваючи південнокорейський авіалайнер, вирізаючи зображення Хрущова з відеокадру зустрічі Гагаріна. Брехали і на похороні Хрущова, начепивши на ворота Новодівичого кладовища табличку «Санітарний день» (сам бачив її). Брехали, що у вмираючого Андропова застуда. Та що там, я вже й не кажу про те, що всі зобов'язані були зубрити «Короткий курс ВКП(б)», цей феноменальний концентрат неправди, енциклопедію фальсифікації історії…»

Цей попередній абзац, взятий у лапки, не мій. Я його придбав напрокат у блозі відомого московського історика, Заслуженого діяча наук РФ Георгія Мірського – нехай пробачить мені за це. Пост його з'явився на сайті «ЭХО Москвы» 2 серпня 2014 р, об 11:38. На ранок 4 серпня у ньому було вже понад вісімсот коментарів при ста двадцяти тисячах прочитань, і фактично жодного заперечення щодо суті масштабної кремлівської брехні впродовж десятиліть.

Але нинішня офіційна Москва, на відміну від радянської, яку описує автор, не змінилася ні на йоту. Кремль  не зробив абсолютно ніяких висновків зі своєї гнітючої історії. Навпаки, його пропаганда стала ще брехливішою, ще цинічнішою, позаяк у її руках з'явилася надпотужна зброя – зомбоящик. Іншими словами, годі сподіватися на те, що вовк колись там стане вівцею. Люди правильно кажуть: якщо вродилося лисеньким, то таким і помре…

Пам’ятаєте відому приказку: брехнею весь світ пройдеш, але назад не повернешся? Це ж якраз про Путіна. Точкою неповернення для нього стало 17 липня ц.р., коли в небі над українським Донбасом проросійські поганці збили пасажирський літак із громадянами дванадцяти країн світу на борту. Захід думав, що ця трагедія зупинить кремлівського людожера. Але, як мовиться, не на того напали. Диктатор Росії вельми непередбачуваний, мстивий і агресивний, особливо щодо тих, хто не приймає його правила гри. (Колишній підліток з зашморганого пітерського двору, якого ображали навіть дівчатка і залюбки лупцювали однокласники, підріс, зайнявся спортом, завербувався в КДБ, аби отримати владу над людьми, мізків додалося, а ось дитячі образи залишилися і трансформувалися в дорослі фобії). Він нині найбільша небезпека для всього світу. І найбільша загроза полягає в тому, що напохваті у неадекватного наполеончика знаходиться ядерна валіза, а головним своїм ворогом Путін вважає у слід за США - Україну…

Тому для всіх нас нині – момент істини. Маємо всі, як один зорганізуватися, на захист своєї Вітчизни. Якщо цього не станеться, то Україна, як держава, як цивілізація, може зникнути. Варварські «брати» з родимою плямою орди вщент рознесуть усе, що ми вибудували за тисячолітню історію України ментально і за її 23-літній період незалежності та свободи - матеріально. Такі, на жаль, реалії часу.

Тому насамперед маємо проаналізувати, дати відповідь на те, як так сталося, що ми здали без бою Крим. Чому Донбас став сепаратистською мекою? Як дати відсіч російським ворогам-загарбникам, як повернути до складу України анексований Крим? Як схід країни вивести з задавненої депресії, перетворити в квітучий український край?

Ми з подивом дізналися, як багато серед нас зрадників, перекинчиків, українофобів. Котрі лише інсценуються добропорядними громадянами, а насправді люто ненавидять Україну. Позаяк під час війни виходити на вулиці і площі з російськими триколорами можуть лише наші найзапекліші вороги. І таких, маємо визнати, виявилося чимало.

Уже зовсім неприпустимими є факти, які спостерігалися в дні найзапекліших битв на сході України (липень-серпень ц.р.), коли біженці з цих країв, люди, яких прихистили хлібосольні полтавці, поділилися всім, чим мали, вели себе як варвари, як найзапекліші вороги України, перебуваючи у місцях переселення. Скажімо, у райцентрі Оржиця Полтавської області, група таких осіб зібралася на місцевому стадіоні… під прапорами Росії. Сповзлися гадюками під триколори, як мухи після морозу. З показною затятістю вигукували гасла-здравиці на адресу Путіна і Москви. Вовки в овечій шкурі…

У цей же час у Полтаві невідомі нічної пори облили фарбою пам’ятник Небесній сотні, а в Черкасах варвари познущалися над пам’ятником загиблим на Майдані. Сумнівів немає жодних – це робота подібних циніків з проросійських переселенців. Сиплять сіль на свіжі рани українців…

Мабуть, усіх українців неприємно подивувало, як на початку серпня 2014 р. Шевченківський районний суд м. Києва буквально погладив по голівці агресивного українофоба, керівника Одеського антимайдану, лідера так званого Куликового поля Антона Давидченка. Це він організовував мітинги в місті навесні проти української влади, української мови. За проведення якогось там референдуму про відокремлення регіону від України. Подібно до шакала цей ненависник усього українського, вкупі з іншими бандитами розправлявся з патріотами Причорномор’я, розбивав голови, ламав ребра людям, а потрапив за ґрати, став овечкою. Слідство і суд буквально розтанули перед його буцімто щирим покаянням. На суді визнав себе винним, начебто співпрацював зі слідством. Йому присудили п’ять років ув’язнення з випробувальним терміном на три роки. Це означало, що в разі, коли за цей час він не вчинить правопорушень, то уникне покарання. Випустили з-під варти.

Рівно через двадцять годин цей тип уже був за кордоном і звідти заявив, що він усіх обдурив. Усе, що казав слідчим, – брехня. Не розкаявся. А тепер, пообіцяв ще активніше боротися проти України і українців.

Одне слово, забило його покарання, як жолудь ведмедя…

Чи маємо ми бути добрими щодо наших ворогів, ненависників, особливо тепер,  коли сотні українських хлопців гинуть на війні з Московією? Я особисто вважаю, що всі, хто активно ходить на проросійські мітинги, підтримує сепаратистів і терористів мають бути позбавлені українського громадянства, різноманітних пільг та пенсій, примусово вислані до тієї ж таки Росії! Вам, панове, люба раша – ковтайте її на повен рот. Але не перешкоджайте українцям будувати вільну й незалежну свою Україну. Або живіть серед нас порядними людьми, сумлінно виконуйте українські закони. Толерантність – віковічна вроджена риса українців. Але й зловживати цим не можна. Оскільки далі терпіти таку ганебну наругу над  здоровим глуздом нема сил і можливостей. Ті декілька тисяч ворогів мають залишити Україну в спокої, або попрощатися з нею.

Іншого виходу просто немає.

На моє глибоке переконання, по закінченні східної компанії з очищення української землі від ординської нечисті, парламент повинен ухвалити своєрідний Універсал, як Урок історії. В якому всім своїм ворогам чітко і однозначно маємо заявити, що для нас є святими –

єдина державна мова,

унітарний устрій держави,

цілісність території.

Три головних кити, на яких стоїть зранена, але горда Україна. За це ми заплатили великою кров'ю свого народу, і цим ніколи й нікому не поступимось. А ще, до цих проблем ми ніколи не будемо повертатися навіть у дебатах. Це те, що не обговорюється. Головні аксіоми життя і розвитку суверенної, незалежної України.  Нехай затямлять усі раз і назавжди.

Щонайперше треба викорінити сепаратизм. Україна має проголосити, що в нашій державі нема колоніалізму, пригнічення будь-якої нації, народності, і тому сецесія (відділення території від держави) не може бути рухом за національне визволення на території країни, де титульна нація складає понад сімдесят відсотків населення. Тобто, подібне означає, що згідно з критеріями ООН, Україна є моноетнічною країною. Відтак, потрібно чітко і однозначно заявити на весь світ, що заклики до від’єднання певних теренів нашої держави, утворення будь-яких нових територіальних формувань, є найважчим кримінальним злочином, а, отже, повинні каратися якнайсуворіше.  На довічне ув’язнення.

Незаперечною умовою руху вперед є визнання того, що всі винні в сепаратистських заколотах 2014 року повинні постати перед законом, понести заслужене покарання. Ті, хто співпрацював з терористами, надавав їм підтримку і допомогу, мають бути встановлені, ідентифіковані, визначена міра їхньої персональної вини перед українським народом. Це маємо зробити, як перекличку учнів на першому уроці в новому навчальному році…

На озброєння мають бути взяті американські методи денацифікації Німеччини після Другої світової війни. Через те, що нелюди з формувань російських фашистів Гіркіна, Безлера користувалися методами підручних Гіммлера, наприклад, убиваючи, розпорюючи животи таким патріотам як депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, тільки за те, що вони не давали терористам знімати державні прапори України з установ. За розстріл, приміром, трьох молодих юнаків, які вигукнули гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» За акти сегрегації щодо вживання в регіоні державної української мови. Такі звірства не можуть прощатися. Для тих, хто співчував, підтримував ординців має бути встановлена психологічна терапія на зразок тієї, яку проходили колись німці. Це насамперед подання детальної персональної анкети до відповідного органу (у німців вона складалася з 113 запитань) із приводу того, хто і як оцінює сепаратизм, участь в терористичних угрупуваннях, підтримує чи засуджує дії бойовиків, кого знає із посібників убивць, як ставиться до агресії Росії і таке інше. Встановлення кримінальної відповідальності за відмову проходити відповідне обов’язкове опитування, а також за надання недостовірної інформації.

Маємо не цуратися випробуваного при денацифікації методу примусового виховного перегляду особами, які підозрюються в підтримці сепаратизму і тероризму в період ескалації конфлікту в Донбасі відеофільмів у кінотеатрах, будинках культури про звірства проросійських бойовиків, обов'язковою, як мені здається, має стати участь цих людей у перезахоронені жертв проросійської агресії. Нехай дивляться, як усе це виглядає з позиції здорового глузду, і дітям своїм закажуть, що  сецесія  - кривавий злочин, і він в Україні не пройде ніколи.

Правники мають виробити прецедент, із затвердженням його парламентом, за якого належить здійснити люстрацію представників діючих органів влади, насамперед із числа правоохоронців, судів, прокурорів. Жоден з підручних ворогів України не може залишится на державних посадах. Ні за яку ціну не можна допустити, аби на наступних виборах до представницьких органів влади балотувалися вчорашні перевертні, перекинчики, ще гірше – відверті посібники терористів, активісти ворожої «п’ятої колони». Бо інакше це буде зрадою, наругою над пам'яттю тих героїв, які полягли за територіальну цілісність і суверенітет України. Відомо, що всі ці вовкулаки і ренегати отримують потужну фінансову підтримку з-за кордону, як це сотні разів розкривалося під час наступу проросійських терористів, і це має бути офіційною підставою для обмеження прав щодо участі таких людей на певний час у праві бути обраними до органів влади. Якщо не буде застосовано подібної практики, Кремль скупить усі виборчі округи Донбасу, які розгромивши своїми «Градами» і «Буками», остаточно перетворив у жахливу депресивну зону, і через місцеві органи влади доб’ється того, чого не зумів здійснити силою зброї. Тоді для чого ми воювали, в ім’я чого полягли наші хлопці?

Україна густо вмилася кров'ю своїх найкращих синів виключно через нашу фанатичну толерантність, неймовірну терпеливість, заздрісну урівноваженість. Але ми не сонмище невиправних флегматиків. І це мали добре зрозуміти ті, хто привів сюди полчища найманців, добра частина яких поїхала звідси у… рефрижераторах. Тому нині найважливіше – поставити на місце вчорашній продажній збрід, який вітав здирання українських знамен з державних установ, заміну на російське ганчір'я,  живими щитами захищало сепаратистів і терористів від українських вояків, які попервах у занадто демократичній манері намагалися витіснити цей ментальний непотреб із нашої землі. Якщо неприпустимо ліберальний, вільнодумний, поблажливий офіційний Київ, що його московіти замість себе самих чомусь помилково називають фашистською хунтою,  допустить масове прощення всіх, хто в тій, чи іншій мірі учиняв злочини проти українського народу, то кінця-краю рашівському безладу, шабашу не буде. Це лише заохотить, підбадьорить хворий на шовінізм «руській мір» до ще більшого кровопролитя. Тому кожен має відповісти за гріхи свої. Як те заповідав нам Бог. Україна нарешті повинна стати вимогливим державним формуванням. А шизофреників «патриідіотів» Росії потрібно неодмінно зупинити, поставити на місце…

Отож після війни в Донбасі на Україну чекає в цьому регіоні не менш жорстока боротьба нервів, складні психологічні та юридичні протиборства. До остаточної перемоги, на жаль, ще дуже й дуже далеко…  

Ми маємо віднайти людей, кошти, зусилля, аби створити Комітет з захисту інформаційного простору. Так, можливо, й дещо по-радянськи звучить, як утворити своєрідний департамент Правди. Але це об’єктивна реальність і покищо єдиний вихід з непростої ситуації, за якої можемо спорудити захисний бастіон проти російської брехні, брудної пропагандистської антиукраїнської, наклепницької юшки Кремля. Якщо це до певної міри не врегульовується з базовими питаннями демократії і свободи слова, то роботу такого органу можна регламентно обмежити, наприклад, двома-трьома роками діяльності. Коли з часом гострота потреби в цьому притупиться, відпаде (не вічно ж хворим шизофреникам правити в Кремлі!), він перестане існувати. Але сьогодні – це гостра проблема дня…

У війни, одне слово, свої потреби і закони…

Слава Україні! Героям Слава!

м. Київ. 27 серпня 2014 року.

P.S.

Чого хоче насправді Путін, видно з заявки московітського міністерства оборони відомчій друкарні, яка виготовила десять тисяч бланків похоронок. Виникає запитання: а скільки ж тоді він планує похоронити українців, якщо не шкода хмари вояків зі своєї орди? І де відповідні дії української сторони? Чому Петро Порошенко замість того, щоб стати повноцінним верховним головнокомандувачем збройних сил України, сформувати воєнну вертикаль на чолі зі Ставкою, геть у милі бігає кабінетами Барозу, Ештон, Ромпея – єврочиновників, які вже на виході зі своїх постів і нічого не вирішують? Беззастережно вірить фрау Меркель, яка вже, здається, готова слідом за своїм попередником екс-канцлером ФРН Шредерем найматися у Путіна нафточерпієм. Пан Порошенко, либонь, не може збагнути очевидного, що ніяка ЄвропаУкраїну не захистить, якщо наш сорока трьох мільйонний народ сам не зорганізується, неперетвориться на їжака. На сотні тисяч протитанкових їжаків. Не стане скелею на шляху угро-фінської орави.

Чому Україна до цих пір не перетворена в єдиний противоєнний полігон? Чому всі потужності підприємств, логістика, медицина, об’єкти цивільної оборони, стратегічного запасу не переведені на рейки військового часу? На Банковій хіба не чули, що Путін погрожує за два тижні дійти від Луганська й Донецька до Києва?

Тепер уже точно відомо, що саме в ті години, коли розрум’янений Порошенко вранці 24 серпня 2014 року вирушав приймати парад на Хрещатику, (шкода, що не на білій кобилі), ординські танкові батальйони московітів перейшли українські кордони і почали штурмову атаку позицій українських військ на нашій суверенній території в районі Савур-Могили і Амвросіївки. Це був полум’яний, а насправді кривавий, смертельний привіт з Кремля від маніяка коротуна українському народу.

Наш горе воєначальник Пєтя, добре знаючи про цю неймовірну трагедію, замовчав її, фактично засекретив. Аж поки регулярні військові підрозділи Московщини не захопили Новоазовськ, а танки РФ повулично не розстріляли впритул садиби в Новосвітлівці під Луганськом. Так кремлівське броньоване шило вилізло з мішка.

Ви запитаєте, а де кадри трагедії Новосвітлівки? Над нею, що не літають і автоматичні апарати, і розвідники туди не добираються? Чому цього варварства не бачить увесь світ? А тому, що для Порошенка і його команди війни немає. І тому, власне, нічого не підготовлено для оборони держави, не створено навіть банального інформаційного бюро, яке б повідомляло народ і світову громадськість про дикунства московітів, абсолютну дебільність режиму Путіна-фашиста. Розповсюджувало кадри відеохроніки.  Я про це вже охрип кричати. Не дивно, що Генеральний секретар ООН і до нині безсило розводить руками, стверджує, що в нього немає ніяких доказів того, що російські війська ввійшли до України.

І не буде. Новий глава держави підібрав собі таку команду, що їй абсолютно до лампочки державні інтереси, доля України. В них свої прихильності. Насамперед, бізнесові, зміцнення власного здоров’я. Скажімо, перший заступник глави адміністрації президента, який відповідає за силовий блок (!), мільярдер Юрій Косюк у ці смертельні для України дні спокійно відпочиває у Монте-Карло. Вирішує бізнесові справи.

Треба бути, як мені видається, повним невігласом, аби олігарха призначити чиновником. Ви, до прикладу, бодай не хвилину можете повірити в те, щоб мільярдер за копійки зарплати ходив на засідання, наради, «гриз собі печінки» на семінарах, виступав на якихось там форумах, ходив на «накачки» до начальства?  

Повний абсурд, як, на жаль, й усе те інше, чого лишень не учиняє, не вибудовує пан Порошенко на своєму високому посту. Це вже не просто «любодруже» кумівство, яке було при Ющенку, а ще щось, огидніше, відворотніше. Бо над Україною нависла смертельна небезпека, а новий глава держави бавиться у дарування посад людям, які зовсім не єпатріотами держави, зацікавленими в розквіті України. Їм це так потрібне, як кутасик на лікті…

Ні я зовсім йому не ворог, Петрові Порошенку. Більше того, навіть сам голосував за його і інших за це агітував.  Але те, як невміло, здебільшого безглуздо вибудовує він внутрішню і зовнішню політику держави на своєму посту, те, що все це обертається катастрофічними втратами людських життів, суверенної території України, мене як громадянина змушує сказати: ми страшенно помилилися. Це, друзі, явно не український Вашингтон. Він мені особисто (дай Боже помилитися) найбільше нагадує найганебнішого російського царя Ваську Шуйського. Котрого, як відомо, 1610 року частиною боярства, столичного і провінційного дворянства було повалено з престолу і насильно пострижено у ченці. Це я про те, що астрологи стверджують: найгостріший пік проблем України припадає на листопад, а особливо – грудень 2014-го року. Дай нам, Боже, українцям, усім пережити лихі часи!

Сказав і за мене

Публіцистика високої напруги

         Друзі, колеги, загалом люди, котрі з’їли з ним не один пуд солі, називають його просто й шанобливо – Сан Санич. А прізвище, яке носить ось уже сьомий десяток, вельми поширене в тому козацькому містечку на шляху з Набужжя до Придністров’я, де побачив світ. На північній околиці Джурина підноситься над долиною Лиса гора з потужними покладами черепашнику. Понад п’ятдесят років тому, я гірничий майстер, випускник Київського гірничого технікуму, працював тут у штольнях, де пересувні кам’янорізальні машини нарізали з тих черепашникових покладів «ходові» будівельні блоки, придатні, аби вимурувати з них не тільки добру хату. У моїй зміні був не один Сашків однофамілець. На дозвіллі я перечитував Миколу Гоголя, чиї книги ще школярем бачив у музеї Данила Кириловича Заболотного, мікробіолога світової слави, великого чумогона, третього Президента Всеукраїнської академії наук, свого односельця. Часом уявлялося, що Микола Васильович Гоголь, понад сто двадцять років тому їхав цим шляхом до Могилева-Подільського, аби оглянути придністровське місто, де за часів Богдана Хмельницького козацький полковник Остап Гоголь, славний його предок, пильнував кордону з Молдовою, чий господар Василь Лупул супротивився шлюбові доньки-красуні Розанди з хорошим гетьманичем Тимошем Хмельниченком. Зупинився в Джурині на горі, поміняти колесо у своїй кареті і саме тут почув характерне козацьке прізвище і використав його у повісті «Страшна помста». 

         Усі джуринські Горобці козацької статури і вроди. Викликають симпатію з першого погляду, сприймаються як особистості, котрі устигнуть зробити багато доброго в обраній ними головній справі життя. Сан Санич Горобець з-поміж усіх сфер людської діяльності обрав журналістику.

         Сталося так, що ми, ще не підозрюючи про існування один одного, прилучалися до журналістики майже одночасно: він – школярем, я – вже одруженим чоловіком, гірничим майстром. Перші наші «проби пера» друкувала джуринська районна газета «Колгоспне життя», де працював поет Віктор Шмигленко, демобілізований морячина, авторитетний для нас автор слова, «маститий», як висловлювався редактор, класик, маючи на увазі означення –«маститий».

         Либонь особлива аура оповивала це козацьке мистецтво, яке хрущовські адміністративні пертурбації позбавили статусу районної столиці, ця аура часто збуджувала спогади про нього, надавала їм зворушливого змісту, зобов’язувала сплатити свій борг перед містечком за те, що  тобі у ньому було затишно, комфортно, сказати десь про нього та його людей добре слово. Ми обидва сказали: Сан Санич Горобець – у книжці «Родинна колиска – Джурин», я – у романі «Берег». З цим романом я приїхав на читацьку конференцію до джуринських гірників, у колективі яких колись працював, Олександр Горобець написав з цієї читацької конференції блискучий репортаж. Власне, то був перший друкований відгук на роман, незабаром у «Літературній Україні» появився огляд Миколи Жулинського. Автор газетного репортажу – відгуку «Серед героїв «Берега» Олександр Горобець був тоді штатним співробітником шаргородської районної газети «Комунар».

         Андрій Іванович Катеринич, редактор «Комунару» зарахував Сашка Горобця до штату відразу ж по тому, як він, щойно закінчивши десятирічку, прийшов до редакції, будівля якої стояла неподалік бурси, де навчався Михайло Михайлович Коцюбинський. Минуло трохи часу, і всі побачили, що на Сашкові Горобцю тримається вся газета, бо редактор, член бюро райкому партії, вважав нижчим своєї гідності вдаватися до інших газетних жанрів, крім передових статей, він писав їх, як більшина тодішніх районних редакторів, обклавшись підшивками «Правды», «Известий», «Сельской жизни», «Радянської України», «Правды Украины», «Сільських вістей»,  «Віннницької правди», і від тієї творчості редакторам боліли зуби, доводилося перев’язувати щоки «ямкатим» рушником.

Як воно тоді водилося, комуністи редакції прийняли Олександра Горобця до партійних лав, бо у партійній газеті, друкованому органі партії, безпартійним не було чого робити, першу рекомендацію написав сам редактор, на бюро райкому партії молодого комуніста Олександра Горобця призначили заступником редактора, а йому вже тісно стало в стінах «районки», хотілося випробувати наскільки жвавим є його перо в солідніших виданнях, тим паче, що тут уже помітили його публікації. Володимир Якович Орлик, головний редактор обласної газети «Вінницька правда», ладен був узяти Олександра Горобця хоч власним кореспондентом, хоч літературним співробітником сільськогосподарського чи партійного відділу. Редактор «Комунара» Андрій Іванович Катеринич, як то кажуть, уперся рогом: «Нікуди, Сашко, тебе не відпущу! Геть і не думай! Я з ким залишуся? Хто газету відпускатиме, Пушкін?»  На його, редактора пропозицію, бюро райкому партії ухвалило постанову: комуніста Олександра Горобця нікуди не відпускати, він ще молодий, у нього все ще попереду, нехай попрацює ще років з п’ять у редакції районної газети «Комунар». Довелося Олександру Горобцю проявити козацький винахідливий характер, аби стати співробітником «Вінницької правди». Звідси його запросили до Києва.

         А мене прийняли до Спілки письменників, дали «хату» на вулиці Стахурського і моїм близьким сусідою став Микола Горобець, капітан міліції, спортсмен-красень, він мені щоразу нагадував Сашка, бо теж був родом із Джурина...

         У Києві Сашкова журналістська «кар’єра» складалася як по маслу. На «засіданні» пів-літр бюро ЦК КПУ під головуванням самого Володимира Васильовича Щербицького, котрий зронив: «Єсть мненіє…» Олександра Олександровича Горобця, наймолодшого серед «номенклатурників» цієї сфери, затвердити завідуючим аграрного провідного відділу газети «Сільські вісті». А незабаром уже на засіданні іншого пів-літр бюро розглядали Олександрову критичну статтю з Харківської області «Сьогодні засідання, завтра – нарада…», що наробила в республіці стільки шелесту, як і публікація Степана Колесника, горобцевого земляка в газеті «Радянська Україна» під заголовком «Верблюд і капуста». Оргвисновки зроблено щодо головно «героя» статті, авторові ж «акції» неабияк підскочили. І Олександра Олександровича обирають головним редактором газети «Правда України», на сторінках якої до нього громили Народний Рух України, його проводирів, зокрема, Володимира Яворівського, народного депутата, публікуючи розлогі статі під заголовком «Националістіческіє шабаші Яворівського». Новий редактор реформує російську газету, робить її двомовною, залучає до співробітництва письменників, зокрема, і вінницьких Івана Волошенюка і мене, Миколу Рябого. Добре нам працювалося «під мудрим і чуйним керівництвом» Сан Санича.

         І ось – бомба! «Правда України» виходить з Горобцевою статтею «Кінець «чорнобородої дІмократії». Шум учинився неймовірний. «Чорнобородий дІмократ» - це Дмитро Табачник, котрого називали Дімою за тих часів, коли він друкував свої «історичні праці» про радянських «вождів» у київських часописах. З примхи долі цей «історик» став шефом кучминої адміністрації і у своїй бурхливій діяльності сповідував ті ж більшовицькі методи, як розвінчував, зокрема, немилосердно цькував Миколу Мельника, вінницького губернатора. І от йому урвалося. Це був удар не тільки по Табачникові, а й по Кучмі, «демократові» рудому.

         Кучмів режим, який нічим не відрізнявся від більшовицького, пришив авторові статті «справу про амурні справи», з таким же успіхом можна й було йому інкримінувати спробу замаху на «дорого Леоніда Даниловича», і Сан Санич опинився за гратами… На щастя його не спіткала доля Георгія Гонгадзе, або В’ячеслава Чорновола.

         Відтоді, як Сан Санич вийшов на волю з Лук’янівської в’язниці, ми зустрічаємось частіше на всіляких ювілеях. Але підтримуємо віртуальний зв'язок, цікавимось, що хто написав, підготував до друку, видав.

         Переді мною – рукопис нової, четвертої, Сан Саничевої книжки «Свічка на вітрі». Читаю сторінка по сторінці і ловлю себе на тому, що Сан Санич немов би моїм язиком балакає, як мовили б мої мати. Себто, каже те, що я не устиг сказати, бо обсіли зі всіх боків, властиві поважному віку недуги, коли вже ледь бачиш те, що хочеш написати й те, що хочеш прочитати. Здається, ще недавно колеги жартували, що Микола Рябий покинув писати історичні романи з циклу Земледухи, спеціалізується на компонуванні відкритих листів до «батьків нації», державних мужів: до Леоніда Кравчука – про занепад духовності «Погасне світло і поглине пітьма», до Леоніда Кучми – про «Косовицю губернаторів», до якої він залучав віце-прем’єра Анатолія Кінаха і першою жертвою якої став вінницький губернатор Микола Мельник, - «Категоричність – не державна мудрість», до Віктора Ющенка – про зраду ідеалів помаранчевої революцій «Десять кроків назустріч людям, а скільки до розчарування?», до Петра Порошенка – «За шаблоном «попєрєдніков», не дописав – поклали до лікарні…

         Коли на київському Майдані незалежності вибухнула Революція Гідності я лежав у лікарні. Потім ще тричі там опинявся. Оце минає десять днів, як виписався звідтіля. Відчуваю моральну вину за своє вимушене мовчання. І ось цю мою вину ніби спокутує за мене Сан Санич Горобець.

         Уже другий десяток років користувачі Інтернету читають на популярних сайтах його оперативні інформації з місця подій, аналітичні огляди, політичні дослідження, історичні розвідки, літературні репортажі, рецензії, есеї. Зібрані під «дахом» (палітурками), упорядковані в книжку, ці Інтернетівські публікації складають достовірну хроніку драматичних подій, гірких помилок, прорахунків і шкідництва, сліпих, глухих, байдужих, угодовських діячів, котрі вважають, що політика – це мистецтво пристосування до будь-яких, навіть ганебних умов, аби тільки не позбутися маєтностей, надбаних неправедним шляхом, і героїзмом молодих українців, котрі добровільно зголошуються йти на східний фронт, аби відстояти незалежність улюбленої неньки України, їхньої зненависті і презирства до новочасних варварів з північної тайги, викликають нетерпеливу цікавість публікацій, тримають у напружені, збуджують у душі цілу гаму почуттів, од гордості за наших людей, об’єднаних високим духом патріотизму, любові й віри до прокляття на голови убивць маленьких дітей і жінок. Перо його, Сан Санича Горобця, не тільки жваве, дотепне, воно гостре – його, кажучи словами Володимира Маяковського, українця за походженням, можна прирівняти до багнета. Це перо справдешнього українця, чиє серце обливається кров’ю, від усвідомлення того, що нині відбувається нібито за біблійним сюжетом, коли Каїн убив Авеля, чия душа переймається болем за зранену Україну, бо вона, Україна, для нього – понад усе.

 Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

в останню тяжкую минуту.

За нею Господа моліть.

         Оці полум’яні Шевченкові рядки я поставив епіграфом двадцять п’ять років тому, коли зароджувався Народний Рух України і я був делегатом його Установчого зїзду, до свого роману «Ще не вмерла Україна». Упреше в новітній українській літературі я розказав у цьому романі про трагедію під Крутами, невеличкою залізничною станцією між Бахмачем і Ніжином, коли триста київських студентів та гімназистів стали на захист щойно проголошеної під багатоголосий спів шевченковго «Заповіту», сльози і вигуки «Слава!» Української Народної Республіки і охрестили її своєю молодою кров’ю на січневому снігу. Чому ж сталася ця трагедія? Петро Порошенко, котрий, як і його попередники, поверхово знає новітню українську історію, у своїх виступах перед виборцями твердив, що УНР загинула через сварку між тодішніми українськими  керманичами  Грушевським, Винниченком і Петлюрою. Справа не у сварці, а в партійності тодішніх «батьків нації». Видатний український історик Михайло Сергійович Грушевський і видатний український письменник Володимир Кирилович Винниченко були соціалістами, соціалістичними були очолювані ними Українська Центральна Рада (тодішній парламент) і Генеральний Секретаріат (тодішній уряд). Винниченко наголошував: «нам потрібна Україна соціалістична, або ніяка!» Ці державні мужі вірили, що соціалістична Московщина не піде війною на соціалістичну Україну. Отож армія Україні не потрібна. Громадський порядок здатна і народна міліція навести. Симон Петлюра такі погляди не поділяв, на знак протесту вийшов із Генерального Секретаріату і подався на рідну Полтавщину вкупі з полковником Олександром Удовчиенком формувати гайдамацькі загони. Він проголошував: «Нація понад партіями, Україїна понад усе!.. Революцію в білих рукавичках не роблять! Здобутки революції здатна захистити тільки регулярна армія… Коли Бланк-Ульянов-Ленін двигонув на соціалістичну Україну голодні банди царського полковника Муравйова, захистити її не було кому, крім київських студентів і гімназистів. Їхня кров – на совісті українських соціалістичних вождів.

         Генерал Юзеф Пілсудський, котрий став Начальником Польщі, а 1920 року союзником Симона Петлюри, голови Директорії Української Народної Республіки і головного отамана українського війська, під час зустрічі у Вінниці, тимчасовій столиці УНР: «усі ми їхали  в революцію в одному поїзді під назвою соціалізм, але на станції Варшава я вчасно вийшов з вагону»…

         Отак, польський генерал соціаліст вчасно вийшов з поїзда під назвою соціалізм, а наші керманичі соціалісти поїхали далі до станції Москва… Одірвані від народу, вони, сліпці, не бачили народних настроїв. Споконвіку москаль для українця підступніший, лукавіший, страшніший чорта. Про це свідчать народні приказки, прислів’я, записані, видані фольклористами Матвієм Номисем та Опанасом Марковичем. Наприклад: «Ой, тату! Лізе чорт у хату» - «То не страшно сину. Аби не москаль!»

         Я навчався в київському гірничому технікумі, коли бучно, помпезно відзначали трьохсотріччя воз’єднання України з Росією. З Москви до Києва навіть привезли експонати Трєтяковської галереї, Але ніхто й ніде не цитував шевченкові рядки про те, як Богдан Хмельницький уклавши угоду з московським царем Олексієм, молився у суботівській церкві, «щоб москаль добром і лихом з козаком ділився».

         Москаль ніколи в Україну добра не приносив. Тільки лихо.

         Уже вкотре переживаємо «время люте». І водночас бачимо небувалий сплеск любові до України. Передовсім у серцях захисників українських східних кордонів.

         Сан Санич Горобець пише про те «время люте», пише про цей небувало високий сплеск любові. Пише про пристрасті на межі фізичних і моральних сил. На багатьох сторінках криком кричить, звертаючись не тільки до українських, а й світових політиків: «Спам’ятайтеся! Прозрійте! Не повторюйте помилок попередників!»

         Серед своїх учителів Сан Санич Горобець називає автора цих рядків. Який же учитель не буде пишатися таким блискучем учнем.

Микола Рябий                                      

 Серпень року Божого 2014-го,

Вінниця – Андрушівка на Житомирщині.