Олександр Горобець

Україно моя,

мені в світі нічого не треба, 

тільки б голос твій чути

 і ніжність твою берегти…

Андрій Малишко.

СВІЧКА НА ВІТРІ

Публіцистичні розмисли про кремлівський воєнний гібрид для українського електорального поля та високий дух народу, який не побороти нікому

м. Київ, 2014 р.

Зміст

ЗМІСТ                                                                                              -         2

Фатальний дзвінок із Вільнюса                                                           -         3

Містика як аргумент світобудови                                                       -         5

Сталінова тінь над Кремлем                                                                -         7

Достойний послідовник Адольфа Алоїзовича Гітлера                     -         9

Who is московіт-українофоб?                                                              -       12

Путін воює проти України третю президентську каденцію…         -      21

Вони капітулювали раніше, ніж зазнали аварії                                 -       30

Метровий олівець із Слов’янська                                                       -       33

Стерно, либонь, довірили похоронній команді                                 -       39

І знову підло здали нас на поталу ординському Кремлю                 -       42

Прищеміть хвоста харківським євреям-радикалам                           -       46

Надія лише на Анатолія Гриценка                                                     -        52

Перемир’я  – безглуздий і вбивчий жест Порошенка                      -        50

Війна на сході – кара нам за зраду заповіту Миколи Хвильового   -       55

Де нам узяти українську Саманту Пауер?                                          -      58 

Журналісти чи піднощики патронів для терористів? -      65

Як Путін звільняв мене з роботи                                                          -      74

З мішком на голові зате «відповідно до чинного російського законодавства»                                                                                                  -      78

Як Вікторія Сюмар перемагала Кремль в інформаційній війні…  -        83

«Руській мір» – це нескінченна війна                                                 -       86

Не шкодуймо борошна і гіпсу для Путіна                                        -        91

«Казус беллі» для Кремля                                                                   -        93

І це називається облавою на озброєного звіра                                  -        97

США своїх не здають                                                                         -        103

Дві ментальності України                                                                  -        109

Вивезуть усіх у рефрижераторах, хто прийде до нас із «Буками»  -       116

Сказав і за мене (Микола Рябий: Публіцистика високої напруги)                       -      122

Фатальний дзвінок з Вільнюса…

Здавалося б, нам, українцям, після Майдану пора уже й тріумфувати. Ми повстали проти огидної корупційної мерзоти і перемогли. Нарешті подолано найганебніше лихо останнього часу – скинуто окупаційну владу, зламано, розтрощено режим донецького бандита Януковича. Сам він укупі з найближчим оточенням панічно дременув із української землі. Але свято й радощі все одно обходять, стороняться наших країв. Позаяк колишня донецька камарилья, як виявилося, це лише вершина зловісного, страхітливого айсбергу, який чатує на нашу свободу і незалежність. Ім’я цій крижаній, ворожій глибі  – Кремль… Який, втративши свого сателіта на нашій землі, перейшов у відкритий наступ…

         Споконвіку для московських правителів кісткою в горлі стоїть Україна. Особливо ця проблема загострилася з початку осені 2013 року, коли тодішній глава держави В. Янукович, попервах, часто спілкуючись із різного роду західними лідерами, заявив про стратегічну орієнтацію нашої держави на  західні цінності, на Європейський союз. Це, як відомо, дало йому змогу побувати на різних міжнародних самітах, навіть зустрітися особисто з президентом США Бараком Обамою. А таке, зрозуміло, викликало особливе занепокоєння Москви. Російський правитель Владімір Путін твердо стояв на тому, що Україна має вступити лише до створеного ним сіромашного Митного союзу, і таким чином стати частиною його маніакального плану відновлення колишньої радянської імперії.

         Розв’язка настала 29 листопада 2013 року, коли у Вільнюсі на третьому саміті Східного Партнерства готувалося підписання Угоди про Асоціацію між Європейським Союзом і Україною. Все було зроблено для того, аби благословити єднання, яке підтримувала основна частина українського суспільства. До латвійської столиці прибули керівники ЄС, Єврокомісари, канцлер Німеччини Ангела Меркель. Завчасно прилетів і В. Янукович зі своїми опричниками і чисельною охороною.

         За п’ятнадцять хвилин до того, як мало розпочатися офіційне ухвалення доленосного документу, В. Януковичу терміново зателефонував В. Путін. Що і яким тоном кремлівський очільник говорив на вухо колишньому шахтарському завгару, знають лише вони двоє. Але саме цей дзвінок став поворотним моментом для долі України і українців у новітній нашій історії. Та й шахрая Януковича також. Події від цієї миті стали розвиватися у непередбачуваному для українських правителів напрямку. Як і для всього світу. Людство впритул наблизилося до Третьої світової війни. Кремлівський лідер В. Путін опинився біля бікфордового шнуру до порохової бочки величезної української суспільної кризи…

         Насамперед, 192-сантиметровий юзівський крадій і корупціонер, проігнорувавши  всі норми порядності та людяності, відмовився підписувати Угоду про Асоціацію з Євросоюзом і це неймовірно збурило людей у нашій державі. Я вже й не кажу про пов’язаний із цим подив щодо цього всього європейського співтовариства. Отже, заповітна мрія мільйонів українців про те, що нарешті буде офіційно оформлено курс на євроінтеграцію, побудову в Україні нарешті-таки правової держави, з верховенством права, формуванням громадянського суспільства знову відкладалося на невизначений час. Якщо навіть не назавжди. Оскільки Москва, підсунувши через фінт Януковича «свиню» Євросоюзу на порозі безпосереднього оформлення Угоди про Асоціацію, зрозуміло ж, розраховувала на вступ Києва до Митного союзу, що насправді означало входження України під новий протекторат Кремля…

         Сім неймовірно важких, страшних місяців прожила Україна від передостаннього дня осені 2013-го, який став ключовим моментом в її історії, аж поки в Брюсселі, 27 червня 2014 року новий президент України Петро Порошенко не поставив від Угодою про Асоціацію України з ЄС свій підпис.

Дорогою ціною заплачено за цю зупинку в дорозі до нового життя України. Понад сотню смертей на Майдані, понад пів тисячі героїчно полеглих воїнів у боях із терористами, за станом на серпень 2014-го, які намагаються відколоти Донбас від нашої держави. Путін і його сатрапи анексували Крим. Замало не щодоби в вогненному протиборстві гинуть безневинні мирні люди. І кінця-краю цьому кривавому місиву, в яке втягнула Україну Росія, поки що не видно.

         Усім добре відома особа, яка спричинила всі ці біди: поневіряння тисяч біженців і переселенців, сирітство сотень українських дітей, каліцтва колишніх солдатів і мирних жителів нашої держави, які пройшли крізь м’ясорубки зон конфліктів. Ім’я її стало чорною притчею во язицех замало не для всього світу. Воно зрівнялося за анти популярністю з такими світовими злочинцями, як Гітлер, Сталін, Пол Пот, Кім Чен Ин із Північної Кореї, Башар Асад із Сирії, котрі є диктаторами і сатрапами для свого народу.

         Іншими словами, всім добре зрозуміле авторство нової української трагедії. Абсолютно відомий її драматург. У кривавому сюжеті, який розвивається цілковито ясні задум, фабула, цілі і перспективи загарбників – силою погасити прагнення українського народу до свободи і демократії, позбавити Україну незалежності, перетворити її в нову віковічну колонію Росії. Трансформувати наш благодатний край у рабський притулок для їхнього ущербного «руського міра».

Містика як аргумент світобудови

Кажуть, що йому, В. Путіну, переповіли пророцтва болгарської ясновидиці Ванги (Вангелії Гуштарової), котра буцімто віщувала про прихід Владіміра (а він навіть Володимир Володимирович!) у Кремль, котрий стане мовбито збирачем російських земель, з кого, мовляв, почнеться щасливе життя майбутніх поколінь. І ось чоловік, либонь, щиро й безповоротно повірив у казку. Зовсім не турбуючись про те, що це могла бути лише запопадлива вигадка котрогось із придворної челяді…

         Та що там «котрогось»… Першим про таке широкій російській аудиторії розповів, а потім навіть і відеофільм на цю тему створив, його тепер доволі часто крутять московські телеканали, - Сергій Медведєв – кишеньковий кремлівський журналіст, колишній прес-секретар Бориса Єльцина.  Байка, яка понад усе сподобалася наступникові напівп’яного московського «царя Бориса». І під цю фантасмагорію теперішній великий повелитель став активно і цілеспрямовано переробляти світ. А його опричники і лакеї повсюдно тискають у вигляді прокламації слова, які начебто мовила Ванга, про Росію і Путіна: «Все розтане, немов лід, тільки одне залишиться незайманим – слава Владіміра, слава Росії. Занадто багато принесено в жертву. Ніхто не зможе зупинити Росію. Все змете вона з свого шляху і не тільки збережеться, а й стане володарем світу ...»

         Ось чому з берегів Москва-ріки все голосніше чути: «Рассєя, впєрьод!»

         Але перебудувати під себе планету не однаково, що, наприклад, перепланувати кімнату, будинок, чи навіть замок. Адже усі новації там будуть більше стосуватися шаф, ліжок, камінів, інших меблів і начиння, а в широкому живому світі міжнародного співіснування на перший план виходять запити людських душ, їхніх свобод і уподобань, уявлень мільйонів свого завтра і подальшого майбутнього. Тут потрібні не шаблонний, сказати б, інтер’єрний та дизайнерський підхід, а Божа благодать. Звідки ж могли взятися такі чесноти в людини, яка має за плечима лише досвід кадебістського клепання доносів, підглядання крізь шпарину в паркані за неблагонадійними до комуністичного режиму? Тому за чотирнадцять літ його правління в сучасній Росії побудовано ненависний людям диктаторський режим, жити в якому для багатьох справжня каторга. Що це справді так, переконливо доводить такий факт: за даними управління Верховного комісара ООН у справах біженців 2013 року Російська Федерація стала другою в світі після Сирії за кількістю громадян, які шукають порятунку за кордоном. Росіяни подали 39 800 заявок на політичний притулок в інших країнах. За один лише рік число таких прохань до Німеччини зросло на 365 (!) відсотків, до Польщі – на 145. Ці дані, до речі, легко знайти у відкритій пресі, варто лише скористатися пошуковою системою Гугл в Інтернеті…

         За маніакальним задумом кремлівського хазяїна, у новітній імперії головна роль відводилася, звісно ж, Україні. Чи можна було уявити, що українці погодяться знову іти в одну казарму до ировихет, звикати з принизливим становищем «молодшого» брата? Відповіді на ці питання дав наш Майдан.

         Світ приголомшили стійкість і патріотизм наших людей, їхнє непоборне прагнення до кінця стояти за ідеали європейських цінностей, ні за що не піддаватися на підступні євразійські компроміси Москви. І тому цілком слушн, виправдано, справедливо повстання українців назвали Революцією Гідності.

Пам’ятаєте з історії,  колись у народі з подивом казали про наших західних сусідів: поляк бідний, але гоноровий. А ось нині українці довели, що вони народ, сповнений високої національної та людської гідності, гордості, шляхетства, лицарства. Готовий завжди на смерть заради  життя в європейському демократичному, правовому суспільстві, без корупції, здирництва, казнокрадства. Українці не вагаючись піднялися на безкомпромісну боротьбу з хабарниками та корупціонерами, за однакові закони для всіх і владу, підконтрольну народу.

Не дивно, що найбільшу підтримку нашому свободолюбству, прагненню до волі, звільненню від сваволі донецьких корупціонерів надавали і нині стоять за Україну горою на світових політичних змаганнях, якраз поляки. Їхні лідери – прем’єр Дональд Туск, президент Броніслав Коморовський. Полум’яний героїзм громадян України у боротьбі за повалення режиму Януковича, сина поліцая з білоруського села Януки, настільки надихнув міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, журналіста за фахом, колишнього міністра оборони, очільника МЗС республіки з 2007-го року, що він публічно визнав: українці більше борються за європейські принципи і цінності, ніж будь-хто в ЄС. Кому-кому, а цьому поляку маємо довіряти. Як журналіст найдавнішої в світі недільної британської газети The Observer, він пройшов Афганістан, був кореспондентом щоденного англійського видання The Sunday Times. Одне слово, побачив і почув чимало.

         Визначальні риси лицарства, високого непоборногу духу наших людей – з глибини віків. Принагідно сказати, що в роки Другої світової війни урядових нагород СРСР за відвагу було удостоєно кожного п’ятого громадянина великої країни, а серед українців – кожного третього.

          Отже, впевнені кроки України з імперського совкового минулого, нестримний потяг до європейської свободи і демократії – це удари по трухлявій, деспотичній Московії, де кремлівська пропаганда, перевершуючи геббельсівську, усіляко зомбує люд, насаджує живі ідеали струпішолого, бутафорного радянського «братолюбія», поклоніння кривавій історії більшовизму сталінських героїчних епох. Ну, недарма ж нинішній хазяїн Кремля нещодавно проголосив, наче кинув кістку пришелепуватим комунякам і всякій лівацькій секті: Волгоград може повернути собі совєцьку назву Сталінград…

         Для чого йому, тому, чиїми парсунами обклеюють громадські пісуари, демонструючи у такий спосіб своє «захопленням» ним, Сталінград? Хіба майбутнє може складатися з минулого. Минуле треба пам’ятати, робити з нього належні висновки.

         Ніхто, кажуть, не знає глибини гадючої нори. А ось В. Путін уже наперед точно знає: коли це катове ир’я повернеться на географічні карти Російської Федерації, то, як мінімум, половина її громадян опиняться в комуністичному екстазі, бо для них це ир’я, яке тривалий час утримувало частину світу у страху й покорі, а перед ировихете подобизною у багатьох і по нині тремтять коліна. Ще добра частина суспільства перебуватиме в стані шоку від такої географічної реформи. А московських силовиків, які стали надійною опорою нового ировихете владного режиму, це надихне на нові подвиги в справі утримання мільйонних мас у мовчазній покорі. Той, хто боїться світлого завтра, крокує вперед з повернутою назад головою. У даному випадку – на кладовище…

Сталінова тінь над Кремлем

         «Страх – великий учитель…» Слідом за Чарльзом Менсоном, сучасним хіпі лідером і серійним американським убивцею, отак міг би, звичайно, сказати нинішній кремлівський хазяїн. Для придушення вільнодумства йому треба масово ировихетеу психоз радянського минулого.   

Сталінова тінь над ировихет державою потрібна, як обруч для діжі. Таке явище кремлівські ідеологи, послідовники  Геббельса і Розенберга, до речі, промовисто називають «духовними скрепами». А щоб надійніше вони тримали в цілісності порохову бочку серед хаосу дикого, корупційного капіталізму, всебічна підтримка з боку держави і її вищого керівництва повсякчас надається діяльностю КПРФ – перевіреній ідеологічній зграї фанатиків і свободоненависників. Яскравим доказом цього стало святкування 2014-го року заледве не на найвищому державному рівні сімдесятиріччя від дня народження одіозного лідера московських комуністів Геннадія Зюганова. З привітаннями і подарунками від кремлівських володарів, а також, як не парадоксально для основоположного російського безбожника, – від головного московського попа Кіріла.

«Вірні ленінці» – це та повсюдно проникаюча іржа, яку кремлівські алхіміки перетворюють на такий собі будівельний матеріал для відбудови більшовицької імперії і створення наддержави господіна Путіна. Як вона діє  на практиці в умовах пострадянської дійсності, видно хоча б на прикладі відзначення  в лютому 2013-го року 70-річчя перемоги в Сталінградській битві в нашому, українському, Харкові. Комуністи, на чолі з істерично полум’яною більшовичкою Аллою Алєксандровською обладнали в місті під сталінський пересувний клуб, з портретами вусатого генералісимуса – вбивці мільйонів українців, зужитий трамвай, і він, безкоштовний транспорт для ветеранів,  курсував містом зранку до пізньої ночі, повертаючи «стару гвардію» в «героїчну сталінську епоху». А обласна і міська влади на чолі з Михайлом Добкіним і Генадієм Кернесом, яких у народі називали «солодкою парочкою» на прізвисько Допа і Гепа, весело аплодувала цьому.

Між московітами і українцями прірва у мільйони люду, якого московська влада позбавила життя у великий голод і великий терор,  засіяла їхніми кістками несходимі простори Сибіру і Соловків. Цього, скидається на те, не зрозумів, не уяснив собі кремлівський хазяїн коротун, про котрого один з ветеранів у День Перемоги сказав: що дрібніший чоловічок, то непомірніші його амбіції. Він лише добре затямив інше: коли Україна вислизне з його рук, то тут же настане кінець його безмежній владі, що  тримається на багнетах однієї з найбільших у світі армій, і підступних потугах сірих кардиналів, вихідців з його рідних спецслужб. Тому В. Путін понад усе боїться нової, модерної, європейської України. Він придумав для себе ировихете – втримати наш багатомільйонний народ у полоні давніх байок про начебто спільну і героїчну історію, про якесь міфічне єдине слов’янське коріння, яке тільки в хворій уяві могло викохати на одному стовбурі «руськую бєрьозу» і українську червону калину…

Політика нового кремлівського самодержавця, котрий уявив себе фраєром без моралі і правил підштовхнула світ до пошуку історичних аналогів. Бо хто це міг зовсім недавно, хоч подумати про те,  що в сучасній Європі можна посеред білого дня анексувати частину території суверенної держави, на сході її земель спровокувати сепаратистський заколот, перетворити їх у зону терористичних бойових дій. Просто у москалів шовіністична «ломка». Хоч би які плани світового панування виношував у своїй хворобливій уяві біснуватий московський правитель-тиран, рано чи пізно його омріяна імперія підпаде під дію світового закону найвищої справедливості, сформульованого батьком історії Геродотом: коли держава сповнюється величі, пихи, а, отже, й зла, вона неминуче зазнає краху. Нагадаємо панові Путіну, що Радянський Союз, який він зі шкури пнеться реанімувати, не називали інакше, як імперією зла. І де ця імперія поділася? Інші приклади потрібні? 

Достойний послідовник Адольфа Алоїзовича Гітлера

Першим знайшовся, що сказати професор Московського державного університету міжнародних відносин (належить до відомства МЗС РФ) Андрій Зубов, котрий 1 березня 2014-го року газеті «Ведомости» опублікував статтю під промовистою назвою «Це вже було…» Вона розпочиналася проникливими словами: «Друзі. Ми на порозі… Ми на порозі повного руйнування системи міжнародних договорів, економічного хаосу та політичної диктатури. Ми на порозі війни з нашим найближчим, спорідненим народом України».

Відомий історик оцінивши становище в Криму, сміливо вказав на спільні риси нинішньої кризи у відносинах між нинішньою політикою Путіна  щодо суверенної України, знайшовши правдоподібними кроки Кремля під час приєднання Австрії до Третього Рейху далекого 1938 року. За словами московського вченого, настав час оглянутися, адже кремлівські правителі свідомо втягують російський народ в жахливу авантюру. Професор вважав, що росіяни «не повинні поводитись», як свого часу повели себе німці, повіривши міфам  Геббельса та Гітлера про месіанство німецької раси.

Отак Владіміра Владіміровича Путін уперше публічно, при чому в російській пресі, було порівняняно з Адальфом Алуїзовичем Гітлером..

Потім слово взяв британський принц Чарльз. У травні ц. р., перебуваючи в Канаді, у приватній розмові з пристарілою єврейкою Маріанною Фергюсон, котра пережила фашистське лихоліття, рятуючись від есесівських катів емігрувала на північноамериканський континент, порівняв Путіна з Гітлером.

Цю ж подібність знайшов міністр фінансів ФРН Вольфганг Шойбле. А коли про подібне заявила і колишній державний секретар США, розумна, впливова в світі жінка Хілларі Клінтон, їй, переконаний, щиро повірило багато людей. Виступаючи в Каліфорнії на закритому благочинному зборі пожертв, вона, як пише видання Long Beach Press Telegraph, заявила: «Якщо те, що відбувається нині, щось і нагадує з минулого, то це лише те, що Гітлер робив ще в 30-х роках. Тоді Гітлер постійно розпатякував про те, що з усіма німцями, етнічними німцями, людьми з німецьким корінням, які проживали по за межами самої Німеччини, в Чехословаччині, Румунії та інших країнах,  поводилися несправедливо. Він твердив: «Я повинен йти і захищати мій народ». Саме це викликає таке занепокоєння…»

І, звичайно ж, огиду також – додам від себе.

Що це саме так, свідчить, приміром, величезний плакат, який вивісили антифашисти на фасаді будинку мерії північно-чеського міста Ліберець. На ньому російського президента зображено на повен зріст у вигляді конвергованого (є така теорія конвенгерції, за якою живі організми набувають властивостей споріднених істот) Сталіна-Гітлера. На кітелі у нього упереміжку нацистські і радянські нагороди. Мер міста Мартіна Розенберґова пояснила, що портрет, почіплений неподалік пам’ятника жертвам радянської окупації Чехословаччини у серпні 1968 року має нагадувати Європі про агресивну суть посткомуністичної Москви, яка в усі часи націлена на загарбання нових територій, підкорення собі малих народів, сегрегацію їхніх мов і культур. А особливо нині, коли при владі людина, яка хворобливо уявляє себе повелителем всього світу.

Не далі, як 22 червня 2014 року, в трагічний день розв’язання війни фашистською Німеччиною проти народів СРСР, президент Литви Даля Грибаускайте, даючи інтерв’ю одному з зарубіжних видань DW, прирівняла Володимира Путіна до Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. За словами  прибалтійського президента, Владімір Путін, наслідуючи згаданих диктаторів, використовує національність як привід, аби військовими методами захоплювати чужі землі. Даля Грибаускайте зазначила, що не тільки українці, а й громадяни країн Балтії та Польщі відчувають на собі агресію з боку Росії. Практично щотижня в Калінінградській області РФ на кордоні з Литвою відбуваються військові навчання російської армії, повідомила вона, підкресливши високий рівень воєнізації в регіоні. 

-Росія систематично вдається до всіляких провокації проти нашої держави, - сказала лідерка Литви. – Наприклад, нещодавно одне з російських військових суден намагалося нахабно перешкодити нашим будівельним роботам у Балтійському морі, - зазначила литовський політик.

Мовбито опонуючи одразу і Хілларі Клінтон, і дискутуючи з Далею Грибаускайте, В. Путін, 24 червня ц.р. перебуваючи з візитом в Австрії, на підсумковій прес-конференції заявив, що Росія завжди буде захищати і «етнічних росіян в Україні, і ту частину українського населення, народу, яка відчуває свій нерозривний не тільки етнічний, а й культурний, мовний зв’язок з Росією, відчувають себе частиною широкого російського світу».

Себто, виходить, що ідеї, приводи, виклики для нових агресій, винайдені і випробувані Гітлером, живуть у варварській практиці  ВладімВладімиріча. Тепер нехай десь у світі якомусь росіянину чи російськомовному хтось наважиться прищемити бодай хвоста, очікуйте на Стрєлків і Бєсів, іншу безпардонну наволоч, яка перетворить життя мільйонів людей регіону у справжнісіньке пекло. Це ж так по-московськи...

Цікаво, що кремлівські  телеканали, котрі транслювали із Відня наживо висловлювання свого улюбленого боса щодо захисту інтересів «руського міра» у широкому світі, слідом за наведеною вище фразою, як за чіткою закулісною командою передали повідомлення про те, мовбито, за останніми соціологічними дослідженнями, за В. Путіна, якби вибори відбулися у червні 2014-го року, готові віддати свої голоси більше двох третин росіян. Себто, без малого сімдесят відсотків виборців. Найбільший приріст рейтингу – 29 відсотків, як заявили опитані, дала вдало проведена операція «КримНаш!»

Як тут знову обійтися без аналогії.

Адольф Гітлер прийшов до влади (в цьому йому допоміг Сталін) після великої депресії 1929-1933 років. Тоді у Німеччині настало тотальне безробіття, народ був роз’ярений і принижений, тому легко піддався нацистським міфам. Стратегія ж нацистів зводилася до такого: активна агітація приведе до влади, постійне її посилення дасть змогу тривалий час утримувати кермо управління в державі, а далі на цій основі і підкорити собі весь світ. Відтак, фюрер запропонував суспільству побудувати під його керівництвом третій рейх (третя імперія). А ще малював у «Майн камф» (Моя боротьба) образ ворогів, які буцімто перешкоджали добре і сито жити бюргерам, це, передусім, світове жидівство і комуністи, червона чума.

Як показує нинішній приклад Росії і її вождя В. Путіна, не обов’язково потрібно, щоб матриця повтору історії співпадала на всі сто відсотків. Важливо знайти вузлові, опорні пункти, і тоді трагедія на очах усього приголомшеного світу повторюється в основних своїх жахах до неймовірного. Головними з них є, як можна зрозуміти, московський расизм і московський веледоржавний шовінізм, а також наявність зовнішніх ворогів.

Путін, як достойний учень Гітлера і Сталіна (кревних друзів) серйозно вважає, що світ має поділитися за національною, етнічною ознакою. А їхній осоружний «руський мір» у ньому  чимсь схожий на біблійний Ноєв ковчег. Найстрашніший же їхній нинішній ворог і провокатор агресії мас, звісно ж, Україна і українці, мотивовано возведені москвофільською пропагандою до рангу неофашистів, «бЕндеровців», хоча, правду кажучи, молдавські Бендери (які лежать на березі Дністра, в зоні створеної Кремлем штучної, ніким не визнаної придністровської республіки)  тут взагалі ні до чого. Як збоку бант. Просто напівп’яному руському громадянинові важко усвідомити, що український патріотизм і щирий порив до героїзму може бути продовженням історичних ідей великого українця Степана Бандери, котрий усе своє життя віддав служінню рідній Вітчизні. Позаяк відворотною для наших співвітчизників є уготована для них Кремлем принизлива роль малоросів, новоросів, молодших братів, прислуги в новій імперії, яку замислив відтворити головний московський стерх.

Лаври вождів рейху явно не дають спокою В. Путіну. 9 липня 2014-го року (132-ий день з часу окупації Росією української території півострова Крим), зустрічаючись у Москві з представниками міжнародних єврейських організацій він – ні сіло, ні впало – заявив, що міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс був талановитою людиною, яка вміла добиватися наміченого. Розповідаючи про свою боротьбу начебто з нацизмом, захопився і процитував Геббельса: «що неймовірніше брехня, то швидше в неї повірять. Він (Геббельс) домагався свого, він був талановитою людиною».

По-перше, зверніть увагу на те, перед ким вихваляв убивцю мільйонів людей, і насамперед євреїв, які найбільше постраждали від нацистів кремлівський хазяїн. По-друге, Путін публічно засвідчив, хто для нього є прикладом для наслідування у політиці. По-третє, Путін перетворив Росію в країну з авторитарною владою, громадянським безправ’ям і глибокою образою на розпад СРСР. Одне слово, як мудро зауважив гуморист Віктор Шендерович, коли до влади приходять сучі діти (читай – кагебісти), собаче життя починається для всіх…

Свого часу біснуватий фюрер назвав «великого вождя, яснішого сонця» кремлівським тигром. Цікаво, з якою ировихете істотою повірівняв би Гітлер Путіна, якби раптом постав з просмерділого бензином попелу в саду імперської канцелярії? Звичано ж, назвав би кремлівською мавпою з ядерною бомбою в руках. Путін мавпує усе те, що чинили Гітлер, Сталін та інші світові лиходії.

Who is московіт-українофоб?

Не останню роль у цьому грає те, що собою насправді являє психотип громадянина Росії, як індивідуум. Ось як про своїх співвітчизників, свою країну відгукувалися знамениті люди, котрих московіти вважають світочами думки.

Академік І.П. Павлов: «… Повинен висловити свій сумний погляд на російську людину – вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не з діями, а зі словами». 1932 рік.

Філософ І.О. Ільїн: «Росія – найбільш паскудна, до блювоти мерзенна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, в яких саме поняття Добра і Зла вивернуло навиворіт. Упродовж своєї історії ця нація борсається в лайні і при цьому прагне потопити в ньому увесь світ ...»

А.П. Чехов: «Пияцтво, малограмотність, тупість і убозтво російського мужика, що відстав від Європи років на двісті, і до цих пір ще не зовсім впевнено застібає власні штани, в черговий раз показує, що з ним дружити не можна, позаяк він дружбу розглядає  як слабкість».

І.С. Тургєнєв: «Руський є найбільшим і найганебнішим брехуном в усьому світі».

О.С. Пушкін: «Народ байдужий до найменшого обов’язку, до елементарної справедливості, до найменшої правди, народ, який не визнає людської гідності, котрий цілком не визнає ні вільної людини, ні вільної думки».

М.В. Гоголь великий українець у московській імперії мертвих душ, нащадок Остапа Гоголя, полковника вінницького, могилів-подільського за Богдана Хмельницького, а далі гетьмана України: «Є у російської людини безкорислива любов до підлості. Вона нічого з цього мати не буде, але гидоту ближньому вчинить… Я давно помітив: коли при великоросах заходить мова про Україну, це їх дратує. Ще жодного не пощастило зустріти москаля, котрий би не подав знаку своєї вищості над хохлом. Це від гордині і невігластва…»

Ф.М. Достоєвський, ще один великий українець, нащадок козаків Брацлавського полку, володар збільшувального скла, крізь яке Європа і світ могли розгледіти найпотаємніші закапелки московської душі: «У московщині нема жодної людини, котра б не брехала. Бреше вона тому, що правда здається московітам занадто нудною, тому, що всі вони, москалі, соромляться самих себе і їм хочеться уявити самих себе дещо іншими, ніж є насправді. А ще дається узнаки надмірна самовпевненість. Він, ирових, можливо, геть нічогісінько не тямить у тих питаннях, що їх узявся залагоджувати, а проте він цього не соромиться, і докорів совісті не знає. Оця відсутність совісти свідчить про таку байдужість щодо самокритики, про таку неповагу до себе самого, що впадаєш у відчай і втрачаєш  надію на дещо самостійне й рятівне для нації…»

О.М. Горький: «Щонайважливішою прикметою удачі російського народу є його садистська жорстокість».

О.М. Толстой: «Є дві Русі. Перша – Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику лють. Ця Московська Русь здавна була, є і буде повним запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи».

Олександр Солженіцин: «Немає в цьому світі дрібнішої, більш сволочної і хамовитої особини, ніж кацап. Народжений у нацистській країні, вигодуваний пропагандою нацизму, - цей ублюдок ніколи не стане Людиною. У його країни немає друзів – або холуї, або вороги. Його країна здатна тільки погрожувати, принижувати і вбивати. І за збереження цього статусу Расєєю рядовий кацап готовий пожертвувати власним життям, життям своїх батьків і дітей, якістю життя власного народу. Воістину: кацапи-звірі. Люті, кровожерливі, але ... смертні».

 «Психотип росіян після розвалу СРСР значно погіршився – вони стали жадібними, злішими, нахабнішими. Результати комплексного дослідження, проведеного Інститутом центру психічного здоров’я Російської академії медичних наук, шокував не лише громадськість, а й самих учених», - пише «Комсомольськая правда».

Російський професор Сергій Еніколопов, фахівець у галузі кримінальної агресії, прокоментував результати наукової роботи своїх колег, які роками серйозно досліджували цю тему. Для початку він навів статистику 30-річної давнини, тобто часів СРСР, початку 80-х минулого століття, коли застій у суспільстві досяг максимальних показників. 1981 року в Союзі було скоєно близько 25 тисяч убивств. Аналогічний показник був і в США, але тоді там населення складало на 40 млн. осіб менше. Зараз в Російській Федерації щорічно відбувається близько 30 тисяч убивств (і це при тому, що населення в порівнянні з радянськими часами скоротилася вдвоє – з 280 до 140 млн. людей), а в Сполучених Штатах цей показник скоротився більш ніж у півтора рази – до 15-16000 (чисельність же населення США за останні 30 років зросла до 316 млн. осіб).  

У зростанні насильства в Росії останнім часом часто звинувачують кризу, проте в Америці подібного взаємозв’язку не зафіксовано. Насправді контроль держави над злочинністю в Сполучених Штатах обумовлена цілою низкою чинників: високою самооцінкою громадян, меншою заздрістю людей з невеликими доходами до багатіїв і олігархів, жорсткістю покарань за злочини. Так, в американських в’язницях нині відбувають покарання близько два иро. злочинців, а в Росії –  сімсот тисяч. Рецидивам злочинності в США протистоїть так звана політика «третього удару», коли за третій злочин суд, незалежно від важкості скоєних правопорушень, може засудити обвинуваченого до довічного ув’язнення.

У російському ж суспільстві, як відмічають ці тенденції, до речі, саме їхні науковці,  останнім часом різко зросли негативні якості – вседозволеність, насильство, агресія, ненависть, ворожість, нахабство, жадібність, злість, жорстокість, хамство, водночас відбулося стрімке падіння позитивних людських якостей усередині суспільства – дисциплінованості, надійності, порядності, людяності, доброти, співчуття, безкорисливості, взаємоповаги. Всі ці висновки підкріплено вченими статистично. Водночас відбулося тотальне засилля національної культури, насамперед телебачення, як масового подразника свідомості електорату, низькопробною зображальною продукцією про насилля, вищості грошей і сили кулаків.

Одне слово, навіщо думати росіянину, як треба йому діяти, коли  ввечері про це обов’язково скаже кисельов-ТБ…

Гадаю, що В. Путін і його камарилья добре знають ці характерологічні особливості своїх співгромадян. Насамперед відносно того, на що вказував іще просвітник білого руху, ідеолог Руського загальновійськового союзу, філософ і письменних Іван Ільїн: для росіянина важливі не справи, а слова. Як знаки сущого. Вони магістральний подразник і організуюча сила суспільства, яке потрапило під шовіністичний вплив опричників нового самодержця. Ось чому головне завдання у нового типу війні, яку Росія Путіна розв’язала проти суверенної держави України і яку у світі вже назвали гібридною, покладається на пропаганду.

Якщо точніше, то на її зворотній бік – комунікативну брехливу складову. Себто, масове спотворення фактів. На обман, умисне, цілеспрямоване введення в оману мас, твердження, які не є реальністю, істинними, на фейки, як зветься це в нинішньому просторіччі. Тут і по нині живе, працює диявольське гасло Володимира Ульянова-Лєніна: «Виняткову цінність представляє всяка революційна фальшивка, товариші!» Іншими словами, росіяни перша в світі нація, морально і психологічно знищена телебаченням. Цей же напалм зачепив своїм гарячим крилом і частину «рускоговоряшєй» України депресивного Донбасу.

Як тут не згадати поплічника Адольфа Гітлера Пауля Йозефа Геббельса. Це ж йому належить знаменита фраза: «Дайте мені засіб масової інформації і я з народу зроблю стадо свиней». Достовірність цього фашистського лозунгу імперський пропагандист довів катастрофічною реальністю, коли в німецьких містах вишиковувалися довжелезні черги  начебто культурних людей по абажури… з людської шкіри. Не кажучи вже книжкові вогнища на міських майданах.

Той же фанатичний цинік учив своїх підлеглих: «Ми добиваємося не правди, а ефекту». Йому ж належить теза: «Брехня, повторена сто разів, стає правдою». І, нарешті, основоположне правило завойовницької ідеології: «Інформація повинна бути простою та доступною, а повторювати її, тобто вбивати в голови, треба якомога частіше».

Не знаю, чи визубрюють суть цих дацзибао у російських пропагандистських штабах, але жахлива практика ведення Кремлем війни проти суверенної України використовує саме ці аспекти. Відтак, уся реальність перевертається з ніг на голову. Відверта маячня від частого повторювання стає аргументами, немислимі твердження перетворюються у публічні доводи, відверта фантасмагорія займає місце резонів. Неймовірні безглуздя, парадоксальні ахінеї, дика єресь стають найсолодшими цукерками для пропагандистських «шедеврів», які залюбки споживає переведений на подібний корм соціум. Від частої повторюваності, вони перетворюються на бронебійні снаряди в комунікативному світі держави агресора. Відтак, підлий російський самодержавно-імперський шовінізм стає в стократ страшнішим за марксистсько-ленінський інтернаціоналізм.

Інформаційне замбабмбулювання, як би сказав Левко Григорович Лук’яненко, стало офіційною політикою Кремля. Його розповсюдженню вельми сприяли попередні дії Росії спрямовані на знищення українського комунікаційного простору. Погляньте на розкладки газет, завітайте до книгарень і все стане зрозумілим, чия   ідеологія панує в нашій державі. Я вже не кажу про телеспускальні, як її називають у просторіччі, канали Москви.

Ніде, мабуть, у світі телевізійну індустрію так неухильно, цілеспрямовано не поставлено на військові рейки, як у московітів. З початку 2014-го року вона цілодобово силою ряду потужних телеканалів працює на моральне знищення сусідньої держави. Всю редакційну політику цих колективів спрямовано на одне – створення найстрашніших казок про нинішню Україну і українців. На абсолютну демонізацію київської влади, котру телеінформаційна Москва з якогось дива постійно називає «хунтою». (Хунта - військово-бюрократична диктатура, встановлена внаслідок військовового перевороту і яка здійснює диктаторське правління методами терору.) Хоча в уряді немає жодного військового. Новий міністр оборони В. Гелетей і той колишній міліціонер…

Просто таки смішно, до прикладу, вважати вождем «хунти» впродовж весни-2014-го виконувача обов’язків президента України Олександра Турчинова. В духовному житті пресвітера однієї з начебто баптистських сект, людину, яка Бога тримає перед серцем і понад усе  боїться будь-кого образити. Далекий від автократії  і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. Під їхнім керівництвом у державі не склалося ні авторитарного політичного режиму, ні військово-бюрократичної диктатури. Не видно проявів хунтівського стилю і в керівництві нового глави держави Петра Порошенка.

Навпаки, усіх трьох перших осіб держави вельми часто критикують за м’якотілість і навіть боязнь застосувати силу закону до агентів впливу Москви, які позасідали в Верховній Раді, певних керівних структурах. Громадянське віче на Майдані вже неодноразово вимагало навіть їхньої відставки через буцімто поблажливість  до ворожої «п’ятої колони», відсутність люстрації в правоохоронних органах, на верхніх щаблях влади. Отож, кремлівський ярлик «хунта» не клеїться до образу українських вождів і їхніх опричників також. Особливо, якщо врахувати, що в Україні після перемоги революції Гідності ніхто не переслідується. Колишні підручні В. Януковича з Партії регіонів, комуністи виступають зі своїми поглядами, оцінками  на всіляких публічних заходах, телевізійних ток-шоу, з парламентської трибуни.

Яка хунта, панове московіти? Побійтеся Бога плести дурниці…

Українці, на відміну від московітів, аж ніяк не фашисти. Позаяк вони не загарбували чужі території, не засилали свої так звані добровольчі загони в купі з диверсантами ГРУ ГШ ЗС РФ зі зброєю в руках до сусідів, не фінансували й не озброювали терористів, не поставляли їм щоночі бронетехніку та високоточну ракетну зброю, не вбивали мирних жителів у захоплених містах і селах, не здійснювали акти сегрегації щодо корінного населення, титульної нації, як це практично щодоби масово вчиняють у Донбасі московіти, викорінюючи державну мову, культуру на тимчасово окупованих землях. Брехня і кров невинних жертв – ось істинна московська суть. Тому реальні новоявлені фашисти якраз москалі, носії біснуватого «руського міра».

Навряд, чи можна назвати те, чим займаються працівники московських ЗМІ, телеканалів насамперед, журналістикою. Це, образно кажучи, є не що інше, як російська залпова система б р е х н і.  До найнеймовірніших текстів-вигадок додаються кадри зі світових трагедій і все це видається під прямі репортажі зі сходу і півдня нашої держави. Так з’явилися брехні про застосування фосфорних бомб під час АТО, про буцімто продаж українськими військовими людських органів безпосередньо з поля бою. І таке інше.

Ось дикий зразок такої неймовірної забійної московської пропаганди, взята під диктофонний запис із телеканалу Лайф-Ньюс: «22 лютого фашисти взяли Київ. Після державного перевороту по всій Україні почалися етнічні чистки, вбивства, знущання, масові арешти антифашистів. Крим устиг утекти від банд бандерівців без війни завдяки політичній підтримці Росії і російського народу. Вся решта України залита кров’ю. Коломойський і його найманці, бойовики-правосєки вбивають народ України. Донбас повстав, але офіційна Москва, на жаль, не надає достатньої допомоги народу України. Патріоти Росії самотужки допомагають нашим кровним слов’янським братам у протистоянні з карателями Яроша і Коломойського. Дні кривавої олігархічної київської хунти полічені. Народ України вилучить ракову пухлину, притягне до відповідальності всіх неофашистів. Учора – Крим, сьогодні – Новорасєя, завтра – Закарпаття!»

Якщо з телеефіру сто разів поспіль скажуть, що українці на сніданок їдять немовлят, хтось, напевне, повірить. Оглушених подібною московською дезінформацією стали мільйони росіян, а вкупі з ними тисячі людей в Україні, і насамперед Сходу нашої держави, де активно роками споживають цей ядучий телепродукт,  і котрі з етнічних, світоглядних, мовних позицій близькі до шовіністичного «руського міра». Часто про московські новини можна сказати, що при їхньому брутальному, закомплексованому змістові сам Геббельс відпочиває.

Ось що, наприклад, увечері, 12 липня 2014 року в інформаційному випуску кремлівського Першого телеканалу ГРТ розповідала жителька України Галина Пишняк, змальовуючи вступ  до скривдженого терористами Слов’янська  військ АТО:

«Центр міста. Площа Леніна. Перед міськвиконкомом – єдина площа, куди можна зігнати всіх людей. На площі зібрали жінок, тому що мужиків більше нема. Жінки, дівчатка, старі. І це називається показова страта. Взяли дитину трьох років, хлопчика маленького в трусиках, у футболці, як Ісуса на дошку оголошень прибили. Один прибиває, двоє тримають. І це все на маминих очах. Маму тримали. І мама дивилася, як дитина спливає кров’ю. Крики… Верески. І ще взяли надрізи зробили, щоб дитина більше мучилася… «

І справді, що це все, як не психологічний геноцид проти українського народу. Спроба показати світові українців, як найбільших варварів за всю історію людства?

Похвально, що не всі навіть у Росії сприймають подібні фейки за чисту монету. Вже наступного дня один із московських опозиціонерів Олексій Навальний заявив, що за подібну дезінформацію необхідно судити відповідальних за випуск такої брехні. Ось його слова: «Божевільні збоченці. Вони зовсім там хворі, щоб придумувати таке? Навіть якщо просто використовують у своїх цілях божевільну жінку – це нічого не змінює. За таке реально треба судити. Люди, які подібне влаштовують небезпечні для суспільства і те, що вони роблять – справжнісінький кримінальний злочин», - заявив Навальний.

Інший відомий московський опозиціонер Борис Нємцов висловився ще конкретніше. Він запитує: що повинен відчувати довірливий телеглядач, якому Перший канал ТБ повідомляє, буцімто українські карателі розіп’яли трирічного хлопчика на площі в Слов’янську, його маму прив’язали до танка і возили по місту поранену і всю в крові? Правильно, люту ненависть і бажання помститися українським фашистам. Думка про те, що все показане Ернстом – жахлива, нечувана брехня, приходить в голову не кожному. Здогадатися, мабуть, може не кожен, що оскільки кара відбувалася в присутності маси людей, то обов’язково повинні бути відео або фото докази (мобільники тепер є майже у всіх). Їх (доказів – О.Г.) у Ернста і не було, а було інтерв’ю з біженкою без всякого відеоряду. Ті, у кого є бойовий досвід і віра, що по ТБ брехати не будуть, тут же їдуть до Донецька і воюють там із так званими карателями. Багато з них там і гинуть ... Це і є мета нечуваної підлої брехні.

Так практично відбувається мобілізація наївних людей на війну з Україною. Головне не дати українцям спокійно і мирно жити, не дати їм успішно розвиватися, і заради цієї мети покидьки з Кремля і Першого російського телеканалу готові перевершити Геббельса. І вже перевершують…

Кремль відкрито використовує в Україні новий вид зброї масового застосування (ЗМЗ): путінське телебачення. Після його обробки люди стають агресивними, неадекватними, втрачають здатність тверезо міркувати і сліпо слідують за першим-ліпшим шахраєм, який вигукує шовіністські рашівські гасла. Примітивне совкове виховання з радістю вбирає в себе телевізійну маячню. Кремлівське путінське телебачення вбиває в людях розум і душу. Перетворює їх на автомати.

 Отже, авторитарний режим В. Путіна перетворив свою країну в єдиний суцільний зомбоящик. Ось чому варто увечері телеканалу «Росія-24» гукнути, що начебто в Донбасі ображають росіян, а «бЕндервці», фантастичний «Правий сектор» буцімто катує «рускоговорящіх», хоча насправді убивають українців на українській території терористи і сепаратисти навіть за єдине слово, вимовлене рідною мовою, як сотні ублюдків з викривленою психікою, учорашніх зеків і потенційних убивць, сотнями, немовби ті таргани вже пробираються через кордон з московітських нетрів. А ще ж маємо сотні прикладів того, як офіційна російська преса друкує оголошення про записи добровольців для «боротьби за відділення Новоросії від України». Вербують найманців для війни в Україні районні військові комісаріати РФ. Себто, все відбувається на державному рівні. За участі силовиків Росії.

Відомо, що особливий попит на танкістів, снайперів, саперів, артилеристів. Усе це парадоксально називається «озброєним милосердям». Самарські обласні газети, до прикладу, із погордою пишуть про те, що на боці  терористичних угрупувань  ДНР і ЛНР воює понад п’ятсот їхніх вихідців. Масова шизофренія в дії. Від цього Схід України залито кров’ю українських героїв… 

Чим усе закінчується?

Ось яскравий приклад цього – інформація, яка з’явилася 13 липня 2014 р. на сайті Інтернет видання Газета.ua:

«У лісі під горою Карачун, що неподалік од Слов’янська,  звільнененого від терористів,  лежать сотні замінованих трупів бойовиків, які неможливо поховати через ризик для життя громадян. Так росіяни робили під час чеченської війни. Мета – щоб убитий міг убити живих». Про це на своїй сторінці у Фейсбуці написав один з народних депутатів України.

На його думку, терористи розраховували, що силовики будуть прибирати тіла загиблих у боях, але вчасно було виявлено сліди мінування.

«Російські «патріоти», які приїжджають умирати за росіян на Донбасі, повинні знати, що з їхніми тілами робить «Стрєлок» та інші виродки Путіна», - наголосив нардеп.

 Як на мене, промовистим прикладом морально-психологічної обробки російського суспільства став день 3 травня 2014 року, віце-прем’єр-міністр Росії Дмітрій Рогозін написав у своєму Twitter^ «Ех, хлопці. Поміняв би оце, не замислюючись ні на мить, усі свої посади на щастя бути зараз в одному окопі з захисниками Слов’янська!»

У цій ностальгійній фразі всі тонкощі досліджень стану примхливої душі пересічного росіянина, викладені вище в висновках  Павлова, Ільїна, Гоголя, Достоєвського, Солженіцина, помножені на титанічну працю В. Путіна щодо формування суспільства великоруських шовіністів, загострених на відновлені імперії з уламків СРСР. Готових умерти за це на українській території, як відверто і нахабно закликає до подібного високий кремлівський чиновник Д. Рогозін.

Метою урядової пропаганди авторитарних держав є створення образу ворога. Її трутина – живильна волога для цементування шовіністичної орди. Для формування інтелектуальних інвалідів із обслуги «бензоколонки», як тепер називають Росію у світі.

Як стверджують експерти, психіка росіян і того російськомовного люду, що мешкає на території РФ, а також поза її межами, піддається цілеспрямованому «програмуванню» методом військової пропаганди. Засобами впливу на психіку, свідомість використовуються почуття, як от жахи, тривога, паніка, які цілеспрямовано з телеканалів виливається на мізки людей. Відтак, притомність російськомовних людей зорієнтовано на стереотипи та конкретні установки на рівні марень. Піддані такій обробці громадяни здебільшого обговорюють і аналізують ті події, які їм подаються у вигляді хворобливих логічних посилів. Як результат цієї психологічної обробки, у свідомості росіян «запрограмовано» ряд болісних міфів з певними опорними значеннями – «правий сектор», «бЕндерівці», «ировихет», «фашисти», «київська хунта», а також твердження про начебто обмеження російської мови в Україні. Ці установки є своєрідними рефлексами не лише для росіян, але навіть і для громадян України, які населяють передусім  Донецьку та Луганську  області і повсякчас піддаються впливу кремлівського-ТВ. 

Отак телемаячня перетворюється в хворобливу, спотворену систему поглядів і уявлень, у середовищі яких успішно вживаються тези про ворожість української влади, про надійну і рятівну руку Москви…

За даними всесвітньовідомого Bloomberg, одного з найповажніших постачальників фінансової інформації, щодня на обслуговування цих подій за контрактами на міжнародне висвітлення, а точніше б сказати – на брехню про Україну Росія тратить  понад п’ять иро. доларів США! 

А загалом, підводячи підсумок цій темі скажу: який народ, такий і правитель. Самі росіяни вибрали собі подібного поводиря, і дали йому можливість потоптати Конституцію РФ, стати кремлівським «наполеончиком», піти протиправно на третій строк президенства. Попередник Путіна Дмітрій Медведєв, звісно ж, за обопільною їхньою змовою, також зневаживши Основний закон розширив термін правління глави держави до шести років замість чотирьох. Росіяни все це залюбки проковтнули і з дикими криками «Рассєя, впєрьод!» підняли йому рейтинг майже до феноменального авторитету Адольфа Гітлера напередодні Другої світової війни.

2008-го (під час війни проти Грузії) і 2014-го (здійснивши анексію Криму і спровокувавши терористичний заколот в українському Донбасі) РФ ставала країною агресором, а звідси випливає висновок: головнокомандувач діє, як звичайний бандит, котрий підступно захоплює території інших країн, нині геть затопив у крові наш Схід, допустив загибель малайзійського пасажирського авіалайнера рейсу МН – 17. Не тільки руки В. Путіна червоні вище ліктів, він весь – з ніг до голови – у крові невинних жертв. Куди вже далі? Йому одна дорога –  до трибуналу в Гаазі…

І Сталін був злочинець, але – на відміну від Путіна – мав усе таки за плечима перемогу над фашизмом. Путін же насправді звичайний лузер, який нічого достойного з себе і не представляє. Дрібний пішак, піднесений до рівня ферзя. Безпринципність росіян, вроджений шовінізм, відсутність десятиліттями системної опозиції у державі та створене владою зомбоТВ  зробили з Путіна примітивного диктатора. І в цьому головна нинішня далеко не оптимістична трагедія московітів.

Що ж стосується нахабної анексії Путіним Криму, безпардонності й зухвалості в порушенні ним усіх можливих міжнародних договорів та  угод, то США, якби, до речі, захотіли щось забрати у Росії в 90-их роках минулого століття, могли б зробити це десятки разів. Проте Сполучені Штати завжди ставилися до РФ, її народів шанобливо, поважно. Навіть до відвертого пияка Єльцина. Пригадайте лишень, як сміявся з його п’яних витівок перед духовим оркестром Білл Клінтон. І Японія, напевне, теж могла в минулі десятиліття без проблем заволодіти Курилами, які, правду кажучи, історично належать їй. А ФРН під силу було повернути свій Кенігсберг, себто Калінінград. Проте Захід до подібного не вдавався тому, що це неодмінно порушило б стабільність світопорядку, спричинило б хаос, до конфлікти і войни. А ось Росія Путіна на таке явно не зважає.

Скидається на те, що нічого не міняється у замшілій, вічно прорадянській, лєніно-сталінській Росії, все ті ж головні проблеми – вічно розбиті дороги і ті ж таки дурні при владі. З покоління в покоління. Така, мабуть, їхня карма…

А щоб зрозумілішим був мій меседж щодо катастрофічної різниці між Росією і США, назву три цифри, які змальовують (відтворюють) прірву між цими величинами. Запам’ятайте їх, і все стане для вас зрозумілим.

За той час, відколи геніальні відкриття і їхніх авторів визначає Нобелівський комітет, він 364 рази вручав найвищі відзнаки громадянам США, 360 разів – представникам Європи, і лише 23 рази вихідцям з Росії. Що тут іще не зрозуміло?

Путін воює проти України третю президентську каденцію…

Хто, скажіть, для Росії ворог номер один у світі? Звісно ж, передовсім США. Але вони все-таки далеко. На них можна лише безперешкодно чіпляти всіх собак, без перестану гавкати в їхній бік, не боячись отримати по загривку. Євросоюз? Але він аж надто великий – об’єднує 28 країн. Його у лоб не побореш, та й брехнею не візьмеш: там захмарно високі у порівнянні з голопузою Росією рівень життя, правова, інтелектуальна культура. А ось Україна, без’ядерна, позаблокова, обезкровлена бандою Януковича, по зав’язку нашпигована російськими диверсантами, яка комизиться, відмовляється стати навколішки перед Москвою, погодитись на роль вічної наймички і попихачки в новій імперії. Отже, над нею можна сповна безкарно позбиткуватися. Показати світові, що таке зона інтересів зухвалого і дикого «руського міра».

 Одне слово, ніхто не розжився на таку «надійну» рідню, як ми, українці… На превеликий жаль…

Для чого було «воз’єднання», яке так вихвалялося й святкувалося у більшовицькій імперії? «Щоб москаль добром і лихом з козаком ділився», - писав Тарас Шевченко, чий двохсотлітній ювілей відзначаємо… Не ділиться москаль добром з козаком, саме тільки лохо насилає…Як не мову українську забороняє, то війною на Україну йде…

Роки після розпаду СРСР не навчили Московію поваги до суверенітету, територіальної цілісності України. Скидається на те, що за двадцять три роки життя у різних країнах, вірус облудного «старшобратсва» ні на йоту не вивітрився у ставлені Москви до всього українського. Навпаки, у міру розбухання  президентських амбіцій кагебіста Путіна наступ на київському напрямку відчутно посилився. Кілька разів Кремль, наприклад, запалював факел ганебної газової війни. На початку 2006 року зненацька вибухнув спровокований ідіотичним служакою Геннадієм Онищенком, керівником горезвісного Росспоживнагляду, перший потужний м’ясо-молочний конфлікт. Росія відмовилася пропускати на свою територію продукцію продовольчої групи, передусім сиру й м’ясних виробів. Від цього вітчизняні виробники делікатесів щодоби зазнавали значних економічних збитків. Черги автомобільних ваговозів на кордоні з кожною годиною все довшали…

На ту пору я трудився начальником патронатної служби, за сумісництвом і керівником прес-служби Міністерства аграрної політики України і саме до моїх службових обов’язків входило поспіль з іншими керівниками, як його іще іноді називають, - міністерства хліба й ковбаси, прибирати бар’єри з шляху міждержавних стосунків. Напередодні цих подій, у листопаді 2005-го, у нашому Криму відбулася нарада міністрів АПК країн СНД. Однією з найбільших там була делегація на чолі з міністром сільського господарства Російської Федерації Олексієм Гордєєвим.

Щовечора упиваючись кримськими алкоголями до чортиків, вони з кислими, запухлими обличчями приходили на ранкові офіційні рандеву, наче з мідних охриплих казанів щось гугнявили пересохлими від спиртових градусів надщербленими голосами про СНДінтеграцію, як можна було помітити, очевидно, туманно розуміючи, що відбувається насправді. Міністрів також здружили тривалі застілля без звичної столичної метушні й біганини. У сімферопольському аеропорту проводжаючи росіян, я з помічниками О. Гордєєва обмінявся номерами приватних телефонів. Про всяк випадок…

Коли на початку нового 2006-го року Росія вперше за часи незалежності перекрила кордон для всіх видів тваринницької продукції, диспетчерська нашого відомства спробувала з’єднати нашого міністра з московським. У білокам’яній, зачувши, що на контакт виходить Київ, тут же відмовляли в розмові. Причини називалися банальні: у нього засідання… Він у Кремлі… Виїхав на термінову нараду. А порозмовляти з кимсь із заступників міністра можна? – кричали у телефон наші дівчата.  «Не можна, - чулося у відповідь, - всі у відрядженні…»  

- Так їх же у вас одинадцять?

-«Нічєго, у нас страна огромная…»

Пізно увечері я набрав мобільний телефон одного з помічників О. Гордєєва. Справився про те, як нашому міністрові нарешті зконтактувати з їхнім очільником. «Ти что, - зашипів той приглушеним голосом. – Ні в коєм случає етого не случіться. Нам иро страхом увольнєнія с работи запрєщєно вообщє контактировать с вамі. А Гордєєву прежде всєго… Понімаєш, на самом верху запрєщєно. І ти мнє тожє нє звоні…»

Я чудово розумію, що ці, тодішні вибрики Кремля, в порівнянні з анексією Росією Криму, засиланням через кордони загонів до зубів озброєних терористів упереміжку з спецназом ГРУ на територію нашого Донбасу, доставка під виглядом гуманітарної допомоги на схід України важкої (в тому числі і танків) та стрілецької зброї -  подібні до укусів комара. Але й цього треба не забувати, аби знати з чого Росія починала свою загарбницьку політику. Не отримавши тоді у відповідь по зубах через міжнародні судові процеси, звернення України до Світової організації торгівлі, вона у своєму нахабстві зросла нині до агресора, який наразі загрожує війною замало не всій приголомшеній планеті.

Отже, я хочу підкреслити, що війна Росії проти України почалася не з весни 2014 року, як дехто вважає, а ще від часів першого Майдану. Злоба і ненависть В. Путіна та його номенклатурників до демократичних змін в Україні змусили їх шукати шляхи гальмування цих процесів. Почалася газова війна, далі – митна війна.  Все це здійснювалося з єдиною концентрованою метою – всіма шляхами послабити Україну. Дискримінувати її як єдиний державний суб’єкт. У риториці Кремля з’являється провідна тема, мовби-то сусідка Україна – абсолютне географічне непорозуміння. Пухлина на тілі планети. Рудимент. У неї, мовляв, немає своєї ані історії, ані майбутнього, зрозуміло ж, без вєлікой і могуществєнной Рассєі.

Іншими словами, нинішній кремлівський правитель брехун над брехунами лицемір над лицемірами, уже шістнадцятий рік невтомно і цілеспрямовано веде вперту, непоступливу боротьбу проти нашого народу, наших цінностей, мови, культури, історичних надбань, проти суверенітету і територіальної цілісності України. Його завдання – стерти з карти планети українську державу, перетворити український етнос у московських рабів.

В. Путін людина системна як кагебіст. Його фішка – проведення спецоперацій. Вони були основою міждержавної політики щодо сусідки. Це виливалося, насамперед, у створення мережі ворожої агентури в Україні, формування проросійських парамілітарних груп, які могли б захоплювати органи влади, тощо. Суттєве посилення також економічної роботи з «п’ятою колоною» в середині нашої держави. (Пригадаймо бодай нагороди РФ на грудях Колісниченка і інших адептів злобливого «руського міра».) Формування агентів впливу у верхніх ешелонах київської влади.

Зовсім не позбавлені сенсу заяви окремих експертів, котрі стверджують, що за часів Януковича Кремль навіть мав свою квоту на рівні керівників міністерств і відомств на Печерських пагорбах. У його руках, отже, опинилися провідні державні українські впливові структури, як от міністерства оборони, освіти, СБУ. За часів Могильова та Захарченка – і МВС, керівництво якого наполегливо, з російською зухвалою упертістю «консультували» фахівці з Москви.

Стовідсотково московською фігурою був прем’єр-міністр України М. Азаров. Азіров, як його зі багатозначно величали на Майдані. Уродженець російської Калуги (за дві години  їзди від Кремля), він був людиною з абсолютно московським менталітетом. Такою цілеспрямованою формував і політику свого уряду. І тому важко було повірити у те, щоб цей васал білокам’яної міг зрадити своїм історичним кореням, вийти з-під контролю сюзерена і допустити входження України до Європи.

Напередодні підписання Угоди з ЄС у Вільнюсі Москва затіяла операцію щодо остаточного приручення українського прем’єра. Було придумано термінові переговори російсько-українських урядів. І постановили провести їх саме у Калузі. Таким чином, Кремль хотів  нагадати панові Азірову, звідки він походить, з якого джерела, де його родинні витоки. Тоді прес-служба  українського Кабміну повідомила про тривалі переговори віч-на-віч Д. Медведєва і М. Азарова. Після повернення з берегів Оки вірний васал Москви – ні сіло, ні впало – заявив: уряд призупиняє процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Сталося це 21 листопада 2013 року, буквально за тиждень до саміту Східного Партнерства у Вільнюсі. І все стало зрозумілим, як у льоху під діжкою, для чого Азіров їздив на рандиву до Калуги…

В. Путін усе більше входив у роль хазяїна-володаря щодо управління й українськими територіями. За його вказівкою віце-прем’єр-міністр Д. Рогозін, котрий опікується силовим блоком в уряді РФ, 2013 року особисто прискіпливо обстежив підприємства оборонного комплексу України. Насамперед пов’язаних з відвантаженням Москвою з українських морських портів (м. Миколаїв) зброї на підтримку кровавого режиму Башара Асада в Сирії.

Кремлівський наполеончик фахово узявся за моральне знищення глави української держави як особистості. Щодо В. Януковича відверто демонструвалася політика зневаги, приниження, неприкритого презирства. Пригадаймо хоча б, як В. Путін змусив головного донецького  крадія і всю його челядь чотири години у смокінгах поспіль очікувати його на підписання міждержавної угоди у Лівадійському палаці. У цей час московський гість, прилетівши до України, весело катався на мотоциклах із байкерами русофільської зграї «Нічні вовки». Іншого разу, за вказівкою з Кремля, ідеологічний спецпідрозділ російського телеканалу «Вести» Д. Кисельова буквально публічно розтер на порошок здоровенного бурмила, нібито українського правителя, котрого посеред ночі, як мерзенного кота, буквально викинули за поріг з резиденцій нового московського імператора. Показали на весь світ, як він тікав від свого сюзерена.

Воно й зрозуміло, адже які насправді могли бути міжособистісні стосунки у підполковника КГБ та злісного шапкокрада, ґвалтівника, власника двох законних «ходок» на зону. Путін ніколи й не приховував своєї глибокої зневаги до колишнього зека-рецидивіста. Однак, треба визнати, що ця двозначна ситуація, коли глава України залишався підконтрольний московським васалам, була й вельми вигідна для Кремля. Більше того, В. Янукович мертво висів і на іншому гачку ФСБ: з приводу обставин поведінки його батька в часи Другої світової війни. Папка «Смершу» повсякчас була під рукою у ВВ, і це був водночас також і аргумент номер один у грі проти мільйонів ні в чому не винних українців. Донецький крадій за гріхи своєї сім’ї розплачувався з Кремлем інтересами нашої держави.

Суть первинної програми Путіна щодо нового підпорядкування України Москві полягала в повній дискримінації В. Януковича і розчленування України. Шляхом приєднання Криму та ряду південно-східних областей України до РФ і забезпечення сухопутного виходу на півострів з Ростовської, Воронезької, Білгородської областей. До теплих морів. (Детальніше про це читайте в моїй статті «Брати» з ментальністю орди», опублікованій в науково-публіцистичному збірнику університету «Україна» «Українські реалії: негаразди, загрози, надії». – К., Університет «Україна», 2013. Стор. 67-104, її також можна відшукати через назву в Інтернеті, або в журналі «Київ» №2, 2013 р.).

Другим кроком цього загарбницького плану було запустити процес федералізації решти областей України, який неодмінно призвів би до серйозного послаблення впливу центру на регіони. Це б дало змогу вщент розхитати підвалини державності України, перетворити її територію на підконтрольну Кремлю зону зажерливого «руського міра». Тут велика надія покладалася на місіонерство московської імперської церкви, особисті потуги давнього агента КГБ патріарха Кіріла  (в миру – Володимира Гундяєва) і небувале посилення діяльності потужного ідеологічного центра – російського телебачення. Як осередку тотального зомбування, джерела пропагандистської диверсійної обробки свідомості населення. Такого собі напалм-фокусу з метою морально знищити демократичні завоювання українського народу, зганьбити його віковічні прагнення щодо входження до сім’ї європейських держав, позбутися безцеремонного втручання Москви у зовнішню і внутрішню політику нашої суверенної, незалежної держави. 

Навряд чи дізнаємось ми будь-коли, що саме сказав, як пояснив свою раптову втечу з Києва у розпал Майдану-2014  В. Янукович В. Путіну. Але, думаю, там точно фігурували слова «Правий сектор», «бандерівці», «фашисти». Цей «джентльменський набір» логічних посилів було доповнено ще й терміном «хунта», коли з Кремля віддавалася команда «мочити хохлів по повній програмі» диверсійним спецпідрозділам засобів масової комунікації, що їх підгодовує адміністрація президента Росії, насамперед телевізійникам.

Московія явила світові новий вид суперідеологічної обробки аудиторії з використанням ресурсу ЗМІ. В основу її покладено пропаганду відвертої брехні, спотвореного світосприйняття. Відтак, без жодної перерви упродовж двадцяти чотирьох годин на добу здійснюється цілеспрямоване зомбування свідомості населення певної території методом перманентного бомбардування обманом, облудою, фальшем, дурисвітством. Чи не на перше місце тут ставиться брехня і вигадки щодо нової київської влади. Пропагується її буцімто нелегітимність. Приміром, уряду. Але ж добре відомо, що сформований він парламентом, який обраний ще в жовтні 2012 року, себто, за часів правління В. Януковича. Поки цей пахан сидів у своєму кріслі, виконуючи всі забаганки Москви, Верховна Рада була чинною, діючою, а тільки-но утік від народного гніву, український парламент Кремлем тут же оголошено поза законом. Яу уся київська влада чомусь стало «хунтою».

Іще більше логогрифів викликає постійне звинувачення ошаленілою московською пропагандою київської влади в «фашизмі». Де і в чому це проявляється, більшості українців навряд чи можна зрозуміти, позаяк є чистої води дезінформацією, демонстрацією на телеекранах постановочних сюжетів, які спростовуються самим життям. Але картинки з жахами, неймовірними апокрифічними історіями передусім спрямовано на довірливого російського телеглядача, що, до речі, вельми характерно для авторитарних країн, на силоміць одірваний від материкової України Крим, на захоплений навесні спецпідрозділами російських бойовиків наш Схід, як і для решти зарубіжних телеглядачів та й інформагентств, падких до усіляких сенсації. Цим, власне, й пояснюється те, чому терористи на Донбасі найперше що роблять  захопивши ретрансляційні центри – негайно відключають українські телеканали, натомість умикають російську зомбокартинку. Безсумнівно, за прямою вказівкою з російського генштабу. Приміром, промосковські розбійники тривалий час практично щодоби штурмували в районі Слов’янська панівну висоту  Карачун, де стояла до знищення бойовиками ретрансляційна вежа, яка обслуговувала телесигнал на три українські області – Донецьку, Луганську та Харківську. Відсутність зомбоящика вибивала електоральний ґрунт з-під ніг рашівських найманців. 

Телевізійні спецпідрозділи Кремля раз у раз ловляться на тому, що вигадують неймовірні злодіяння, кримінали проти людяності, які начебто вчиняються в Україні нинішньою владою, а для ілюстрації цих відвертих звірств показують кадри з Чечні, або й Сирії, де російські журналісти були в обслузі режиму Б. Асада і мають, зрозуміло, достатній архів ировихетеу.

Насправді всі заяви московської еліти про київських фашистів, в тому числі ураган неймовірних розвінчувань у російських ЗМІ – це елементарна спроба самообману і самовиправдання Кремля. Адже що таке фашизм? Назва походить від італійського «fascismo» – зв’язка, об’єднання, пучок. Це різновид політичного режиму, який характеризується радикальною авторитарною ідеологією.

Чи є така в Україні? Точно нема. А в Росії? Якщо за спробу вийти на мітинг громадянину загрожує в’язниця, за вимовлені слова про те, що Крим належить Україні, можна потрапити на п’ять років до тюрми, якщо в законодавстві є стаття про наклеп, під яку можна підвести будь-якого журналіста, то що це, скажіть, як не прояв відвертого зіпрілого  тоталітаризму? Що це, як не диктатура? Я вже не кажу про користування системою Wi-Fi лише через реєстрацією паспорта.

Далі. Важливою ознакою фашизації влади є явні ознаки впровадження культу особи. Чи характерно це нині для України? Повний абсурд. Кому можуть поклонятися українці? Невже заку-утікачеві Януковичу? Порошенку, котрого у парламенті уже через місяць після вручння йому президентської булави буквально спаплюжили за внесений на розгляд парламенту недолугий проект Конституції? Чи, може, московському убивці Гіркіну, котрого В. Путін заслав у Донбас? А ось у Росії прославляння беззмінної керівної особи, котра при  владі вже п’ятнадцять літ (!), віднесено до рівня нинішньої державної політики.

Нарешті, ще один штрих при визначені суті фашизації режиму, як те було започатковано за його італійського родоначальника Беніто Муссоліні. Теоретики кажуть, що це має бути об’єднання гілок влади в єдиний кулак, підтримка його політичними, громадськими структурами заради мілітаризації і возвеличення національних ідей заради панування. Себто, цілеспрямований приціл на війну. Чи може ця ознака бути характерною для України? Думаю, що зовсім ні. Таке звинувачення просто таки сміхотворне. Позаяк в офіційного Києва на весну 2014 року, після Майдану, виявилися геть розбалансованими структури влади, буквально розвалена руками кремлівських диверсантів армія, де вже тут мріяти про завойовницькі походи!. Замість армії виявилося кубло корупціонерів, які наліво й направо збували майно колишніх радянських мілітаристів, розкрадали землі військових полігонів, різали на металобрухт літаки й танки…

А ось для Росії ця ознака, як мовиться, якраз у яблучко. Глава держави лише заїкнувся  про дозвіл від Ради Федерації на введення військ на територію сусідньої України, це ж по суті  дозвіл на інтервенцію супроти суверенної держави – за годину подали на блюдечку таку ухвалу. РФ перебуває в стані перманентної війни з багатьма сусідами. Уже постраждали від агресії Кремля Молдова, двічі Грузія, тепер ось і Україна. 

Спробував би в Україні президент, ні сіло, ні впало, будь з ким знічев’я, як зробив це Путін, з кимсь повоювати, знаєте, що з ним зробили  б народні депутати?!

Ось де насправді розцвіли райські кущі фашизму, войовничої хунти. У Московщині!

Безберегий шквал тотальної, інструментальної брехні, лицемірства, обманів, зумисного спотворення фактів упевнено вивів рашу на перше місце в світі з фальсифікацій дійсності. Про це не раз говорилося на засіданнях Ради Безпеки і Генеральної асамблеї ООН, у матеріалах Верховного комісара ООН із прав людини, документах ОБСЄ, рішеннях Європейського Союзу, які, між іншим, підписують усі члени 28 країн – членів ЄС, особливо багато розвінчувань цих спотворень в офіційних заявах уряду США. Така скривлена «державна правда» авторитарного режиму Путіна в самій Росії стала їхньою «суверенною федеративною правдою», «монументальною кремлівською істиною».

У демонстрації цих нескінченних московських телезвірств чіткий, недвозначний підтекст – Карфаген (себто демократичний Київ) має бути знищений за будь-яку ціну! Бо саме звідси В. Путін і його камарилья найбільше остерігаються епідемії вільнодумства, наступу народних мас на їхні мільярдні статки, необмежену владу, патологічно бояться загрози провалу «собіранія» земель у нову міфічну московську імперію відповідно до пророцтва Ванґи. Тому головна мотивація Кремля – найзапекліший ворог Росії Україна й українці.

У руслі цієї шизофренії просто таки дикунськими є звинувачення в тому, що Майдан і всю Революцію Гідності здійснені начебто за гроші американського Держдепу. При чому ця тема проходить червоною лінією крізь усю кремлівську пропаганду ще з часів перших виступів проти злочинного режиму Л. Кучми. Стверджується навіть, мовбито американці потратили лише з кінця минулої осені на відворот України через повстання від курсу на Митний союз, повалення правління В. Януковича аж п’ять мільярдів доларів США.

Повна дурня. І я спробую пояснити, чому це не відповідає дійсності. Американці, відомо, даремне грошей на вітер не викидають. І якби вони справді оплачували зі своєї казни кожний революційний виступ у Києві ще з часів першого Майдану, то, будьте певні, Україна не зробила б стільки  великих дурощів, чим, на жаль, позначено її новітню історію. Адже коли б українцями насправді керував американський Держдеп, то рецидивіст В. Янукович, котрого, сподіваюся, не забули ще,  з обранням на найвищий пост двічі 2005 року безрезультатне вітав В. Путін, ніколи б не став главою держави, ні тоді, ні в майбутньому. Україна б нізащо не підписала б кабальні Харківські угоди по базуванню Чорноморського флоту до 2042 року. Московія б не анексувала Криму. У СБУ не було б такого засилля московських шпигунів, міністрами оборони України ніколи б не стали аж два громадяни РФ по черзі. Росія не зважилася б учиняти бійню в Донбасі. А співробітник ГРУ генерального штабу збройних сил РФ Гіркін-Стрєлков давно б висів на березі, або вже б годував тарганів у в’язниці. Тому кремлівська «монументальна правда», яка поширюється з чорних ротів Д. Кисельова, В. Соловйова і інших московських дворових геніїв пропаганди є не чим іншим, як примітивним обманом. Мені просто дивно, що таких простих істин не розуміють росіяни, серед яких, знаю, є чимало розумних людей. Одурманені, мабуть, зомбовані. Ця цілеспрямована широкоформатна деза підняла в російському суспільстві справжню бурю квазі-містичного шовінізму. Еге ж, я про передбачення Ванґи, у яке тепер вірить не лише В. Путін…

Уся ворожа щодо України і українців російська ідеологія будується на відомому з психології принципі - «ирових блеймінг». Себто, на «винуватості жертви».

В умовах Слов’янська, коли ним під час нинішньої окупації керував московський «міністр Стрєлков», на практиці це виглядало так. Якщо громадянин мав у власності авто, одного дня з’являлися терористи, аби конфісковувати його для потреб ДНР. Коли чоловік ставав у позу, йому давали профілактичних стусанів, а підіймав бучу – підстрелювали, або й убивали на місці. Виходило, сам винен, не поділився…

По відношенню до Росії Україна «ирових блеймінг» тому, що ми своїми південно-східними областями начебто заступили сухопутний вихід Москві до анексованого у нас же Криму. Така ось спричинилася зла гра долі! Бо навіщо Путіну Крим, як острів, – без  його надійного сполучення, зв’язку з материковою частиною, це чемодан без ручки – ні нести, ні покинути. Тому Росії потрібна Новоросія, як стовпова дорога до чорноморської перлини. І за це вона активно воює. Силою найманців, бронетехнікою, ракетними комплексами, завезеними з московщини до України.

Відомий американський письменник Роберт Шеклі якось влучно зауважив: «Найобразливіше те, що в інформаційній війні завжди програє той, хто говорить правду. Він обмежений правдою, а брехун може плести все, що завгодно».

Їй-право, так. Щира правда!

Ще образливіше, коли бреше держава. Коли обманює глава держави, коли в оману вводить світ глава зовнішньополітичного відомства. Пригадайте бодай, як В. Путін і С. Лавров, позичивши очей у сірка, стверджували, що в Криму нема російських військових, що озброєні до зубів «зелені чоловічки» не мають ніякого відношення до РФ. Це, мовляв, кримчани, які купили зброю та інший військовий обладунок у місцевих крамницях. Себто, і гранатомети, і автоматичну стрілецьку зброю, і навіть супервійськові авто «Тигр», якими озброєно лише єдину армію в світі. Як то мовиться, не вірте своїм очам, покладайтеся на російську пропаганду...

Найнеприємніше визнавати те, що цілодобово, безупину брешуть про твою державу. Про всіх нас, українців, а ми лишень облизуємось.

Ця дивна політика боязні сміливо відстоювати свої інтереси, підставляти іншу щоку, коли вдарили по одній, натворила вже тисячі бід в Україні, і, на жаль, кінця-краю цьому не видно. Нерішучість, боягузтво, запобігання перед агресором вищого керівництва держави, навіть догоджання московітам призвело до втрати Криму, здачі острова окупантам. Зрозумівши, що, захоплюючи українські території, вона не отримує жодного військового спротиву, бо нема команди, політичного рішення, російська орда поспішила захоплювати інші території. Так у справжнє пекло перетворився наш Донбас.

Це моя особиста думка, але вона однозначна і я її ніколи не поміняю: чорноморську перлину Україна проґавила через бездарність вищого керівництва. Передовсім виконувача обов’язки глави держави Олександра Турчинова. Через якусь дивну, зовсім дивну позицію невтручання у політичні, оборонні процеси прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. І мій персональний вердикт такий: вони мають відповідати перед українським народом за бездіяльність у годину важких випробувань. Їхній переляк, службова пасивність, посадова інертність, невміння стратегічно мислити , оперативно оцінювати ситуацію й робити висновки, надто дорого обійшлися державі. Сотнями людських життів,загибелі цвіту нації, Героїв Майдану. Ми отримали регіональну війну на сході України. І ще не відомо, коли вона закінчиться. І як – також…

Парадоксально, але факт: у час незгод затихли партійні рупори, немов ті щурі чкурнули по норах до того завжди голосисті політики. Перечікують у теплих місцях: а що ж воно буде, як повернеться колесо державної фортуни?

Вони капітулювали раніше, ніж зазнали аварії…

Коли до Криму вдерлися московські бандити, захопили парламент і уряд автономії, я не міг мовчати, бо вважав: як журналіст і письменник, маю словом закликати людей до дії. Майже щодоби на Інтернет ресурсах видань Газета.ua, Ліга.net, Кореспондент.net, ТелеКритика і інших у передруках з’являлися мої пости у блогах. Як ось, приміром, 13 квітня 2014 року опублікував статтю «Вони капітулювали раніше, ніж зазнали аварії…» Читайте, ви все зрозумієте:

«Найнеприємніше жити і  повсякчас  спізнавати, що країною, начебто й тобою  керують політичні євнухи, нездари, а, можливо, й вороги твоєї незалежної держави. Розуміти, що на них ні в чому не можна покладатися, вони відверті недруги державності, суверенітету України, фарбовані лиси і пристосуванці, хоча удають з себе щирих патріотів. Чого доброго, завтра закличуть усім нам організовано підняти руки догори і вийти з хат, доземно уклонитися ненависному «руському міру», розчинитися в ньому… Просто всі вони, як на підбір, на моє переконання, належать до того десятка людей, котрі капітулюють раніше, ніж зазнають нападу, аварії…

Що, здавалося б, не зрозуміло: наяву відверта, нахабна інтервенція сусідньої держави. Довелося навіть оголосили часткову мобілізацію. Цими днями секретар РНБОУ А. Парубій обнародував: до Національної гвардії записано 19 тисяч резервістів. Іще раніше в. о. верховного головнокомандувача (так і хочеться дописати – по шикарній квартирі-маєтку в Протасовому Яру Києва) анонсував: ці війська будуть першими зустрічати зовнішніх ворогів.

Нападники уже не лише на порозі, вони безцеремонно орудують всередині нашого українського дому. Де ж, дозвольте справитися, перебувають вони, наші доблесні захисники? Невже на польському кордоні? Який абсурд!? Невже, щоб захищатися від людей Коморовського і Туска, котрі й без того щоднини активно піднімають на оборону інтересів України буквально весь світ. Хіба ж бо потрібно убезпечувати нас від військ НАТО? А чому не перебуває цей контингент на сході, на проблемному півдні, де безперешкодно у містах і селах України діють, як у себе вдома диверсійні спецпідрозділи російських військ? Хто додумався до того, аби в Нових Петрівцях під Києвом узагалі розпустили батальйон Національної гвардії, сформований із патріотів держави, позаяк їм буцімто немає чим займатися. І це тоді, коли пожежа сепаратизму охопила частину Донбасу. Є кебета у вождів і правителів держави?

Ось у Донецьку, Луганську вже тиждень орудують банди терористів, тих, хто їм співчуває, виступає живим щитом на їхній захист. Ви чули, щоб хоч одного із цих негідників, які роздмухують вогнище громадянського протистояння, підкреслюю, зі зброєю в руках, затримали, висунули щодо них звинувачення, затримали? Що це, як не свідоме потурання розпалюванню ворожнечі, кроки до силового повалення української влади в регіоні? Що це, як не поетапна здача території зовнішньому агресору, зрадницький план невтручання в дії  головного розвідувального управління (ГРУ) генерального штабу (ГШ) збройних сил (ЗС) РФ відносно нового загарбання території України?

Де наша міліція, де інші силові структури? Чим займаються вони, за що понад 300 тисяч штатних співробітників отримує зарплату з державної казни?

Ось діб із п’ять тому до Луганська, для розв’язання проблеми захопленням тамтешнього СБУ невідомими особами, відбули з Києва секретар РНБОУ А. Парубій і голова СБУ В. Наливайченко. І що? Є відчутні зміни на краще? На жаль, конфлікт тільки загострюється, розширюється, жодних ознак поліпшення ситуації. Де ці хлопці-молодці, чим займаються? Вони вже відзвітували його величності в.о. верховного головнокомандувача  про доблесне перебування на новій частково анексованій території, чи ще страждають без сімей у поки що українському Луганську? А ви забули, як горе керівник МВС пан Аваков ще вранці 9 квітня на засіданні Уряду помпезно заявляв: «Сепаратистська криза в Луганську буде вирішена протягом 48 годин …»

Скільки разів уже минуло по 48 годин? Либонь, панові Авакову побожитись, як псові муху з’їсти…

         Уже тиждень, а, можливо, й більше відомо імена, місця дислокації, мобільні телефони тих, хто за гроші через мережу Інтернету відверто й нахабно наймає посібників терористів із числа жителів Донбасу, але так звані правоохоронні органи сходу, півдня України  не затримали жодного з цих людей.  Що це, як не саботаж, зрада державних інтересів України? Як керівники цих органів можуть носити форму й погони українських спецслужб, міліції?

Більше того, є прямі і безпосередні докази того, що загони підтримки дій російського спецназу організовані і фінансуються за кошти українських олігархів. Імена їхні відомі. Але ж українське керівництво, підібгавши хвости, як свою продажну честь, бояться про це навіть заявити.  У них же, мовляв, гроші. Можливо, з яких харчуються й вони…

А що це за антитерористична операція в Слов’янську, коли втрат зазнає лише українська сторона? Де захоплені у полон сепаратисти, ті, хто виходить їм на підмогу з числа підкуплених російськими диверсантами  місцевих мешканців?  

Ах, вони діють відповідно до плану В. Путіна, озвученого ним на прес-конференції 4 березня ц.р., коли озброєні до зубів бойовики по-есесівськи ховаються за спинами жінок і дітей. А в міліції хіба нема водометів? Їх же стільки накупив ще В. Захарченко…

Чомусь у грудневі морози 2013-го цей спосіб розгону натовпу залюбки застосовували на вулиці Грушевського і Майдані, а нині, посеред весни, підкреслю, - ні. Там, мовляв, жінки? А що їм там робити, коли з двох сторін люди з вогнепальною зброєю?.. Напевне ж, знають, на що йдуть, і навряд чи за ідею утворення якоїсь примарної Донецької народної республіки (ДНР). Вірогідніше всього, стали там у вигляді мішеней за гроші, як пишуть і повідомляють про це, між іншім, ЗМІ (за їхніми даними, начебто, постояти в такому живому захисному редуті – 500 гривень!) Тому нехай тікають, або спробують встояти під ударами брандспойтів.  

Але ж цього способу наступу чомусь ніхто не застосовує. Мабуть, тому, що пан Аваков керує всім лише з свого Фейсбука. Носиться з ним, як дурень з писаною торбою…

Йому, як відомо, довірено стабілізувати ситуацію у Харкові. Це точно, як у тій примовці виходить, що доручи «розумнику» помолитися – розіб’є собі лоба. Цей ерзац-міністр організував усе так, що блокпости на в’їзд до області улаштували не з боку наступу російського десанту, себто Донбасу, а з боку Києва. І ось, коли з столиці з’явилася колона з п’яти автобусів з майданівцями, котрі прямували на підмогу українцям у колишній першій столиці України, доблесні орли Авакова побили їх так, що на жодному з сімдесяти молодих людей не залишилося живого місця. Геть потрощили техніку, фото- відеоапаратуру.

Начебто помилилися, а я ось вважаю, що це вельми схоже на свідому розправу над молодими майданівцями, замасковану під буцімто похибку. Та тільки за один такий «подвиг» бездарного висуванця «Батьківщини» на міністерський пост треба судити, не те, що й далі тримати на високому посту. Так, знаєте, не помиляються. Завтра наші вороги окупують Київ, а «захисники Авакова» скажуть, що не зрозуміли, в який бік потрібно наступати…

Чи варто переказувати далі заслуг керівників-правителів, котрі тихцем, боком-боком повсідалися у крісла перших осіб держави і силових відомств, не маючи ніякого морального права сидіти на них і годину. А народ, не зрозуміло чому, мовчить…

А хто, скажіть, будь ласка, зупинить публічну діяльність щодо пропаганди жовчної ненависті до всього українського такого собі Царьова? Зареєструвавшись кандидатом у президенти України, він безцеремонно заявляє, що головна його мета – зірвати вибори. В Інтернеті зафіксовано скільки завгодно його заяв про подібне.  Хіба цього не достатньо для того, аби ЦВК зняла цього українофоба з перегонів. Адже не це завдання, сподіваюся, записано в його передвиборній програмі. Подібні бравади – відверта антидержавна поведінка, позаяк на вибори виділено кошти з державного бюджету, це всенародна конституційна діяльність. Цим Царьов публічно заявляє про свою антидержавну діяльність, до подібного закликає своїх прибічників, дестабілізує ситуацію в регіонах, куди приїздить начебто на зустрічі з виборцями. Він спотворює процес волевиявлення громадян, сіючи ворожнечу поміж людьми.  

А що це за народний депутат такий? Який народ він представляє, коли замало не щоденно робить заяви з російських телеканалів, спрямовані на розкол українського суспільства.  У якій ще державі можуть миритися з таким, терпіти подібне знущання?

Демократія – це все таки не махновщина. І вона вимагає відповідальності громадянина перед державою. Однак за таких бездарних, убогих керівників України ми можемо невдовзі залишитися і без державності, і без власної території. Нас можуть оптом здати в нове імперське рабство. Диверсанти уже орудують в українському домі…

Чи дозволимо це їм, друзі?»

Метровий олівець із Слов’янська…

На світанку 11 квітня 2014 р. група до зубів озброєних людей, точнісінько, як свого часу у Сімферополі, вдерлася до приміщення Слов’янського міськрайвідділу міліції Донецької області. Менше ніж за пів години вони нейтралізували міліціонерів, які несли там вахту, виставивши їх обеззброєних за двері установи. Так починалося проросійське захоплення українського Донбасу. Все один в один повторювало уже до болі знайомий кримський трагічний сценарій.

Переглянувши цю новину, я подумав про те, що на місто через тридцять п’ять років упала нова трагедія. Саме 11 квітня 1979 року загинув славний виходець зі Слов’янська, великий український актор і режисер Леонід Биков. Якраз напередодні цьогорічної події я запросив, як експерта до занять на кафедрі журналістики університету «Україна», де веду заняття зі студентами, відомого київського адвоката Віктора Федоровича Чевгуза, кандидата юридичних наук. Свого часу він очолював слідче управління Київської обласної міліції. І ось навесні 1979-го саме В. Чевгуз розслідував обставини загибелі талановитого митця…

Це чомусь найпершим пригадалося, коли почув новину про напад на донецьке місто.

Слов’янськ особисто для мене теж сторінка життя. У моєму домі є чимало речей із того райського куточка Донбасу. Скажімо, аж дві великі, чудові надольні вази, химерні настінні витвори під квіти, чомусь аж декілька різноманітних попільничок, хоча ні я, ніхто в моєму домі не курить. Придбав свого часу просто на пам’ять, бо аж надто вони чудернацькі. А ще є в домі величезний, у метр заввишки, товстий, не повірите, - олівець. Красивий cлов’янський олівець, із тамтешньої фабрики з виготовлення графітів…

Усі ці речі – придбані і подаровані мені, я привіз п’ятнадцять років тому з курортного міста, розташованого в долині річки Казенний Торець – справжньої перлини Донбасу. Щоправда, їздив  туди не в санаторій, не на відпочинок, а… обиратися у тамтешньому виборчому окрузі народим депутатом України.

Під впливом цих настроїв, про які я розповів вище, і народився пост мого блогу «Як я здобував папаху нардепа в Слов’янську». Ось він:

«Так уже сталося у моєму житті, що влітку 1998 року довелося протягом п’ятдесяти діб безвиїзно мешкати в нині гірко всім відомому Слов’янську. Не пригадаю з яких саме причин, але саме тоді звільнився там мажоритарний виборчий округ. Працював я тоді головним редактором газети «Правда України». Отож,  мої друзі запропонували, а зібравши в дорогу певну суму грошей, переконали в тому, що потрібно балотуватися кандидатом на довиборах до Верховної Ради України. Так я став претендентом на папаху нардепа якраз у Слов’янську.

Тодішній виборчий округ це – саме місто Слов’янськ, Слов’янський та Олександрівський сільські райони. Словом, майже двісті тисяч виборців. Але головна частина їх – понад 120 тисяч – це, зрозуміло, жителі міста. (Нині чую, що повідомляють про 100 тисяч, невже за неповних шістнадцять літ їхня чисельність так помітно скоротилося?)

Загалом же я провів там двісті сімдесят сім зустрічей із виборцями. Переважно у міських дворах, на перехрестях вулиць, на спортивних майданчиках, навіть у домоволодіннях. Словом, мій робочий день починався рівно о четвертій ранку. Ми з редакційним водієм Леонідом приймали холодний душ (на дворі стояли липень і серпень), виїздили в дальні села районів. Тоді ще подекуди збереглися колгоспи й радгоспи. Ось я й з’являвся на вранішнє доїння до здивованих сільських доярок, тваринників, у тракторні бригади. Мені часто казали тамтешні люди, що до них  уже роками ніхто не навідувався, не цікавився їхнім життям-буттям, тому залюбки вділяли певний час на теплі, задушевні зустрічі. Іноді вони тривали годинами. Бідним, розчавленим злиденним життям селянам часів переходу до дикого капіталізму хотілося просто висловитись, навіть виплакатись. І я був уважним слухачем, своєрідним громовідводом, на який люди скидали всі свої блискавиці ненависті до влади, усіляких новітніх вельмож, безладу життя, недолугості порядків і домострою.

Ще важчим видавалося буття міських жителів. Слов’янськ тієї пори – це суцільні трущоби з геть розваленим міським господарством, з суцільним безробіттям. З надзвичайно високим рівнем озлобленості мас. За сім років незалежності розвалилося вже все, що тільки трималося на підпорках державної підтримки, начальницького волюнтаризму. Практично  зупинилося промислове виробництво. Тоді якраз вибухнув скандал довкола крадіжок керівництва на одному з найпотужніших у колишньому СРСР тамтешньому содовому комбінаті. Потужне виробництво, на якому працювало тисячі мешканців Слов’янська, зупинилося, здається, назавжди. І якось надвечір мої помічники влаштували зустріч у мікрорайоні, де мешкали  переважно содовари у злиденних гуртожитках і жалюгідних робітничих ирових. А перед цим, здається, оголосили в розшук їхнього керівника Едуарда Креча, який утік з усіма грішми колективу. Сподіваюся, розумієте, що за настрій панував на тій зустрічі, яка панувала атмосфера.

Це був стогін сотень обездолених, спустошених рабським життям людей, котрі втратили останню надію на існування, бо їхній годувальник  - комбінат уже помер. Його убили крадії і розтягаї. До пізньої ночі під кучерявими вербами чулися плачі і прокльони. І по нині, як згадаю той скорботний вечір, серце защемить від болю…

Найголовніше, що людям нічого було сказати у відповідь, не було чим зцілити душу, обнадіяти. Ну, заявлю я, приміром, що коли мене, мовляв, оберете до парламенту, тоді я вам улаштую краще життя. Але ж вони добре знають, і я також це розумію, що, якби таке навіть і сталося, змін на краще точно не відбулося б. Тому, що пострадянська розруха була системною кризою, стосувалася не лише їхнього комбінату, міста чи тільки хімічної промисловості, а, отже, це не означає, що одну дірку залатаєш і все в державі налагодиться. І тому я не лукавив перед людьми, не намагався бути солодким для них, казав усе так, як розумів. Не приховував проблем і негараздів. 

Чомусь часто згадується залізничний вокзал, геть запруджений керамічними  яскравими виробами. Від шикарних ваз до різнобарвних свистків. Різноманітні гончарні турки, сувеніри, вироби, як називалося відповідно до технології виготовлення, - «темнені молоком». Еге ж, продавці так і вигукували, вгледівши потенційного покупця: «Ой, беріть же ж, бо це найкращі – темнені молоком..»

Подібні вироби – екологічно чиста продукція, позаяк виготовлена без застосування хімічних барвників та поливів. Замість них, їх обробляли  звичайним білим коров’ячим молоком. Парадоксально, але факт.

Слов’янськ якраз славиться покладами білої та червоної глин, які придатні, зокрема, і для промислового керамічного виробництва. Скажімо, для виготовлення ізоляторів, чудової сантехніки, особливо ж для гончарного начиння. І ці вироби віддавна славляться в усьому світі.

Якраз саме це виробництво кілька днів на тиждень там якраз і працювало. Але грошей робітникам не виплачували. Сотні найрізноманітніших виробів, отриманих у розрахунок за зайнятість на підприємстві люди виносили на залізничну станцію, аби хтось з мандрівників побачив це диво з поїзда, вискочив та купив. Бо продавати їх у місті – даремне тратити час. Ніхто не придбає: у місцевих людей просто не було грошей…

Із того тривалого відрядження я привіз на згадку дві красиві великі вази, якими милуюся й нині, різноманітні чудові дріб’язкові вироби, які давно презентував до різних оказій своїм друзям. А собі на пам’ять залишив метрового олівця. Мені його вручили під час багатолюдної зустрічі з колективом фабрики олівців. «Що за редактор без олівця!?» - казали, підносячи яскраво розфарбоване полінце з графітом усередині.

Очолювана мною тодішня «Правда Україна» була єдиною в державі центральною газетою, гостро опозиційною до режиму Л. Кучми. І це накладало відбиток на всю мою передвиборну кампанію. Влада усе робила для того, аби я не міг, до прикладу, навіть зустрітися з людьми в установах, організаціях. Хіба що на вулицях, у підворіттях…

Ще до виїзду на виборчий округ наш тодішній власкор у Донбасі Анатолій Єременко домовився з одним керівником у Слов’янську, що бригада моєї підтримки, до складу якої входили переважно працівники столичної редакції, мешкатиме у якомусь там котеджі у середмісті. Але варто було нам поселитися, як уже другого, чи третього дня прилетів цей не на жарт  стривожений чоловік-господар і пояснив, що його зранку викликали в Донецьк, до обласної держадміністрації (а її уже тоді очолював В. Янукович), і суворо зажадали, аби він негайно виселив нас зі свого дому. Того ж дня до вечора. І доповів про це особисто заступнику голови облдержадміністрації.

Неподалік Слов’янська є селище Миколаївка, там працює потужна тепло електростанція (ТЕС). Якось я навідався туди, попередньо зателефонувавши генеральному директору. В точно призначений час увійшов до його кабінету. Повідомив про те, що, як кандидат у народні депутати, відповідно до чинного законодавства, хочу зустрітися з членами трудового колективу.

Усміхнувшись собі під ніс, той напіввесело відповів: ніяких, мовляв, проблем з цим нема, зараз усе організуємо. Тут же викликав до себе головного інженера, а також, здається, технолога, чи економіста і, коли вони всілися на стільцях під стіною, несподівано для мене  сказав: «Починайте! Ми вас уважно слухаємо…»

Було чому здивуватися. З несподіванки я аж ніби занімів. Виступати перед цими трьома вгодованими управлінцями, котрі, либонь, несуть тут свою вахту ще від часів Микити Хрущова, у чомусь їх переконувати? Ні, кажу, мені треба до людей. До слюсарів, електриків, монтерів, водіїв, трактористів.  У вас же понад три сотні робітників. Є ж обідня перерва, якщо не можна відірватися на хвилин двадцять в робочий час, чи після зміни. Я готовий будь-коли з’явитися перед їхні очі, якщо не можна це зробити зараз…

Гендиректор заперечно хитає головою. Ні в якому разі. Подібне просто таки виключається. У нас, каже, режимне підприємство. Тут мітингувати не можна. Та й коли чесно і по-секрету, то вас узагалі заборонили до людей пускати. Не хочу ж я бути завтра звільненим із роботи. Тому можете виступити лише перед нами трьома… Ми теж члени трудового колективу, а всі цінні думки і викладки вашого виступу обов’язково донесемо до людей. І так хитрувато, з прижмуром очей, дещо аж нібито  придуркувато обводить поглядом напівпорожній свій просторий кабінет. Шукає підтримки у своїх підлеглих. Мовляв, як я його, журналюгу, поставив на місце?!

Спершу я думав демонстративно встати і піти геть. Про що ж можна говорити з цими запрограмованими дятлами? А тоді в мені прокинувся тип Васька з водокачки, котрий також уміє прикидатися водовідвідним шлангом. Постановив, що ж, коли ви зі мою отак по-собачому ведетеся, то й я над вами також позбиткуюся.

Попросив начальника, аби він секретарку попередив ні з ким не з’єднувала по телефону і нікого не пропускала до кабінету.

«А ви довго виступаєте?» – тривожно так запитує головінженер. «Довго» - відповідаю. «А скільки?» - швиденько уточняє директор. «Як мінімум півтори години…» «Ог-г-го! – виривається у нього. – А щоб коротше…» «Ні, - категорично відповідаю, - не можу. У мене, знаєте, своя система викладу доводів, аргументів і фактів, узагальнень. А потім треба, щоб ви все добре зрозуміли та запам’ятали, вам же ж, як ви сказали, потрібно людям у цехах це все передати…»

Дивляться здивовано і дещо з острахом. Думають, напевне, - повний дурень, чи так вдало перевтілюється в лантуха…

Я знущався над ними годину й сімнадцять хвилин. Ураз директор ТЕЦ зірвався і з матюками побіг з кабінету. Либонь, до печінок достало. «Ви сидіть, - крикнув з порога своїм підопічним, які теж повскакували з своїх місць, - нехай уже закінчить свої доводи й аргументи, щоб він уже усрався зі своїм виступом…»

 Приїхавши до Слов’янська зі своїми друзями-журналістами, ми поділили виборчий округ на шістдесят невеличких дільниць. Підібрали туди агітаторів із числа місцевих. Їхнє завдання було роздавати нашу інформаційну продукцію, розповідати про кандидата в депутати, і приблизно раз на тиждень готувати на зустріч зі мною виборців своєї округи.

Уже незабаром виявилося, що один вельми балакучий чоловічок, котрий, до речі, відшукав нас першим із пропозицією попрацювати на мою перемогу, а з ним і молодичка, яку він привів з собою, успішно трудяться на… двох кандидатів одразу. Банально заробляють гроші не агітуючи ні за кого...

Запам’яталася жінка-агітатор з п’ятьма дітьми. Навдивовижу вродлива, років тридцяти п’яти з вигляду, таку лише в кіно знімати. Великі карі очі, дві дуги як вимальованих брів над ними. Чарівне каштанове волосся. Напевне, ідеальна постава. Колір начебто шліфованої шкіри аж матовий. Глянеш – не одвести очей. Чомусь одинока, і страшенно бідна, безробітна. Діти голодні. Це навіть було видно по їх зболених очах. Я коли приїздив на цю ділянку, завжди привозив малечі ковбаси, консервів, молока, цукерок. Бо з матір’ю людей скликали на збори всі її п’ятеро дітлахів. Поки я виступав перед виборцями, Льоня-водій, відкривши багажник авто частував ораву за рогом будинку. Мати стояла неподалік і мені було видно, як чоловіки, котрі прийшли на зустріч з кандидатом у народні депутати, кидають масні і ласі погляди на неї. Я так і не відважився за півтора місяці запитати, чому вона одинока.  Аж якось недавно, бо Слов’янськ у всіх на устах тепер, подумав, що, можливо, вона залишилася вдовою…  

А ще запам’яталася Олена, Лєна Степанян. Теж мій колишній агітатор. Чарівна смуглянка вірменка. І її, здається, тоді трилітня донька – біла-біленька, як у молоці викупана. Така примітна, вразлива пара моїх добрих помічників-агітаторів.

Олена розповідала, що вона родом з вірменського міста Спитак, де 7 грудня 1988 року, о 10 годині 41 хвилина ранку, стався найпотужніший на планеті у двадцятому столітті землетрус. Дівчина тоді навчалася в випускному класі школи. Приміщення в одну мить упало на голови учням, вона дивом вибралася живою і неушкодженою з-поміж панелей перекритів та поваляних стін, які похоронили майже всіх її друзів. Тоді ж переїхала з батьками до Слов’янська. 

Лєна збирала людей на зустрічі у міських дворах, а це маленьке білоголове дівчатко вискакувало до дороги, спостерігало за тим, коли ми приїдемо з Леонідом. Варто мені було вийти з авто, як на всю округу на диво голосисте дитя щосили кричало: «Мама! Гарабєц ирових! Зові людей…»

Цікаво, які вони тепер, через шістнадцять літ, ці двоє!? Дочці вже під двадцять літ. Як вони пережили трагедію несподіваної московської навали. Для Олени це точно ще один Спітак. Тим паче, що їх житловий масив Артема, відомо, постраждав найбільше…

На довиборах у Слов’янському виборчому окрузі 16 серпня 1998 року переміг донецький горілчаний магнат. У день голосування, як писала місцева преса, сюди прибуло тридцять авто з оковитою. Добра половина виборців того дня була, що називається, вдризки п’яною і правильно здійснювала своє волевиявлення... А передвиборним штабом того кандидата в депутати керував особисто… Дмитро Табачник. З міської ради.

Я тоді подружився з багатьма людьми Слов’янська. І, насамперед, з Ігорем Алєксандровим, керівником і телеведучим місцевої телекомпанії «ТОР». Він як міг допомагав мені на виборах, хоча в самого його було тоді стільки проблем. Розповідав про переслідування і погрози через правдиві його виступи проти князьків, котрі обдирали, спустошували кишені бідного місцевого люду. На пам’ять про нього у мене залишилася касета наших з ним кількох гарячих інтерв’ю, які він видав в ефір.

Його, як, сподіваюся, пам’ятаєте, по-звірячому потім убили негідники, яким він публічно наступив на хвоста. Є багато доказів того, публікацій на цю тему, що начебто до цього були причетні тодішній донецький прокурор В. Пшонка, глава регіону В. Янукович. Стверджувати не буду, що це так і є, – судового рішення немає. Але негідників усе одно покарає Бог. Ігорю – земля пером, царство небесне…

Здається, що навесні 2006 року мені випало знову побувати в Слов’янську. Я тоді працював начальником патронатної служби, прес-секретарем міністра АПК. Удвох з ним ми приїхали на зустріч з колективом тамтешнього аграрного технікуму.

Поки міністр виступав, мене з президії покликав за куліси інтелігентного вигляду чоловік. Зняв окуляри, пильно приглянувся, і каже:

-Скажіть, будь ласка, це ви той Олександр Горобець, що працював головним редактором «Правди України», що обирався тут у нас кандидатом у народні депутати?

         -Я, - ствердно відповідаю.

         - О-йой! Я так і подумав. А ви знаєте, що ми в технікумі вашу газету завжди передплачували, а в ті часи, коли вона знаходилася в опозиції до Кучми, кожен номер як бестселер з рук у руки передавали. І всі ваші статті про Слов’янськ часів виборчої компанії до дірок зачитували. Я їх всі зібрав, акуратно підшив. Хочете зараз принесу, покажу, я тут поруч живу?

Поки я роздумував, що відповісти, він уже зник. А згодом у кабінеті директора технікуму ми всі разом розглядали номери «Правди України» дев’яностих років, які зберіг заступник директора навчального закладу… Мені особливо було радісно і приємно. Наче через десятиліття знайшов давніх родичів та друзів.

Ось такі у Слов’янську різні, але  по-своєму напрочуд красиві живуть люди. І мені, зізнаюся, вельми боляче від того, що нинішня влада фактично покинула їх напризволяще, залишивши віч-на-віч з терористами, і зовсім не захищає…»

Ці рядки опубліковано 23 квітня. Тепер, коли місто після таких протистоянь, боїв нарешті звільнено від сепаратистів і терористів, там урешті-решт відновлено українську владу, можна б, напевне, було і прибрати в кінці поста згадку про покинутий Києвом регіон. Але це було б не вірно з позиції історичної правди. Бо тоді, за два тижні після того, як ми всі дізналися про існування такого собі хворого московіта, справжнього угро-фіна Гіркіна-Стрєлкова і його банди, все виглядало саме так. Можна лише скласти шану й подяку батькам тих українських бійців, котрі загинули в боях за звільнення цього міста. Слава Героям!

Стерно, либонь, довірили похоронній команді...

26 квітня 2014 року в ряді Інтернет видань я розмістив пост блогу під назвою, яку ви бачите вище. Це був публічний відгук на масовий біль народу, його суцільне розчарування в новому керівництві держави, яке виявилося на повірку геть бездарним, нездатним зорганізуватися саме і мобілізувати маси на захист територіальної цілісності держави. Втім, читайте цей пост, сподіваюся, усе зрозумієте:

«Якщо хочеш провалити добру, а чи навіть і святу справу – доручи реалізовувати її неукам, нездарам, професійним імпотентам. Що це сталося саме так видно з того, кого маємо на чолі влади, й того, які маємо перші результати. Без єдиного пострілу ворогам здано частину території держави. Ви звернули увагу: нові вожді-правителі про неї уже й не згадують? Буцімто так і мало все бути, відповідно до якогось таємного злочинного плану. Тепер ще частину  східного терену віддано на поталу ировихе, які там нищать усе вогнем і мечем. Ніхто їх практично не зупиняє, по-справжньому не дає відкоша. Тільки встигаємо виловлювати з водойм трупи з розпоротими животами людей, котрі обізвалися в регіоні за Україну, спробували стати проти бандитів. Цими днями з особливою жорстокістю замордували обранця народних мас – депутата Горлівської міськради. Перед тим ці ж харцизники як на полюванні, майже впритул застрелили офіцера СБУ, одночасно й важко поранили одного з керівників так званої антитерористичної операції, якщо цей бедлам можна назвати якоюсь там організованою військовою дією. Інтервенти, котрі почуваються на нашій землі, як у себе вдома, чи на курорті (а Слов’янськ якраз місто лікувальних санаторіїв), уточняли у своїх зверхників у Москві, просили дізнатися, кого саме вони «завалили». Пояснювали: «Просто цікаво…» Як на футбольному матчі – у верхню чи нижню «дев’ятку» влучив бомбардир.

І за це, до речі, з київських верхів хоч би їм хто пальчиком пригрозив. У відповідь – мовчанка, дзвінка тиша. Як своєрідне характерологічне заохочення – стріляйте ще, у нас живих мішеней багато…

Силовикам же з печерських пагорбів летіло суворе застереження: не приведи Боже чіпати стрільців, перешкоджати їхньому «полюванню», застосовувати проти них зброю. Кремль образиться…

Що це, ирових? Навіть Європа підказує – Україна має право застосовувати зброю проти терористів. США устами свого віце-президента Джозефа Байдена, котрий щойно побував у Києві, суфлює: поважають у світі ту державу, яка вміє відстоювати свої інтереси, захищати життя своїх людей. А ці горе-правителі, мовби зомбовані Кремлем, заглядають лише до рота новоявленого біснуватого маленького фюрера, котрий натякає: у наших гереушників, які орудують в Україні, не стріляти… Хоч би що тут чинили…

Напевне ж, настане час, коли ми все це поспіль з психологами, навіть психіатрами будемо аналізувати, оцінювати. Звісно, якщо наперекір продажним діям тих, хто нині керує з Банкової, Україна все-таки уціліє! Будемо називати речі своїми іменами. Але вже нині запевняю вас, найчастіше звучатиме там визначення, що таке державне урядування вельми схоже на гру у війну у палаті №6 з дурдому «Весела Батьківщина».

Що це за держава, яка не захищає своїх людей, своїх героїв? Таких, як горлівський начальник міліції полковник Андрій Крищенко, котрий за три доби так і не дочекався допомоги й підкріплення, самотужки обороняючись від бандитів. Як тамтешній депутат міськради Володимир Рибак, котрий поклав своє життя, захищаючи від негідників прапор своєї рідної держави, щоб не  сплюндрувати його. Ви чули, як на міському цвинтарі Горлівки, в центрі Донбасу, коли красеня-патріота під синьо-жовтим знаменом опускали до могили, всі люди зі сльозами на очах, малі й старі, натхненно й проникливо співали славень-гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» Загалом то – бандерівський гімн. Отож є тепер кого боятися усіляким там ировихете та його посіпакам на Донбасі…  

Дивуюся тому, яким гнилим виявився на перевірку, зовсім не гордого чоловічого характеру, беззубим постав у вирішальну мить офіцерський корпус  у геть таки деградованій нашій СБУ. Котрий, скидається на те, ні на йоту не образився на подібний просто таки собачий відстріл своїх побратимів зайдами з РФ, не поклявся відомстити за пролиту московітами кров. Чому, маючи у своєму складі найбільш підготовлених в Україні бійців на кшталт підрозділу «Альфа», вони  уже півтори тижні по-чоловічи не відповідають бандитам, дають їм право і надалі безперешкодно топтати українську нашу землю, знущатися над нашими людьми, навіть захоплювати школи і дитячі садки. Більше того, вчора навіть поступила інформація про те, що саме через «Альфу», 24 квітня, було зірвано завершення антитерористичної операції в Слов’янську, оскільки нібито саме цей підрозділ відмовився увійти до кубла терористів – міської ради.

Звісно, що цим крутим «героям» зовсім не страшно було в лютому цього року проникнути через дах до Будинку профспілок на Майдані Незалежності, геть спалити його напалмом, бо це був штаб опору беззбройного народного повстання. А тут диверсанти з ГРУ ГШ ЗС РФ можуть дати відсіч.

Щоправда, заради справедливості маю зазначити, що 25 квітня, хтось там із чинів СБУ мовбито пробував спростовувати цю інформацію про зраду «Альфи» в Слов’янську. З’ясовувати не буду, де фейк, а де правда. Та й воно без того все видно. Терористи-сепаратисти нікуди не ділися, і далі чинять свої чорні справи, тероризують населення, «Альфа» ж байдуже за тим усім спостерігає…  

Ви ж зверніть увагу. Спершу нові керманичі держави здавали об’єкт за об’єктом, благословляючи ганебні відступи з українських територій, пояснюючи це тим, що в армії, мовляв, нема… коштів. На бензин, солярку, гас, на патрони і таке інше. За неповних два місяці їм люди наскидали стільки грошей, що збройні сили просто таки тепер тонуть у них. Кабмін усі галузі оголив. «Візьміть, будь ласка, п’ять мільярдів» - чуємо від Уряду. Ще раз стільки ж виділив. Люди по дещиці скинулись уже понад 111 мільйонів. Церква Київського патріархату теж двічі, здається, по мільйону гривень принесла у ряднинах…

Журналісти поцікавилися у Мінобороні, а як же ж використовується це добро? І жахнулися. Замість того, аби купляти захисну амуніцію для вояків, як, до прикладу, бронежилети, захисні шоломи, розпорядники накупили простирадл, матраців, морських тільняшок, але обов’язково на десятки мільйонів. Ви ж, сподіваюся, розумієте, чому? Та звісно ж, заради них – солодких, таємних відкатів.

Ще ганебніше виходить з розтринькуванням державних коштів. З них у Мінобороні почали щедро, ще до будь-яких бойових дій, виплачувати премії. Але за вельми цікавим принципом. На заохочення особового складу одного з провідних родів військ – Сухопутним військам, приміром, направили 2,9 мільйони гривень.  Повітряним силам – 1,717 млн. Зате генштабові, прилизаним паркетним офіцерам, усіляким дамочкам з вищої генерал-обслуги знаєте скільки нарахували? Ніколи не вгадаєте – без кількасот тисяч усі десять мільйонів гривень! Оце, погодьтеся, «лафа»?! Точно, як у тій примовці, кому війна, а кому час суттєво поповнити гаманця. І насамперед керівникові фінансової служби міністерства генерал-лейтенанту І. Марку, авторові документа на заохочення своїх друзів. Оце службист!

Ганебні торбарі та розтягаї у погонах. Вони, мабуть, надзвичайно вдячні підполковнику ФСБ Путіну за те, що він заварив усю цю кашу, що так здорово генерали від інфантерії «підлаталися»… І різні там лампасники. Держава гола й боса, а вони жирують…

Тим часом з Верховної Ради раз у раз чути вигуки про те, що пора заборонити Партію регіонів, КПУ. Згоден, справжні гади, сателіти банди Януковича, його головна надія й опора й по нині. День при дні, не зважаючи на воєнний час, зумисне гальмують роботу парламенту, відверто підіграють сепаратистам й окупантам. Але ситуація за два місяці і три доби наочно довела, що в стократ страшнішою ировихет, яка жахливо шкодить державі нині є партія «Батьківщина», яка скориставшись перемогою народно-патріотичних сил на Майдані, нахабно захопила усі головні командні висоти у державі, і вже довела на практиці – біля стерна держави опинилися нездарі, неуки, невдахи, примітивні посередності, що їх не можна навіть виконробами призначати. А тут вони опинилися на таких постах.

Як, приміром, віртуальний, фейсбучний Інтернет-міністр внутрішніх справ.  Справжній модернізований блазень, котрого, як мені відомо, ніхто у відомстві не поважає, не слухає, усерйоз не сприймає. Ось тому там такий жахливий бедлам. Поставлений на цей пост, як публічно стверджує народний депутат України І. Богословська, з конкретним завданням почистити харківські конюшні після перебування там однієї особи. Аби поховати усі шнурки колишніх справ…

Уявляєте, які просторіки?! Тут країну треба рятувати, а вони свій імідж підтирають, вибіліють, спушують… Тільки народові все це нафік не потрібно. Тому вони в жахливому публічному ігнорі. Однак не можуть цього збагнути…

 До речі, мудрий Захід уже зрозумів, що собою являє братство білосердечних України. Це видно хоча б з публічної заяви президента Чехії Мілоша Земана, яку він зробив нещодавно, назвавши відому всім особу «гангстером з ангельською посмішкою і гарною косою».  

Одне слово, як мені видається, якщо по-чесному, то першою б належало заборонити саме «Батьківщину». Як розсадник усіх тих небезпечних хвороб, якими хворіла попередня партія влади. Корупцією насамперед. Бо ж не я вигадав, в.о. заступника глави адміністрації А. Сенченко 24 квітня ц.р. публічно заявив на Першому національному телеканалі: «смотрящіє» повертаються».  У «Батьківщини» якраз у цьому напрямі нагромаджено колосальний досвід здирництва з попередньої участі у владі. Отож до повного розквіту недалеко…

Крім того, керівництво Верховної Ради, очолюване представником партії «Батьківщина», в таку тривожну, воєнну пору уже успішно розвалило правлячу коаліцію. До всіх інших криз, пан Турчинов прилучив іще й парламентську. У Раді не можуть ухвалити жодної постанови. Як то кажуть, зливайте, хлопці, воду... Приїхали... 

І це з такими блазнями на чолі ми начебто маємо прямувати у Європу? Не ганьба навіть, а повне нещастя… Стерно, либонь, довірили... похоронній команді...

Дай Боже мені помилитися...

Опубілковано: 26 квітня 2014 01:59:56

І знову підло здали нас на поталу ординському Кремлю…

        Звісно, що коли на світанку 27 лютого 2014-го дві групи до зубів озброєних бойовиків захопили будівлі Верховної Ради Криму й уряду автономії, треба було негайно діяти, як того вимагає Конституція. Тим паче, що саме на півострові тоді дислокувалися основні антитерористичні підрозділи України.

         Справді, збройні сили, військовий потенціал України і Росії абсолютно не співвідносні. Так, за даними міжнародного аналітичного центру Global Firepower, де всі знають про всіх, стверджують: у рейтингу військової потужності за 2013 рік Росія займала друге місце в світі, тоді як Україна – двадцять перше. Тоді ж на озброєнні української армії було 4000 танків, російської – майже 16 тисяч. Літаків – відповідно 400 і 3000, військовослужбовців – 40 тисяч і 800 тисяч. При цьому середній річний бюджет Міністерства оборони України складає близько 1,5 мільярда доларів. Річний російський військовий бюджет оцінюється в суму близько 70 мільярдів доларів.

Зовні мовбито слон і моська. Але не забуваймо, що на боці  українців уся прогресивна світова спільнота, а головне ж небувале патріотичне піднесення мас, викликане перемогою Майдану, почуття відповідальності за Батьківщину. В Україні стояв справжній стогін від того, що новітні київські правителі фактично здавали українську територію – Крим без бою, на поталу ворогам. Одвічним ординським варваром і шовіністам. 30 квітня я розмістив на Інтернет ресурсі ряду видань пост блога, озаглавлений «І знову підло здали нас на поталу ординському Кремлю…» Читайте:

«Аплодуйте, ординці, і ти, продажна п’ята колоно (навіть не беру в лапки вашу сучу назву, позаяк, треба визнати, ви серйозний суб’єкт внутрішньої політики України), ваша знову, на превеликий жаль, тимчасово взяла. Достойних «полководців» нам підсунули на час найтяжчих випробувань. Усі один в один бездарні, ялові, страхопудливі, як піп без ряси. Їм не державу обороняти, а навіть рибу ловити не можна довірити, позаяк усі залишаться голодними. Зате скільки ж гонору, скільки апломбу у кожного!

«Треба чесно визнати, що влада в Донецькій області ситуацію не контролює…» – звучить, як лозунг нинішнього передсвяткового дня.

А на фіга ж ви потрібні були весь цей час, недолугі базіки, від 11 квітня особливо, коли сталося захоплення Слов’янського міськрайвідділу міліції? Хіба тоді не можна було локалізувати конфлікт, не дати йому розростися? Щоб увійшов тієї пори до міста-курорту Донбасу потужний міліцейський підрозділ та не вивів попід руку купку зайд, навіть якщо вони озброєні. Розвів по домівках усіх співчуваючих? Без застосування сили, а під протокол. Офіційно і безповоротно.

Мабуть, було інше завдання… І воно, як бачимо, успішно реалізується. Бачите, наш геніальний полководець нарешті визнав, що подібне очікується ще не менш як у шести областях. Докерувалися…

А тепер подумки поверніться, друзі, до плану В. Путіна, який він озвучив щодо створення якоїсь там Новоросії на останній своїй прес-конференції, і все у нього зійдеться з нинішнім просторікуванням пана Турчинова, як пазли співпаде….

Скільки ж вони заробили уже на наших душах, ті, хто нас продає? Якщо їм кожному з команди запроданців платить Кремль по долару за одного придбаного українця, то це вже, виходить, здобули як мінімум по вісім мільйонів умовних одиниць на кожну кишеню. Оскільки населення Криму – два мільйони громадян, Донеччина – понад чотири мільйони. Луганщина ще два. До речі, це стільки люду, вважайте, майже відокремлено, може бути, від лона нашої держави, як нараховують у своєму складі окремо взяті Лаос, Сальвадор, Парагвай, Лівія, Нікарагуа,  Сьєра-Леоне, або більше як дві Вірменії, чи дві Литви разом узяті… Або більше, ніж Фінляндія, Данія, Норвегія, Об’єднані Арабські Емірати…

Просто жах…

Якщо запроданцям, окрім того, ще кидають срібники за  здану територію, то це виходить 26,861 тис. квадратних кілометр АРК плюс 24,517 – з Донбасу. Порахуйте самі, який заробіток. Загалом готові відколотися близько дев’яти відсотків території України.  Про інших шість областей, загаданим на вихід генералісимусом Турчиновим, і  згадувати не хочеться…

Якщо ж говорити про майновий комплекс, то відомо, що Мінюст України цими днями підрахував – із Кримом втрачено добра на 950 мільярдів гривень. Донеччина потягне в рази більше, через свій надпотужний промисловий потенціал, утроє більшу кількість пожитків громадян.

А якщо вони остаточно здадуть Донеччину, чи можна повірити в те, що в українській орбіті втримається Луганщина?

Де ж вихід?

Шваль треба гнати від влади. Ні на хвилину не залишати її біля керма. Бютівська бригада нездар, а, можливо, і зрадників, виявилася ще страшнішою за донецьку. За два місяці свого правління вона пустила під лід усе, що тільки можна було і навіть значно більше. А найстрашніше -  вона своїм безпомічним пацифізмом пасторського всепрощенства обеззброїла патріотизм українців, віру в свої сили, в уміння захищати свої інтереси, свою територіальну і суверенну цілісність. Бути господарями своєї землі, вірити в цілісність своєї держави, обороняти її. І це теж державна зрада. Можливо, навіть більша, ніж матеріальна. ПОЗАЯК ЦЕ ЗРАДА ДУХУ, ВОЛІ УКРАЇНЦІВ…

Хіба, скажіть, одразу не було відомо, що Аваков ніякий не правоохоронець, а заяложений піжон із Фейсбуком? Що з Турчинова головнокомандувач збройних сил, як з собачого хвоста сито. Що Парубій, можливо, й умів розпорядитися тим, як, навіть за спротиву міліції і влади, все-таки вичистити біотуалети Майдану, але, даруйте, не командувати арміями.

Негайно потрібен Майдан. Мільйонне віче! На всі травневі свята без перепочинку, аби ніяка прокремлівська наволоч не вчинила заколоту у столиці. А першою ухвалою віче має стати – негайно замінити всяких там турчинових, пашинських, парубіїв, наливчайченків, ирових, котрі показали повну свою безпорадність перед московськими шовіністами. І народне віче має вирішувати, як ці посередності мають відповідати за втрату частини України. Укупі з однією пані, котра, власне, смикає їх за ниточки…»

Опубліковано: 30 квітня 2014 14:46:19

Прищеміть хвоста харківським євреям-радикалам

Навесні зненацька шилом з мішка вилізли ировихетеує проблеми Харкова. Почалися вони відтоді, як в останні дні січня 2014 р. депутати тамтешньої обласної ради на чолі з тодішнім главою обласної адміністрації М. Добкіним на засідання зібралися у чорних майках з провокаційним написом «Беркут». Народні обранці наче одягли на себе шкіру диявола. А ось роги люципера, скидається на те, дісталися міській раді. Саме туди, як свідчать дані слідства, снувалися нитки кривавої змови щодо придушення виступів опозиції проти влади Януковича. Важелі управління цим процесом знаходилися в руках дивакуватого поплічника М. Добкіна – затятого українофоба Г. Кернеса.

         Ця дивна парочка перетворила колишню першу столицю України в криваву арену, глумлячись над незалежністю і суверенітетом нашої молодої держави. Збираючи з’їзди оскаженілих представників п’ятої колони, оголошували «хрестовий похід» проти всього українського – мови, культури, історії, звичаїв, традицій. А головне – проти курсу на європеїзацію, за який боровся Майдан. Саме під керівництвом цих анцихристів знищили пам’ятну дошку видатному славісту, професору Гарвардського і Колумбійського університетів, великому українцю Юрію Шевельову. До речі, виготовлену і встановлену на пожертви громадян Харкова.

         Саме Харків став місцем брутального, лютого побиття українців, котрі виступали за викорінення корупції, казнокрадства, буйно розквітлих  розбрунькувалися тут за правління М. Добкіна та Г. Кернеса. Під їхнім крилом вигодувалася, виростила крила профашистська російська організація «Оплот», яка була основою київського антимайдану. Як пише газета «Комсомольская правда», вона повністю перейшла під керівництво головного злочинця 2014 року І. Гіркіна. Донецький відросток цих бойовиків на чолі з О. Захарченком згодом перетворився на Російську православну армію, яка є основою терористичних угрупувань Донбасу, а 7 серпня 2014 р. її керівник  зайняв пост прем’єр-міністра самопроголошеної ДНР.

         Стало зрозуміло, що двоє харківських євреїв – М. Добкін та Г. Кернес, явно штовхали Україну до міжетнічного конфлікту. І це вельми не подобалося багатьом українцям. Я на свої вуха чув серед людей,  як у відповідь на їхню антиукраїнську риторику, бурхливу діяльність поширювалися екстремістські настрої з побажаннями провчити євреїв. Хіба можна було допустити таке? І тому на кількох сайтах я розмістив звернення до євреїв України. Ось воно:

          «Думаю, що право на це в мене є. Я виріс у селі, де ще  сто років тому (1920 р.) функціонувало  дві національні сільських ради. В кожній нараховувалося в середньому по дві з половиною тисяч громадян – євреїв та українців. І завжди жили вони душа в душу.

Мої батьки, українські селяни, все життя щиро дружили з сім'єю євреїв Нухима і Сари (прізвища їх уже й не пам'ятаю, та й не потрібно це було в селі). В роки румунської окупації на Вінниччині, коли в нашому селі улаштували гетто, батьки чим могли допомагали цьому подружжю вижити, не померти. І насамперед продуктами. Вдячні, вони до самої смерті  завжди виручали нашу сім'ю – позичали гроші, за безцінь продавали моїй матері синьку, голки, ситець, гребінці, нитки, ґудзики і усілякий дріб’язок, чим, власне, торгувала тітонька Сара.

2008 року, до речі, в одному з харківських видавництв, вийшла друком моя книжка «Родинна колиска – Джурин». Частину її розділів присвячено євреям нашого села. На одному з ізраїльських сайтів – Всеізраїльської асоціації «Вцілілі в концтаборах і гетто» виставлено декілька глав цієї книжки. При бажанні її легко знайти через пошукову систему Інтернету Гугл.

Це, власне, вступ до головного – мого звернення до євреї України. Аби, як це іноді робиться, не звинуватили мене в антисемітизмі.

А тепер по суті. Коротко і зрозуміло. Євреї люди толкові, сподіваюся второпають усе з пів слова.

Аби не загострювати ситуацію у суспільстві, ВГАМУЙТЕ КЕРНЕСА І ДОБКІНА. Своїми діями вони можуть, не приведи, Боже, накликати біду на євреїв. Знайдуться дурні, які припишуть їхній психопатріотизм,  екстремізм у відношенні до українців на всю громаду єврейської нації. Не треба цього…

Хіба мало того, що, хизуючись невідомо чим, М. Добкін, приміром, демонструє себе у формі тих, хто б'є, знущається з українців. Почитайте його традиційні висловлювання в соціальних мережах.

Про дії пана Кернеса, його дивні заяви, вчинки, гадаю, наслухалися всі.

Вважаю, так не можна робити. Заради суспільного спокою в державі…»

Опубліковано: 17 квітня 2014 15:17:17

Надія лише на Анатолія Гриценка…

Коли Росія анексувала Крим і запалав наш схід, почалися спровоковані заколоти на півдні, в степових областях, на Слобожанщині, всі погляди мимоволі повернулися до столиці, до людей, які, скориставшись перемогою Майдану, опинилися у коридорах влади. А там самі лише висуванці партії Юлії Тимошенко. Партії відверто слабкої в умінні державного урядування, бо оволоділа тільки мистецтвом воювати проти влади, перебуваючи в опозиції. Не кажучи вже про те, аби згуртувати український народ на оборону своєї держави.

Та невже Україна так зубожіла. Збідніла, щоб не знайшлося достойних, мудрих оборонців. Людей, котрі могли б очолити і повести народ до перемоги. З цього приводу мій квітневий роздум з поста блога. Читайте:

«Ні, все-таки пастори мають читати проповіді пастві, котра вірить йому, живе в одному з ним віртуальному світі. А ніяк не управляти державами. Позаяк Україна не секта, а велика і вільна держава, географічний простір якої вороги нашої незалежності і суверенітету буквально розривають на шматки, привласнюючи величезні територі, тероризуючи цілі регіони. Протестантське чи православне християнської традиції  місіонерство, яке сповідує наш, так би сказати, випадково обраний у верховні головнокомандувачі нинішній вождь і правитель, ну, ніяк не підходить на роль головного ідеолога захисників і оборонців цілісності держави, пропонуючи щоразу підставляти ліву щоку, коли  заплювали чи знівечили праву…

В України уже відібрали, загарбали півострів Крим саме через фатальну, антинародну, як на мене, то й кримінально переслідувану  політику запобігання, угодства,непротивенства агресору, євангельського лінивого, дрімучого пацифізму. Помилкової, згубної поведінки мовчазної покори перед злом.

Сталося це й тому, що однією з «кАманд», очолюваної, добре знаєте ким, на ключову роль у силовому блоці було висунуто і через коліно затверджено у парламенті людину, котра, як може скластися враження з публікацій у Фейсбуці, у розмаїтих блогах, прийшла на пост керівника міністерства лише задля того, аби мати під руками найсвіжіші новини з розділу криміналу та нещасть. Це, до речі, помітив навіть неприйнятний як на роль того, кого варто було б мені тут вам цитувати – пан Кернес. Але коли має рацію навіть твій антигерой, то чому цього не визнати заради справедливості.

Так ось, цей претендент на папаху, як сказав би мій земляк, письменник-гуморист Олег Чорногуз, «міні-хемінгуея» у царині фейсбук-виплювів, ировихет на те, геть завалив роботу МВС, і нічого іншого, крім стрімкого погіршення ситуації на цьому напрямку очікувати не можна. Мізерні групки бойовиків, озброєні автоматами, пересуваються Донецьком і буквально знічев’я штурмують то телевізійні центри, прокуратуру, захоплюють великі міські управління міліції, вилучають звідти арсенали вогнепальної зброї. Роздають її просто-таки перехожим на вулиці. Що це, як не відверта підготовка до збройного повстання, переслідувана законом? А пан Аваков з армією у 320 тисяч (!) багнетів десь заховався і відлежується. Жодного поруху від тих, хто мав би поставити розбійників на місце…Хіба ж ми не знаємо, що безкарність лише провокує нові злочини!

Від верховного головнокомандувача що ми чуємо: тільки нічого не перечити сепаратистам, не допустити  зіткнень, кровопролиття. Це гріх. Треба лише вести діалог. 

Із ким вести, ставати до переговорів?

Сперечатися, погоджуватися, йти на компроміс можна тоді, коли є з ким.  Легко було домовлятися з Майданом навіть тоді, коли там одночасно перебувало мільйон і більше людей. Бо то був справді український народ, повсталий проти ненависної влади злодіїв і хапуг, чиновників-корупціонерів, крадіїв-міліціонерів, продажних прокурорів і нечесних суддів. А порозумітися з тисячною юрбою, що збіглася по дармову «хавку» в ці години під, наприклад, Донецькою ОДА, хіба можна, коли там основний елемент  -напівп’яний люмпен, а ще частина контингенту – завезені з московщини «туристи» з військовими квитками, зданими на зберігання у військових підрозділах ГРУ ГШ ЗС РФ на час участі в терористичних угрупуваннях на терині України. 

З ким, даруйте, розмовляти, якщо на вулиці виповзають обчеплені власівськими регаліями справжні колорадські жуки, вимагають проведення референдуму про приєднання до тієї держави, у якій і мітинги, і референдуми, і навіть вуличні зібрання значної кількості людей карається тюрмою? Приклад справжнього, практичного когнітивного десоннасу, якщо не сказати дивного психозу за кремлівські гроші…

Іншими словами, люди від «Батьківщини», яким довірили найвідповідальніші пости у державі, за моєю оцінкою подій, виявилися професійно непридатними. І кожен день зволікання з кадровою ировихетеує втратою нашої державності і нації. Дорогі побратими, як би потім усім нам, українцям, не виявилося пізно кусати лікті…

Вважаю, що такою людиною, котра сповна могла б узяти на себе роль лідера на вирішальному етапі боротьби за територіальну цілісність держави повинен стати народний депутат України Анатолій Гриценко.  До речі, він іще з часів Майдану висловлював свою суб’єктивну думку з приводу того, як розвивалися події щодо оборони цитаделі повстанців у центрі столиці, різко критикував тих, хто наввипередки бігав на переговори за першим помахом руки з Банкової, хто підписували з Януковичем якісь там ганебні угоди на співпрацю. Кремль і по нині тицяє Україні під ніс: ви ж підписали щось там 21 лютого!..

 За цю прямоту, відвертість і чесність  пана Анатолія навіть не допускали до сцени Майдану. Протестуючи проти угодовської позиції «Батьківщини», він вийшов з цієї фракції у період останніх бурхливих подій, формування керівних кадрів держави, чим тут займалися з особливим захопленням, пієтетом. Відверто й ганебно проштовхуючи на владний олімп своїх людей і симпатиків, налагоджуючи нові канали відкатів і надприбутків. За чотири роки без влади, в опозиції, зголодніли по мільярдних надходженнях…

Гриценко – не проста солідна армійська постать, кому скомандуєш і він, не обдумавши, виконає загадану вправу. Навпаки – це глибоко мисляча, як на мене, стратегічно націлена, тактично підготовлена людина, котра якраз найбільше потрібна Україні для такого, як нині, вельми складного, драматичного, відповідального часу. Я вже не буду підкреслювати рівень його фахової підготовки.

Мене найдужче приваблює розважливість поведінки і вчинків, аналітична склад розуму постаті цієї людини, фахівця в царині військової оборони, відстоюванні інтересів своєї сторони.

Не забуваймо, що фактично А. Гриценко усі дні, коли ганебно під проводом О. Турчинова, І. Тенюха здавали Крим, і криком кричав, і лаявся з усіма, погрожував ініціаторам гнилого відступу з півострова майбутньою кримінальною відповідальністю, але його голос, на жаль, танув у хорі схвалень і одобрямсів щодо загальної капітуляції частини території держави.  Розгублені люди також не знали кому вірити, за ким іти.

Можливо, годі сліпо слідувати за новоявленими Гапонами? Знаєте, ніде у світі  попи і попики не створили раю на землі, окрім для себе самих. Навіть в ісламському Ірані, де вони перебувають при владі ще, здається, з 1979 року… .

Тому відповідальним за долю держави людям треба згуртуватися довкола кандидатури рішучого і відповідального Анатолія Гриценка, зробити все можливе, щоб саме він очолив оборону держави на нинішньому етапі. Скликайте, хлопці, Майдан, дійте через Верховну Раду. Створюйте при в.о. глави держави Стратегічний штаб оборони держави, але ним неодмінно має керувати єдина досвідчена військова людина з числа серйозних і відомих в Україні людей – справжній патріот Анатолій Гриценко.

Що швидше буде здійснено цей маневр, то більше у нас шансів урятувати державу і вижити. Так само має негайно відбутися зміна у силовому блоці. Ще тиждень такого розгардіяшу і можна зливати воду. Або умирати під танками загарбників…

Слава Україні! Героям Слава!

ПС.

До речі, це не агітка. Не передвиборний фінт. До виборів 25 травня ще надзвичайно далеко. Про них просто ще рано говорити. До них Україна може, не приведи Боже, і не дожити, якщо подібний бедлам і далі буде творитися в державі за мовчазної згоди вищого керівництва. А ось про порятунок країни треба подбати у тому ключі, про який йшлося вище…»

Опубліковано 12 квітня 2014 18:31:54

На жаль, мого голосу не було почуто. І тоді, коли анексовано півострів Крим, місяцями вже тривають бойові дії на сході країни, нова влада відверто ігнорує всі ініціативи колишнього міністра оборони Анатолія Гриценка, фактично відмовляється слухати його пропозиції. Мовляв. пан Гриценко дбає про свій ретинг, сам собі створює культ особи – не більше. Хоча в Україні він є найбільш підготовлений, зрілий фахівець з ведення бойових дій за сучасних умов. За плечима його курс підготовки на факультеті оперативно-стратегічного управління Університету віськово-повітряних сил США. Аналітик.

Для влади він небезпечний тим, що не підкозирник. Себто, не той, хто лише сидить в очікуванні команд, готовий лише бездумно брати під козирок і доповідати про виконання наказу. А мислячий керівник, військовий стратег, який десятки разів прорахує усі ходи операції, напрямок головного удару, знайде найоптимальніший варіант розв’язання проблеми без шкоди справі. Буде наполягати на своєму до останнього, аж до відставки. І, звичайно ж, орієнтований на військовий захід, на вступ України до Північно-Атлантичного блоку. Бо це – єдиний порятунок для нас від постійної агресії Московщини.

Таких самостійних і цілеспрямованих якраз і не люблять нові вожді-правителі, а, можливо, і неабияк бояться. Їм притьмом подавай бездумного Івана-Покивана, аби на всє легковажно і бравурно відповідав: «Є! Зрозумів! Буде зроблено!» Отже, так, як є насправді нині.

Однак бодай прислухатися до ідей розумно мислячої людини можна? А екс-міністр оборони каже. Хіба це правильно, коли в той час, як тривають активні бойові дії на сході держави, надзвичайно складно розв’язуються, залагоджуються проблеми логістики, понад чотири десятки бойових гелікоптерів України перебувають поза межами України, виконуючи миротворчі місії? Та ще зверніть увагу де – в Конго, Ліберії, Сьєро-Леонні, де спалахнула епідемія найбільш небезпечної хвороби двадцять першого століття – лихоманки Ебола, від якої нема ліків. А. Гриценко вважає за потрібне повернути українських військових додому, залучити їх, як найбільш підготовлений контингент, до виконання антитерористичної операції. До речі, на цьому він наполягає з березня нинішнього року. Реакції – ніякої.

 Військовий аналітик А. Гриценко переконаний, що українцям треба відмовитися від нав’язаного ворогом способу формування бойових порядків за ротним і батальйонним поділом, перейти до організації спротиву силами корпусів, що дасть змогу краще, ефективніше використати бойовий потенціал військових ресурсів. І знову його підло не чують. Саме через це так багато втрат, позаяк у бойових порядках панує неузгодженість дій, немає взаємодії на полі бою між різними підрозділами. Іноді на одному рубежі оборони чи наступу поруч перебувають добровольчий загін, міліцейський підрозділ, формування Міноборони. Хто й чиї команди виконує – годі зрозуміти. А скільки разів бувало, що вступали в криваві перестрілки поміж собою…

Без єдиного центру управління не можна виграти війни. Анатолій Гриценко першим на повен голос заговорив в Україні про те, що коли на сході країни точиться повномасштабна війна з агресором, потрібно оголошувати воєнний стан на Донбасі і в прилеглих областях. Адже навряд чи можна тут відбутися антитерористичною операцією. Бо це однаково, що на відстріл скаженого вовка йти з рогатками.

Народний депутат України запропонував на базі Генерального штабу Збройних Сил України утворити Ставку Верховного головнокомандувача. Начальнику Генштабу – Головнокомандувачу ЗС оперативно підпорядкувати всі наявні військові сили та засоби інших військових формувань. Управління обороною країни на стратегічному рівні Президентові взяти на себе особисто, в статусі Верховного головнокомандувача Збройних Сил. Адже на сьогодні важко уяснити, хто крайній відповідальний за АТО.

На Банковій традиційно все проігнорували. Число втрат військових на полі бою сягнуло понад півтисячі осіб. Кінця краю цим кривавим жнивам не видно. Хто за це відповість?

Думаю, що за умов, коли триває кровопролитна  російсько-українська війна, ігнорувати фахівця з оборонних технологій, знавця військового мистецтва Анатолія Гриценка, натомість обкладаючись з усіх боків колегами по бізнесу, мільйонерами, якимись сумнівними учорашніми спекулянтами, пан Порошенко насамперед ріже гілку, на якій сидить. Довіривши збройні сили людям, які лише навчаються управлінню військами, він тим самим платить від імені народу надто високу ціну за окремі наші фронтові успіхи. Адже щодоби ми вивозимо з донецького «котла» по дев’ять-вісімнадцять загиблих вояків – така уперта статистика перших трьох тижнів серпня 2014-го. Я вже не кажу, про колосальні втрати через збиті гелікоптери, провальні операції, які спостерігалися на початку АТО. А жертви серед мирного населення, яких ще значно більше через постійні обстріли житлових масивів, навіть зеленого коридору біженців терористами, та й, можливо, неточності в діях артилеристів, танкістів ЗСУ, без чого, на жаль, не обійтися в ході запеклих боїв!..

Кров людська – не водиця, проливати її без міри й клепки навіть у війну не годиться. Нам людожери в мундирах і при великих зірках на пагонах, подібні до сталінських жукових, які після грандіозних втрат особового складу під наркомівські сто грамів бадьоро казали, що солдатів «бабы ещё нарожают», не потрібні. Це означає, що рано, чи пізно, а за втрату кращих синів України комусь таки доведеться відповідати.  Не залежно від рангів і звань. Бо народ не витримає цих страшних жнив скорботи, на яку його прирекли нас усіх недолугі політики, розподіливши управлінські пости за квотним, комерційним, а не фаховим, як кажуть, золоторуким і золотоголовим принципом. Підмінивши український патріотизм осоружною практикою особистої відданості вінценосній особі, нинішні правителі ризикують бути зметеними озброєним народом уже до нового року. Зовсім не хочу тут нічого накаркати, але послухайте лишень астрологів…

У даному випадку це насамперед означає, що справу очищення від іноземних найманців, терористів, оборони держави треба негайно віддати до рук знавців цієї надважливої справи. Народ у бойових порядках на сході країни уже ось-ось не витримає тупості паркетних генералів, бездарності командувачів, котрі одягли форму лише заради зірок на погонах, а не виграних битв.

У цьому плані не інакше, як огидними, є дії П. Порошенка про призначення, приміром, Л. Кучми головним переговорником на тристоронній зустрічі з представником РФ і донецькими терористами. Де, як чорт з табакерки, ураз вишептався ще й кум В. Путіна, колишній глава адміністрації Л. Кучми В. Медведчук. Оце, скажіть,  склеївся під патронатом П. Порошенка унікальний дует з порятунку України! Хто б ще міг придумати таку гротескну сцену на очах усього світу.

Чи давно вся держава, кажучи словами Шевченка, «во врем’я люте», двиготіла від ненависті, коли в неймовірну зимову віхолу мерзли люди на холодних гранітних плитах Києва, на майданах міст і сіл країни, розширюючи територію, вільну від Кучми і кучмістів? Чи, можливо, Петро Порошенко вирішив, що народ уже забув, як, судячи з плівок майора Миколи Мельниченка, хтось схожим на голос тодішнього глави держави озвучував план вивезення в ліс і роздягнення до гола журналіста Георгія Гонгадзе, віддання його на поталу зловмисникам, які заламають за редактора Інтернет видання викуп, а васали дещо перестаралися – задушили і відрізали голову?

Думаю, що ця гнила державна політика практикується тому, що сам Петро Порошенко загалом не боєць. Учорашній банальний торгаш і перекупник. Це тому, либонь, що він повсякчас, немовби той зелений коник-стрибунець цибав із тріски на тріску в болоті кожної нової влади. За Кучми, Ющенка, Януковича. Жодного разу не замочивши черевички. Тільки збираючи нектар для своєї шоколадної імперії, накачуючи доларові м’язи. То встрибуючи у владу, то вислизаючи з неї. Повсякчас дбаючи понад усе про приварок лише власного бізнесу.

Ось чому безпечний і статечний, а як треба, то й легкий, повороткий, немов сучасний вельми популярний у світі український БТР-4 «Буцефал», але завжди правдивий і чесний у своїх учинках Анатолій Гриценко не підходить до компанії владних гендлярів. Він не їхнього поля ягода.

Знаю точно, новий Майдан запитає у нинішніх мільйонерів-правителів, які, маскуючись під бідних чиновників, обсіли Печерські пагорби чорним воронням в очікуванні бюджетної наживи, чому в лиху для України годину морально ув’язнили, не довірили справу оборони країни знаному фахівцю і рішучій, знаючій та порядній людині, яким, безперечно, є Анатолій Степанович Гриценко?..

Перемир’я  – безглуздий і вбивчий жест Порошенка

І по сьогодні не можу збагнути, як можна було тоді, коли сили АТО, зміцнівши і набравшись бойового досвіду, стали громити терористів, зупинити весь маховик очищувального процесу, в односторонньому порядку оголосити перемир’я. Та ще й кому – терористам.  А потім іще раз продовжити цю вольницю для них на три доби. Стріляйте, мовляв, скільки вам заманеться у нас, ми відповідати не будемо. Такі ось герої…

Почувши цю новину увечері, я не міг заснути, вважаючи, що конче маю висловитись з цього приводу, як журналіст, письменник. О третій годині ночі у ряді своїх блогів на різноманітних Інтернет-ресурсах виставив пост блога під назвою «На совісті Порошенка загибель 27-ми українських вояків». Ось ця публікація:

«Обірвалася ще одна струна біля самого серця – вибори нового глави держави принесли нам… фігу. Життя показало, що на цю посаду ми обрали не бійця, не патріота, а такого собі любителя похизуватися своєю англійською десь там у Європі. У зв’язку з цим подумалося. Можливо, хай би вже сидів цей шоколадний мільярдер Пєтя у Брюсселі, чи Страсбурзі, нехай би заглядав до рота пані Меркель, вуха якої переповнені завданнями від резидента КГБ в її колишній НДР товариша Путіна… Без його «мирного» ставлення до ворогів України, їй-право, було значно легше жити...

Для мене персонально уже все зрозуміло: Україну вчергове обвели довкола пальця з цим  закликом: «Вибори в один тур!» Шкодую, ніколи собі не прощу того, що три голоси з моєї сім’ї віддано за політичного нездару. За місяць і дві доби його президенства не зроблено нічого – ми всі здобули абсолютний нуль для перемоги України над терористами. Навпаки, ситуація, завдяки його вайлуватості, недалекоглядності, невмінню, мабуть, аналізувати, передбачати ще більше ускладнилася. Насамперед через те, що представив нашим заклятим ворогам так багато часу на перегрупування сил, мобілізацію резервів, на модернізацію укріплень.

Тиждень тому П. Порошенко фактично віддав ініціативу ворогам. Пов’язав себе по руках і ногах порадами усіляких меркелів і оландів, котрі практично диктують йому кожен крок. Звісно ж, зі слів Путіна. Кремлівський маніяк має безпосередній вплив і на німецького, і на французького лідерів. Одну, як пише європейська преса, купляючи за «газпромівські» кошти, на які, як відомо, утримує у своїх підручних і колишнього канцлера ФРН Ґергарда Шредера, француза ж – за багатомільярдні військові замовлення на спорудження двох носіїв гелікоптерів класу «Містраль». Але найбільш переконливим, промовистим аргументом того, що пані Меркель ретранслює особисто Порошенку безпосередні вказівки з Москви, навіть не вдумуючись у їхню суть, є, зрозуміло,  випадок з її вимогою до українського глави держави включити до переговорного процесу в Донбасі українофоба Віктора Медведчука.

Це треба бути дурнем, аби повірити в те, начебто канцлер ФРН, котра займає цю посаду аж з 2005 року, фактично є нині політиком №1 у Європі, і вона пам’ятає, що десь там в Україні є такий собі одіозний В. Медведчук, котрий, до речі, зник з політичного обрію вже багато років тому, і що тільки він розв’яже наш південно-східний вузол проблем. Чи не правда, повний абсурд?

Однак вельмишановна Ангела Хорстівна, і оком не змигнувши, віддала вказівку Порошенку, а він, як Іван-Покиван, браво узяв під козирок: «Яволь, госпожа канцлер! Хайль Путлєр!».

Просто не вірю в те, що новий «батько нації» не здогадався: прохання про Медведчука – це вимога його московського кума.

Цим він і себе поставив у дурнувату позу, і честь України також зганьбив, на жаль. А головне дозволив повтішатися кремлівським ворогам над бездарністю всього українського керівництва. Бо ж виходить, що самі московіти розв’язали бійню у нашій державі, а тепер іще з допомогою своїх агентів впливу беруть у руки процес начебто гасіння цієї пожежі, управляючи тим, кого Україна має садити за стіл переговорів з урегулювання ситуації. Жахливішого становища годі було й придумати. Цим глава держави, до речі, водночас підставив і зовнішньополітичне відомство України. Тому, що першому заступнику керівника МЗС Наталії Галібаренко, рятуючи ситуацію на прес-конференції, доводилося вигадувати різні небилиці, пояснюючи те, чому А. Меркель з сорока трьох мільйонів українців вибрала на роль переговорника в Донбасі саме найближчу людину Путіна. Попри все, найголовнішого ворога Майдану, ретранслятора різноманітних забаганок Кремля і всяких там русолюбів-колорадо.  

Більше того, на запит кореспондента Укрінформу у ФРН прес-служба уряду Німеччини не змогла пояснити, звідкіля їхня канцлер знає пана Медведчука, і чому саме йому запропонувала надати офіційний статус переговорника у Донбасі.

Та хіба ж ми самі не знаємо без прес-служби канцлера, звідки ці роги ростуть?

Страшно те, що Кремль через свої фактори впливу і далі підло маніпулює Петром Порошенком. У ніч на 28 червня це стало зрозуміло з новою очевидністю, позаяк глава держави, повернувшись до Києва з Брюсселя, з офіційного підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, іще на 72 години продовжив смертельний для українських вояків і всієї нашої держави буцімто мир із терористами і вбивцями, російськими спецназівцями, які за минулий тиждень і без того безмірно наростили свої сили на наших теренах.  Пригадайте лишень. В останні дні В. Путін, його міністр закордонних справ С. Лавров тільки й те робили, що вимагали від України нового миру, себто, дальшого сковування сил збройних сил, бездіяльності АТО. І, як бачимо, знову добилися свого. Фальшиві опікуни України в ЄС, глави Німеччини та Франції знову наполягли на тому, аби похоронки й далі йшли в домівки українців, а війська залишалися на місці.

Порошенко знову узяв під козирок…

Аби у вас взагалі не залишилося ніяких сумнівів відносно того, що В. Путін через своїх сателітів  верховодить у всьому, навіть у стосунках України і  ЄС, а головне через кого,  почитайте вимогу А. Меркель щодо того, коли запрацює підписана нашою державою 27 червня економічна частина Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. А лише тоді, як заявила пані канцлер, коли Україна все узгодить з… Росією. Повне безумство…

Саме в ті години, коли новий наш глава держави з шоколадно-аграрних олігархів готував свій указ в угоду гнилуватим друзям України в ЄС про черговий мир у Донбасі, бойовики захопили військову частину в Артемівську зі ста танками. Напередодні цього, як стверджував народний депутата України О. Бригинець, із Росії в напрямку Луганська пройшла потужна бронетанкова колона. Вже котра за останній тиждень? В цю ж саму пору сумнозвісний Гіркін-Стрєлок сповістив світ про те, що напередодні, начебто 27 червня його бандюки знищили в околицях Слов’янська двадцять українських бійців.  Не знаю, чи можна вірити його словам, але й коли загинула хоч одна українська душа, гріш ціна усім мирним указам вайлуватого і незграбного  захисника України П. Порошенка.

Одне знаю точно: на совісті Порошенка за минулий тиждень як мінімум 27 смертей українських патріотів.

Ой, чи відмиєшся, чоловіче, за свій мир з терористами і вбивцями перед людьми…

Якщо новий глава держави так полюбляє ходити на повідку наших ворогів, без міри догоджає миром терористам і вбивцям, потрібно зажадати на Майдані, аби він їздив хоронити усіх наших вояків – незалежно від рангів і звань. Нехай каже слова прощання на кожній могилі. Може, тоді він зрозуміє, що його обов’язок, як Гаранта Конституції, мов зіницю ока берегти кожну людську душу нашого народу.

Шкодую, що ці слова доводиться говорити в річницю Основного Закону. Але і я сам також винен у цій безрадісній, вахлакуватій ситуації, оскільки такого нездару підсаджував на трон. Каюся… «

Опубліковано: 28 червня 2014 03:04:51

Війна на Сході – кара нам за зраду заповіту Миколи Хвильового

Будівництво своєї нової ировихете кремлівський коротун розпочав у період, коли ще не до решти розвалилася російсько-радянська система. Пригадаймо бодай, як минулого і на початку нинішнього (2013-2014) років землетрусом прокотився Україною ленінопад. Сталося масове вигнання людиножерливого ідола, біса з людської свідомості. І саме у цей час В. Путін пробує відродити спосіб життя СРСР через пострадянські комплекси. Частково йому вдається це тому, що Україна до цього понад триста літ прожила під гнітом Москви. Почасти залишилася під її впливом. Що в нинішньому суспільстві, насамперед у поколіннях людей старшого віку залишаються розчиненими ідеї радянського колективізму, пострадянського комплексу, по-народному – совка.

Щоправда, ці люди не розуміють однієї простої істини. За соціалізму вони жили не краще, а насамперед енергійніше. Тому, що були на ту пору  молодими, бадьорими, рухливими, здоровими. А це той капітал, який не повертається, хоч спеціально під них вибудуй суспільну формацію. Їм усе одно здаватиметься, що найкращими були часи голодного правління Л. Брежнєва та полум’яного кагебіста Ю. Андропова…

Ще одним аргументом програшу України у протистоянні з путінською Росією є абсолютне нерозуміння керівниками, котрі приходили і приходять до влади на Печерських пагорбах, ваги фактору інформаційної складової державної політики. Не можна її пускати на самоплив, або віддавати на милість лише олігархів, яких у комунікації цікавить виключно ирови. Тоді матимемо те, що нині маємо: основний ефірний час українського телебачення буде російськомовним, прототипом московського інформпродукту. Фактично його двійником. Національні періодичні видання взагалі помирають під тиском рашівської великодержавної експансії. Книговидання на ировихет відсотків російськомовне. Чи вижити за цих умов українській мові, культурі – риторичне запитання.

Як тут не згадати вікопомного розумника і патріота Миколу Хвильового – Українця з великої літери, письменника, поета, публіциста. Замало не дев’яносто років тому він кинув знамените гасло: «Геть від Москви!», і це рятівне коло для нашого народу голодного 1933-го тут же знищили компартійна верхівка та місцеві запроданці. Штовхнувши і мудреця до холодної могили. А він ще тоді закликав українців «до психологічної Європи». Ось його промовисті рядки:

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн становища, котрий привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на бік молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, а й робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу…»

Дев’яносто літ позаду, а з погляду злободенності написано начебто вчора.

Не дослухалися українці до голосу Миколи Хвильового. Досі ще не вирвалися до кінця з-під московського інформаційно-ідеологічного гніту. Думалося, можливо, другий Майдан, нарешті, розбудить в українцях почуття клаустрофобії – страху перед замкнутим, у даному випадку медійним простором, у якому нас одурювали століттями. У мене особисто була надія на те, що призначення на посаду заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ) фахівця з комунікативних технологій Вікторії Сюмар створить ситуацію публічних бойових відповідей з нашої барикади зухвалій рашівській пропаганді. Це ж так просто в умовах держави організувати інформаційний спротив, утворивши журналістське бюро з півдесятка писучих журналістів, патріотів держави, котрі б оперативно, по-бойовому відповідали на ганебну московську брехню. Доносили правду до людей. Не давали б змогу замовчувати інформацію про те, наприклад, як регіонала М. Левченка затримали з торбою у декілька мільйонів доларів США дорогою на Донбас: що за кошти, звідкіля взялися, кому призначалися? Як Росія звинуватила горезвісного О. Царьова у привласненні десятків мільйонів рублів з бюджету федерації, виділених начебто на підтримку народного повстання на сході України. Правда це все, чи фейк…

Промайнула про таке інформація і зникла. А не використати подібні факти в інформаційній війні про дії агресора і замасковану його нашими громадянами, як і сотні прикладів відвертих вигадок і наклепів наших ворогів, - просто таки гріх перед істиною та народом України.

 Ви, мабуть, запитаєте, а як це все організувати, де взяти людей для такої активної цілодобової роботи?

У державі на рівні статусу міністерства існує інформаційне агентство Укрінформ. Така собі контора, як сонне лежбище для професійних бездарностей і ледарів, які служать там насамперед заради високої у майбутньому державної пенсії. Декілька сотень працівників, основна частина яких люди з фаховою освітою журналістів, щоденно ходять начебто на роботу, над чимось копошаться, видають буцімто якусь продукцію, але по-перше, якість її така, що вона нікому не потрібна, а по-друге, організація роботи всередині самого інформагентства не перевищує рівень радянської преси сімдесятих років.

Наскільки моя критика справедлива, ви можете переконатися самі, протягом доби-двох поспостерігавши за стрічкою новин Інтернет видання Ukr.net, яке спеціалізується на подачі найяскравіших новин за певними рубриками. Чесно кажучи, я вже й не пригадую, коли там зустрічав у вигляді пропозиції для перегляду матеріал від Укрінформу.

У кількох постах блогів я й пропонував на базі Укрінформу створити бойовий інформаційний підрозділ із числа активних, талановитих журналістів, котрі б готували оперативні бойові відповіді, спростування на фальшування дійсності росіянами, відверті дурниці раша-ТВ та інших московітських телеканалів і медіа видань. Позаяк інакше просто не можна перемогти у війні проти найзапекліших наших ворогів. Ці публікації, оброслі коментарями читачів, я скидав у Фейсбук і Твіттер народних депутатів, відомих політиків, керівників держави, але насамперед тодішньому секретарю РНБОУ Андрію Парубію та тодішньому заступникові Вікторії Сюмар, котра мовбито опікувалася інформаційним спротивом у державі. І, переконаний, що вони не могли не прочитати мого крику душі. Я навіть писав про те, що готовий безкоштовно працювати в такому оперативному інформаційно-аналітичному підрозділі, рекомендувати для такої роботи кількох активних журналістів-патріотів. Треба тільки лише створити таке кризове інформбюро, поки державні мужі, «батьки нації», чиновники-патріоти не здогадуються заснувати в уряді найголовніший підрозділ – контрпропаганди.

Але до глухих, відомо, не докричишся. Особливо ж тоді, коли вони тебе зовсім не хочуть почути. Чим вони (Парубій та Сюмар) насправді там займалися всю весну і частину літа-2014, їй-право, не розумію. Але на рівні держави, українських інформагентств, Укрінформу насамперед, не було жодного комунікаційного спростування сотень дурниць, якими, наче ялинку новорічними прикрасами, обвішувала щодоби кремлівська пропаганда. З російсько-українського конфлікту світ отримував лише картинки і пояснення того, що відбувається, повсякчас спотворене, виключно однією  стороною – московською, в дусі активної кремлівської пропаганди, а, отже, читай – брехливу…

Чи потрібно було дивуватися, коли провідні світові інформаційні агентства, і насамперед такі як СNN, Сіньхуа заговорили мовою кремлівської пропаганди, доволі часто для ілюстрації подій, про які розповідали, використовували відео сюжети московських телеканалів. А там, ніде правди діти, доволі часто проскакували  зрежисовані сцени, або жахи, задукоментовані під час розправи безжалісної російської владної бронемашини з повсталими чеченцями за дев’яностих років минулого століття, чи навіть кадри з сирійської військової телехроніки.

 Я чомусь вважав, що такої відповідальної пори, як нинішня, коли ворог увірвався до нашого дому, захопив частину національного життєвого простору, командні висоти мають займати люди-бійці. Патріоти, здатні на все.

Де нам узяти українську Саманту Пауер

У моїй уяві місце такого фахівця з комунікації на рівні секретаріату РНБОУ могла би зайняти особа,  схожа на посла США в раді Безпеки ООН Саманту Пауер. Людину високого громадянського обов’язку. Неперевершеного фахівця, блискучого оратора і психолога.

За фахом пані Саманта журналіст. Свого часу, закінчивши Єльський університет, поїхала військовим кореспондентом до Югославії. Писала для відомих за океаном видань New Yorker та New Republic, далі працювала в Economist и Boston Globe. Для них готувала репортажі з Косово, Східного Тімору, Судану, Руанди і Зімбабве. Одне слово, неймовірно великий досвід справжньої бойової журналістики, вміння орієнтуватися в складній, відповідальній ситуації.

Перший грандіозний шум довкола імені Саманти Пауер учинився на по той бік під завісу дев’яностих років минулого тисячоліття, коли вона видала книжку «Проблеми пекла: Америка в вік геноциду». Це була бойова, зубаста публіцистика, спрямована проти м’якотілості Вашингтона у розв’язанні міжнародних конфліктів. З неспростовними фактами, доказами, переконаннями. Книжка стала справжнім політичним бестселером.

За свій твір Саманта Пауер отримала знамениту Пулітцерівську премію, а журнал Time назвав авторку однією зі ста найвпливовіших людей у світі. 2004 року Саманта знову вилетіла в зону конфлікту – до Судану. Її статтю про Дарфурський конфлікт опублікував тоді New Yorker. Щоб подати подію в реальних фактах і кольорах, в результаті якого було вбито близько чотириста тисчя людей, Саманта Пауер сконцентрувала свою увагу навколо історії однієї сім’ї. Вона взяла інтерв’ю у молодої жінки, котра на власні очі бачила, як жорстоко знищили її родину. Після того, як убивці розчленували тіла кревняків, кинули їх до колодязю і подалися геть, нещасна жінка перебрала десятки рук і ніг, поки знайшла голову свого сина…

У статті Саманта Пауер знову гостро розкритикувала діючу владу США, яка, на її думку, могла б запобігти цій етнічній ирових.

Стаття викликала шок у Сполучених Штатах, а сенатор Барак Обама, прочитавши її, запросив Саманту на вечерю і запропонував увійти до його команди. Відтоді пані Пауер, як американці кажуть, «має доступ до вух Обами», тобто, діючий президент завжди прислухається до її аргументів. І саме цю жінку, можна вважати, є головним захисником України у Раді Безпеки ООН, бо своїми влучними зауваженнями, аргументованими виступами ставить на місце московських шовіністів.

Можливо, ви бачили цей епізод із Нью-Йорка, коли недолугий алілуйщик-блюдолиз В. Путіна у Раді Безпеки ООН Віталій Чуркін (це ж треба мати таке промовисте прізвище!) назвав проведений під дулами автоматів референдум у Криму щодо приєднання півострова до Росії легітимним, Саманта тоді емоційно відповідаючи панові Чуркіну, зронила фразу, що стала знаменитою на весь світ: «Злодій може украсти власність, але це не надає йому права володіти нею».

Як влучно сказано стосовно нашого Криму. Московщина вкрала у нас півострів, але світ не дасть їй права володіти, розпоряджатися ним. Він, на жаль, трансформується в пустку, в зону грального бізнесу, проституції та прихистку банд. Без України він буквально гибіє. Північна зона окупованої  автономії, позбавлена живильної вологи Дніпра, з колишньої житниці на поливних землях перетворюється в солончаки і мертвий богар, випаленої сонцем землі. Безглузда політика ординських завойовників перетворює овочево-фруктову перлину півдня в пустирище, справжнє безлюддя. І це злочин перед людством, яке потерпає від голоду. Лише за це одне Путіна треба судити в Гаазькому трибуналі. 

Ці двобої в самому політичному осередді планети – на засіданні Ради Безпеки ООН між Самантою Пауер і Путіновим наймитом Чуркіним стали своєрідними гладіаторськими боями, у яких пристрасна американка завжди вміло й дотепно ставить на місце прорадянського ортодокса. Її сильна, зважена позиція сприяє збереженню миру й безпеки в світі, утвердженню демократії, наближенню таких диктаторів, як Ким Чен Ир, Путін…

Скажімо, ще одним своєрідним хітом березневого 2014-го року для Інтернету стали фото і відео емоційного діалогу між постійним представником Росії в ООН В. Чуркіним і радником президента США Самантою Пауер. Після того, як Росія, опинившись у ганебній меншості, усе-таки наклала вето на резолюцію Радбезу ООН по Україні і Криму, пані Пауер, накинулася на Чуркіна з докорами. За неофіційною інформацією, розгублений кремлівський говорун сказав Саманті: «Не плюйтеся…». Втім, можливо, в даному випадку мали місце труднощі перекладу…

Але те, що Саманта Пауер буквально запльовує Чуркіна на засіданнях Радбезу ООН, то це факт. Бо цей московський «соловей», що давно втратив честь і совість, саме й такого ставлення до себе й заслуговує. Це ж бо якось він заявив, що розстріляний проросійськими бойовиками зі зброї московітів  малайзійський Боїнг-777 зовсім не є начебто терористичний акт, а всього лише казус, себто прикре непорозуміння. Подібне до того, коли хтось комусь у тролейбусі випадково наступив на ногу. Верх цинізму, адже близько трьохсот безневинних людей з дванадцяти країн світу загинули. Світова трагедія, а не казус, як бачиться все недолугому Чуркіну…

Коли якось, у пору бурхливих дебатів у Радбезі ООН з приводу анексії Росією Криму, представник агресора поспішив накласти вето на ухвалу, яка б засуджувала дії Кремля, пані Пауер дошкульно заявила: «Згідно зі Статутом ООН Російська Федерація має, звичайно, право накладати вето на резолюцію Ради Безпеки. Але у неї нема права накладати вето на правду…»

Далі вона зазначила, що слово «правда» посідає в історії Росії чільне місце. Від часів Леніна й Троцького аж до самого падіння Берлінської стіни, «Правдою» називалася придворна газета радянського комуністичного режиму. Однак упродовж усього цього часу можна було вести марні пошуки правди у «Правде». І сьогодні знову ведуться плачевні пошуки правди в російській позиції щодо Криму й України, а також московського вето на резолюцію Ради Безпеки.

Надзвичайно напруженим видалося десяте нинішнього року (13 квітня 2014 р.) позачергове засідання Ради Безпеки ООН. Московщина за будь-яку ціну пранула взяти психологічний реванш за програні попередні публічні дебати стосовно анексії Криму. Постійний представник РФ при ООН Віталій Чуркін на засіданні зажадав перестати шукати у подіях на південному сході України «руку Москви». «Досить це робити, - заявив він. – Годі поширювати небилиці про те, що ми зосередили на кордоні з Україною армади військових, готових ось-ось, за кілька годин дійти мало не до Ла-Маншу. Пора зрозуміти, що на південному сході України народ глибоко стривожений за своє майбутнє, не хоче, щоб хтось, а тим більше оскаженілі націонал-радикали, нав'язували йому свою волю «, - патетично проголошував кремлівський холуй.

Зовсім інакше дивляться на ці речі дипломати інших країн. Постійний представник США Саманта Пауер заявила, що Росія «поширює фантастику». На її переконання, події на сході України насправді – дзеркальне відображення того, що зовсім нещодавно відбувалося в Криму. І що всьому світові добре відомо, хто насправді за цим стоїть ...

Крім того, вона впевнена: українці витримали більше, ніж будь-яка інша країна – член ООН, яка могла б перестраждати у незастосуванні сили у відповідь на провокативні, нахабні дії агресора. Саманту Пауер підтримали представники практично всіх країн, які входять до складу Ради Безпеки ООН, за винятком Китаю, що скромно утримався. Спроба Москви обілити свої дії на Донбасі знову провалилася. Насампере, завдяки діяльності американки Саманти Пауер. 

В особі вогненно рудавої представниці США Україна має неабиякого захисника своїх національних і територіальних інтересів. Саманта Пауер це доводила вже неодноразово. Як, скажімо, 18 липня 2014 року на позачерговому засідання ради Безпеки ООН з приводу терористичного акту проросійських бойовиків, коли було збито малайзійський пасажирський літак Boeing 777 з 298 пасажирами на борту.

Пані Саманта чітко і однозначно заявила: маємо борг перед кожним з майже 300 жертв, їхніми сім’ями і країнами – з’ясувати причини катастрофи авіалайнера і притягнути винних до відповідальності. Ми не повинні ні перед чим зупинятися, поки винні не постануть перед судом. Ця шокуюча атака на цивільний пасажирський літак пов’язана з тимчасовою кризою на сході України і спровокована агресивною силовою підтримкою сепаратистів і терористів з боку Росії. Саме Москва поставляє бойовикам зброю, в  тому числі й бронетехніку, зенітно-ракетні комплекси, готує найманців професійно до розбійницьких дій, і це закінчується ось такими трагедіями. Посол США в ООН заявила, що її країна наполягає на тому, аби Росія негайно зробила конкретні кроки щодо деескалації ситуації в Україні. Війна може бути зупинена. Росія може і повинна покласти край цьому кровопролиттю.

Вона ж заявила, що контекст, в якому відбулися жахливі події 17/07/2014-го, цілком ясний: сили сепаратистів, підтримувані російським урядом, далі дестабілізують східний регіон і підривають зусилля легітимно обраних керівників України з побудови демократичної країни стабільної, незалежної, безпечної, здатної самостійно визначати своє майбутнє.

«Росія заявляє, що прагне до миру в Україні, проте ми не раз представляли раді Безпеки переконливі докази того, - константувала офіційний представник США в ООН, заявивши, що Росія й далі продовжує підтримувати сепаратистів. – Ми раз по раз закликали уряд Путіна почати деескалацію ситуації, зупинивши потік бойовиків і зброї в Україну, змусивши сепаратистів, на яких мають безпосередній вплив у Кремлі, погодитися на припинення вогню і звільнити всіх заручників, підтримати дорожню карту для переговорів. Щоразу президент Владімір Путін обіцяв діяти на благо діалогу і миру: у квітні – в Женеві, в червні – у Нормандії, а на початку нинішнього місяця (в липні – О.Г,) – в Берліні. І кожного разу він порушував своє слово…»

Шкода, що в Москві цього всього не чують. Неначе поглухли. Навпаки, ці мудрі слова журналіста і політика Саманти Пауер чомусь сприймають, як виклик до нових протистоянь.

Яка велика різниця між Самантою Пауер і обмеженим циніком, чоловіком з промовистим прізвищем Чуркін можна добре було зрозуміти, коли уважно вчитатися в смисл його слів, сказаних на брифінгу в Нью-Йорку з приводу трагедії малайзійського пасажирського лайнера рейсу МН–17. Цей кремлівський прихвостень опустився до того, що став виправдовувати мародерство проросійських терористів, які пограбували мертвих пасажирів Боїнгу-777. Мовляв, їхні дії цілком виправдані, оскільки вони начебто брали те, що падало на них згори… «Злодії не винні» - його однозначний висновок.

Одне слово, коли немає клепки, то язик як лопата, строчить немовби з автомата…

А клепки, либонь, В. Чуркін позбувся ще за тих часів, коли одинадцятирічним хлопчаком знімався у кінофільмі про Леніна, де грав роль сина господаря намету в Розливі…

Як своєрідний мисливець за влучними виразами і фразеологічними зворотами, завжди залюбки дивлюсь у прямому ефірі, а згодом і перечитую виступи пані Пауер на бурхливих засіданнях Радбезу. В бурхливому кипінні пристрастей вона завжди знаходить такі несподівані логічні повороти, точні оцінки подій, що дипломати кажуть один одному: «Неперевершена Саманта знову посадила москвича на віника». Пришелепуватий Чуркін, забувши про свій сан, безсило кричить і розводить руками: «Знову літературщина!»

Це справді улюблена манера американки сказати так, щоб москалі заглядали аж до Вікіпедії, пояснюючи своєму керівництву смисл оцінки їхніх дій з боку США. Таке сталося і 8 серпня, коли на позачерговому засідання Ради Безпеки ООН розглядали спробу Московщини пробити прохід, військовим конвоям для підмоги терористам під виглядом гуманітарної допомоги.

Пані Пауер заявила:

 «Російський миротворець» в Україні – це оксиморон: на кожному кроці під час цієї кризи росіяни саботували мир, а не підтримували його. І це викликає особливу тривогу з урахуванням наміру Росії анексувати Крим, заснованого на закликах нелегітимного, маріонеткового уряду до Росії ввести війська, щоб відновити «мир». Миротворці неупереджені, а Росія  активно підтримує російських озброєних сепаратистів у цьому конфлікті».

Звичайно ж, обмежений Чуркін не знав, що означає слово оксиморон, яке у виступі Саманти грало ключову роль. І тому звився, як вуж, у своєму кріслі, подаючи знаками підлеглим завдання негайно відшукати значення вислову. А оксиморон – це в буквальному перекладі з грецької означає - «дотепне дурне». Як, наприклад, вирази – гарячій лід, холодний вогонь. Отож, якби Кремлю дозволили так звану миротворчу місію, російський миротворець став би вбивцею. Бо він привіз би не воду, харчі, медикаменти, а насамперед зброю, боєприпаси. Ось це і є оксиморон…

До пари Саманті Пауер інша публічна бойова американка Дженніфер Псакі, речник Державного департаменту США. Їй мало не щодня доводиться сам на сам воювати з брехливою російською пропагандисткою машиною. Так, до речі, вона якось справедливо обізвала безсоромних кремлівських казкарів. За це вашингтонські приписні борзописці, служники Кремля постійно нападають на неї, створюючи колізії, в яких зрештою нагадують муху в окропі. Тому що світ після агресії Росії проти України став зовсім інакше оцінювати позиції Кремля і її представників у прес-центрі Капітолійського пагорбу.

Скажімо, в програмі «Політика» 17 червня 2014 р. ведучий московського телеканалу ГРТ Олександр Гордон процитував начебто фрази з брифінгу у Держдепартаменті США, на якому Дженніфер Псакі нібито сказала: «В Росії нема біженців з України. В Україні усе спокійно та під нашим контролем». Зверніть увагу, будь ласка, на останні слова цього фамільярного вислову. Тоді, за твердженням Гордона, журналіст Associated Press Метт Лі задав уточнююче запитання речниці Держдепу, хто ж тоді ці жінки, які буцімто прибувають з України в Росію? На це Псакі мовбито відповіла: «Це просто туристи.Вони, кажуть, що у ростовських горах прекрасне лікувальне повітря».

Як не важко зрозуміти, пащекуватий москвич Гордон хоче підкреслити, що Дженніфер Псакі нібито не дружить з географією, бо ж які можуть бути в Ростові-на-Дону гори?

Кореспонденту, який зацікавився цим фактом, вдалося поспілкуватися із Меттом Лі. Журналіст Associated Press заявив, що у нього ніколи не було такого діалогу із Дженніфер Псакі на жодному з брифінгів. Згодом Метт Лі написав у своєму twitter-акаунті: «Я ніколи не обговорював з @statedeptspox (twitter-акаунт Дженніфер Псакі – О.Г.) ні проблем біженців, ні тим паче курортної теми російського Ростова».

Отже, все це ганебна вигадка. Фейк від прокремлівського публічного служаки…

За інформацією Інтернет видання Slon.ru, згаданого діалогу між Псакі та Лі нема у ировихете щоденних брифінгів речника Держдепартаменту. У прес-службі «Первого канала ОРТ» журналістам Slon.ru пообіцяли надати коментар після того, як «розберуться в ситуації».  Як неважко зрозуміти, розбори тривають й по нині…

Вигадки, обмани, відверті провокації супроводжують кремлівських штатних писарчуків аж до брифінгів на Капітолійському пагорбі. Якось їхні провокатори влаштували на прес-конференції, яку вела Дженніфер, допит з приводу технології так званих виборчих каруселей. Постійно уточняючи, що це, мовляв, таке і як воно насправді працює. Звісно, що американці, яка ніколи не зустрічалася з цим на практиці, було зовсім нелегко пояснити усі тонкощі фальшу з яким доводиться зустрічатися в пострадянській реальності, насамперед в Україні Януковича, в Росії Путіна, але пані Псакі, розповідають, все таки з честю вийшла з ситуації. Цим ще більшу ненависть заслужила з боку московітської преси.

Коли якось пані Дженніфер поїхала у європейське відрядження, і черговий брифінг у Державному департаменті проводила інша співробітниця прес-служби, московська преса на весь світ розтрубила новину, як сенсацію: вони мовбито домоглися свого – з’їли речницю Капітолійського пагорба. Речник Державного департаменту США Дженніфер Псакі вважає, що хвиля негативу, яку російська пропаганда останнім часом спрямувала особисто проти неї, з’явилася через непорушну позицію на захист України, яку вона висловлює, публічно демонструє щоразу під час брифінгів. Про це пані Псакі заявила 15 липня 2014 р. у Вашингтоні, підкресливши, що сприймає таку увагу до себе з боку пропагандистської машини Кремля за високу честь. І ще більше переконалася в тому, що Росія невиліковний агресор щодо України, яка сповідує демократичні цінності після звільнення з-під режиму Януковича.

«Багато людей у світі знає, що зусилля Москви є потугами ідеологічного танка для безглуздої дискредитації ряду наших чиновників, у тому числі мене, оскільки Сполучені Штати укупі з більшістю міжнародного співтовариства та українським народом підтримують сильну, демократичну Україну. Я сприймаю це як знак честі», – зазначила вона.

Пані Псакі підкреслила, що перебуває в «гарній компанії» американських високопосадовців, котрі настільки перешкоджають агресивній проросійській політиці в Україні, що стали «мішенями найбільш ганебної у світі пропагандистської машини РФ». Водночас пані Псакі спростувала зміст ряду публікацій російськомовних ЗМІ з начебто її висловлюваннями, заявивши, що в них повсякчас відбувається зумисна, провокативна заміна слів та змісту, перекручування фраз з контексту.  Речник Держдепу підкреслила, що під час брифінгів висловлює офіційну позицію уряду Сполучених Штатів, країн G7 (великої сімки світових держав) та більшості міжнародної спільноти.

Цікава деталь. В останній день липня 2014-го у московських Інтернет виданнях з’явився пост блога пригодованого путінівцями кремлівського політолога Ніколая Злобіна під колючим заголовком: «Где наша российская Псаки?»

Зовсім коротенький блог, раджу прочитати основний його мотив:

«…Особисто з нею я взагалі жодного разу не спілкувався, проте іноземні та місцеві журналісти, які працюють щоденно у Держдепі, ставляться до неї цілком шанобливо, як до професіонала.  Зауважу, до речі, що в МЗС Росії взагалі немає нікого, хто б щоденно по декілька годин наживо відповідав би на несподівані і вельми часто каверзні та агресивні запитання іноземних журналістів з практично будь-яких аспектів зовнішньої політики. Це вкрай важлива, навіть пекельна робота.

Чи є з ким порівнювати Псакі в Росії? Де «російська Псакі», котра готова щосили відстоювати публічно перед світовими та опозиційними ЗМІ позиції країни? Не можна ж усе це покладати на Сергія Лаврова або Віталія Чуркіна. Вони б відмінно упоралися, але у них дещо інша робота».

І нашим, і вашим, але все-таки більше з визнанням заслуг речника Держдепу, котра не дає спуску кремлівським посіпакам на її брифінгах. І це не пройшло не поміченим у Кремлі.

Пост блога передрукували багато російських медіа. Думаю, що він набрав чи не найбільше відгуків читачів у сегменті російського Інтернету. Однак уже наступного дня після виходу публікації у світ, назву його було претензійно змінено. Над текстом з’явилася не первинна питальна форма заголовка,яку я подав вище, а значилося просто, як неприкритий натяк, укол щодо імені героя публікації – «Псакі». Сподіваюся, розумієте, для чого це зроблено – з прямим і недвозначним натяком на ировихе в написанні прізвища з російським оскомистим неприхованим змістом. Хоч би так, але прищемити ненависну американку.

Добре знаючи кухню опозиційних медіа, яку довелося пройти особисто, непрості стосунки їх з владою, можу гарантувати, що автора під загрозою зняття матеріалу з полоси ирових змусили бодай у такий примітивний спосіб покривлятися в бік професіонала американської журналістики і політики пані Дженніфер. Нічого, загалом це додало їй лише авторитету й поваги у бувалих людей.

Для нас, українців, важливо, що нарешті й у США, на рівні «вух Барака Обами», відповідальних працівників Держдепу зрозуміли, на власному досвіді переконалися, що замість сусідів маємо непримиренних ворогів людяності, добросусідства, невиліковних шизофреників на рівні вищого керівництва РФ і їхніх опричників, у ЗМІ насамперед.

Тому вкрай важливо, як мені здається, цінувати, що американці рівня Саманти Пауер, Дженніфер Псакі так щиро вірять в Україну, її демократичні кроки, всіляко підтримують наші прагнення вирватися з полону постімперії. Ця допомога подеколи важливіша від того, що дехто з наших політиків критикує Вашингтон за нерішучість у надані прямої військової допомоги. Те, що роблять для нашої незалежності, непорушності суверенітету на світовій арені ці люди, в стократ важливіше, мабуть, і за бронежилети, і навіть за зброю. Вони захищають Україну на публічній світовій арені. І цьому просто немає матеріальної ціни…

Журналісти чи піднощики патронів для терористів

Тут спробую зробити невеличкий відступ. Пояснити, що для мене надзвичайно важливим є житейське правило висловлювати, оприлюднювати свої думки з приводу тих, чи тих подій. Коли, звісно, є що сказати. В цьому, либонь, і полягає покликання на землі журналіста і письменника – допомагати людям уяснити ту, чи ту позицію, ировихете свої думки і погляди з поступом часу.

Майже десять літ працюючи головним редактором однієї з найпрестижніших у молодій державі газети «Правда України» (назву пишу в українській транскрипції, бо особисто колись російськомовне видання особисто перетворив у двомовне), я регулярно, іноді з номера в номер на її сторінках вів свою авторську колонку. Просто таки звик, вжився в роль колумніста. Не міг обійтися без того, аби не висловитись на злобу дня. Думаю, що й тисячі моїх читачів чекали мого слова.

Розвиток цивілізації урятував мене від публічного застою появою Інтернету, коли на якийсь час пішов я із журналістики на державну службу. Але й там, напевне, іноді в порушення статусу держслужбовця, який не повинен, приміром, публічно критикувати владу, я робив це з аргументами в руках. Не міг пройти мимо фактів розкрадання державної власності, казнокрадства. Іншими словами, писав не на абстрактні теми, а висловлювався з доволі важливих державних проблем. Дійшло, наприклад, до того, що колишній міністр вугільної промисловості України, потім народний депутат від фракції Партії регіонів С. Тулуб вимагав від Державної  служби України порушити проти мене справу з позбавленням статусу держслужбовця, оскільки я розповів про ировихете діяння його донецької команди крадіїв державних коштів. А мав би мовчати, підкоряючись вимозі присяги держслужбовця. Це той Тулуб, підкреслю, який за останньої с воєї «ходки» до влади Януковича керував Черкащиною і геть її довів до розвалу, а нині перебуває в кримінальному розшуку.

Мої колонки і пости блогів доволі часто з’являються в Інтернет виданнях «Українська правда», ТелеКритика, Газета.net, Кореспондент.net, Ліга.net, Главком, Главред, Оглядач  та ряді інших. Але цього мені завжди здавалося замало. Мабуть, тому, що в ряді видань настирливо вимагали публікувати на їхньому медіа ресурсі виключно ексклюзивні матеріали. Себто, щоб вони більше не з’являлися ніде. А це означало погодитися на оприлюднення твоїх думок лише для 2-5 тисяч читачів. Погодьтесь, мізерія. Ця камерність мене явно не влаштовувала

Пошуки аудиторії привели мене до сайту міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», потужного мовника і вельми відомого Інтернет ресурсу Європи і світу. 24 вересня 2010 року я там зареєстрував свій блог.

Вчитуючись у матеріали, які публікувалися тут, я доволі швидко зрозумів, що для мене відкрилася просто таки не піднята цілина. Похвально, що тут друкувалися представники прогресивної російської опозиції – Валерія Новодворська, Костянтин Боровой, Боріс Нємцов, Ілля Яшин, Олексій Навальний, Володимир Рижков, а також Ірина Хакамада, Ксенія Собчак, Юлія Латиніна, письменник Борис Акунін та інші відомі люди. Але одразу скажу, що аудиторія сайту була далекою від розуміння українських проблем і пріоритетів. Зрозуміти наші болі й проблеми більшині читачів було вельми важко, насамперед через шовіністичну політику Кремля, яка проростала буйним квітом і на сайті начебто демократичного видання. Надзвичайно рідко з України проривалися сюди публікації. І я зрозумів, що цим – публічним роз’ясненням позиції мого рідного народу, який не хоче навіть на дух не сприймає нового імперіалістичного ярма, замшілого «старшобратсва» мені доведеться насамперед займатися. Я вибрав для себе цей пріоритет.

Коли попервах я виставляв пост блога, наприклад, про УПА чи Степана Бандеру, у відповідь отримував вісмедесят відсотків гострих нищівних коментарів із неодмінним приниженням людської і журналістської гідності. З часом ці пристрасті помітно вгамовувалися, відгуки ставали поміркованими і навіть обговорювалися за участі автора. А дехто навіть писав про те, що чекає моїх публікацій, аби зрозуміти, куди насправді рухається Україна.

Не забуду тривожний листопад 2013-го. Бурхливі шарахання Києва – в Європу, чи в «тайожний» союз йти Україні. Зрадництво донецьких, від імені яких калузький соловей Азіров на весь світ, уранці 21-го, заявив, що його уряд призупиняє курс на зближення з Євросоюзом. Вивчивши проблему в середовищі політичного істеблішменту і настрої народних масах, я написав статтю і опублікував її на ресурсі «ЭХО Москвы» 23 листопада під промовистим заголовком «Україна буде силою прориватися у Європу…» Думаю, що цими простими і зрозумілими словами мені вдалося передати головну суть надій і сподівань українців. Почитайте цей пост, ировихете його  за доволі простою електронною адресою – http://www.echo.msk.ru/blog/jura777/1203808-echo/

Коли московщина заходилася реалізовувати свій план анексії Криму, втягування в зону бойових дій півдня і сходу України, я мало не через день виставляв пости, в яких гостро критикував по можливості (це ж московський сайт, не забуваймо) дії Кремля. До честі моїх російських колег, вони жодного разу не перешкоджали розкриттю порушених тем, не блокували мої публікації. За період від листопада 2010 року по 22 травня 2014 року на сайті міжнародної радіостанції я опублікував 214 (!) статей, які стосуються розвитку українсько-російських стосунків, гострої нищівної критики режиму Януковича, безглуздої політики Путіна і його команди щодо нашої держави. (Всі мої статті, опубліковані на медіа-сегменті міжнародної радіостанції легко можна відшукати за ось такою адресою – http://www.echo.msk.ru/blog/jura777/

Що ж такого сталося в двадцятих числах травня 2014-го? Відповідь, гадаю, ировихете у моєму черговому посту блога, який уночі 22.05 було опубліковано на Інтернет ресурсі  «ЭХО Москвы». Називався він так: «Чем на самом деле занимались сотрудники Life News под Краматорском? Видеодоказательство».

Зумисне подаю його російською, аби все було кожному зрозуміло. Читайте:

«Набирает ирових оборотов скандал вокруг ареста на месте преступления – при разворачивании переносного зенитного-ракетного комплекса под Краматорском двух солдат пропагандистского телеканала Кремля «Лайф Ньюс» Марата Сайченко и Олега Сидякина.
По этому поводу «Россия 24» ставит на уши весь мир. Здесь и репортажи из негодующей по этому поводу Государственной Думы, и массовые акции за освобождение честных медиа ребят. Мать одного из задержанных утверждает: «Мой сын никогда не был террористом…»

В России, возможно, и не был…

Посмотришь эти кадры и складывается впечатление, что вот проклятые хохлы ворвались на территорию РФ и там захватили ни в чем не повинных служителей телевестей, повезли в Киев допрашивать в СБУ.

Этот выпуск «России 24» я увидел, когда в Москве было уже за полночь, то есть, наступило 21 мая.

Странно, почему там ни слова не было сказано о пресс-конференции в СБУ по делу задержанных журналистов «Лайф Ньюс», которая, кстати, прошла в Киеве сразу после обеда во вторник, 20 мая. Разве можно поверить в то, что новость еще не долетела до телеканала? Дело, видимо, в другом. Сказанное там совсем не ложилось в концепцию телепередачи. Разрушало всю канву обвинительного речитатива кремлевской пропаганды. Ведь Интерфакс-Украина на весь мир еще в 15:45 по киевскому времени (один час минус от Москвы) сообщил: «Представители российского телеканала LifeNews, которых задержала СБУ, сознались в том, что на территории Украины занимались не журналистской деятельностью…»

Чем на самом деле были заняты журналисты российского телеканала «Лайф Ньюс» на украинской территории, вы увидите сейчас. Только замечу, что это кадры с их же телекамеры. Голос за кадром – оператора телеканала, который как нетрудно догадаться на поле боя, при  нападении уголовников российского спецназовца «Стрелка» на бойцов Национальной гвардии Украины, корректирует огонь террористов и фактически командует боем. Радуется тому, что один из выстрелов, по его наводке, поразил живую мишень. Чья-то мать получит похоронку…

Это, скажите, журналистская деятельность или нечто иное?

Вот если бы подобное случилось в России с украинскими журналистами, что бы было с такими пособниками убийц? С корректировщиком огня, руководителем боя, в частности? Его бы отпустили, как этого требует через председателя ОБСЕ министр иностранных дел России С. Лавров, другие высокопоставленные сотрудники Госдумы РФ?

Запись настолько качественная, что и родным, и в редакции «Лайф Ньюс» очень отчетливо будет слышно, как и чем занимался московський журналист на территории Украины.

Смогут ли они москвичи  тепер утверждать, что  их сын, сотрудник честно исполнял журналистский долг?»

***

Оскільки тут немає можливості показати відео, повідомлю, що на ньому зображено момент бою. Добре видно і чути, як людина, котра знімає цей епізод підказує, навіть швидше за все командує снайперами та іншими учасниками бойні, підказує куди і головне в кого стріляти. Радіє, коли за його вказівкою, схоже, вбивають українського вояка АТО.

У Москві мій пост у стрічці подібних розмістили о 7-ой годины 45-ть хлвин за їхнім часом, що означало на годину раніше, ніж у Києві. Заглянувши знову на сайт о дев’ятій ранку, я побачив, що мою публікацію редакція виставила на лобне місце, під самий заголовок видання і там було уже понад два десятки тисяч прочитань. Лічильник відвідувань летів зі неймовірною швидкістю. Це означало, що моя позиція страшенно зацікавила москалів. Було вже десятки відгуків, коментарів. Забігаючи наперед зазначу, що загалом пост прчитало понад 120 тисяч людей, висловились з даної теми понад триста відвідувачів сайту.

А відвідавши цей же медіа ресурс за декілька годин я із подивом виявив, що на місці мого поста виставлено матеріал спецкора "Комсомольськой правды" Олександра Коца і стосується він подій про які описував я, а, насамперед, поста мого блогу. Мовляв, те, що тут писав О. Горобець у своєму блозі, - неправда…

Попутно уточню, що це той самий московський журналіст-шовініст Коц, якого згодом, 30 травня 2014 року, СБУ видворить із України за категорією "Д" (можливо, й диверсант) із забороною в’їзду до нашої країни на п’ять років. Відомо, що він є одним із тих російських служників пера, кого В. Путін таємно нагородив в числі співробітників ЗМІ "за об’єктивне висвітлення подій у Криму". Ще один штрих до портрета цього типа. О. Коц разом із іншим спецкором КП Стешіним накатали в Слов’янську донос І. Гіркіну на журналіста із берлінського видання "Більд" Пола Ронзхаймера. За їх переконанням зарубіжний колега "не правильно висвітлював події", написавши в своєму матеріалі про масові "каруселі" під час так званого референдуму, проведеного донецькими сепаратистами.

Зрозуміло, що Коц звинуватив мене в бЕндерівській заангажованості і спробі очорнити відважних журналістів Life News.

Поруч із коментарем О. Коца було розміщено повідомлення і Анатолія Сулєйманова, головного редактора телеканалу Лайф Ньюс, найогиднішого прислужника Кремля. Ось його позиція:

"Анатолий Сулейманов: По поводу видео, которое использовал в своем блоге Александр Горобец – некий журналист... человек, который называет себя журналистом из Киева. Так вот, это видео – бой в районе между Славянском и Краматорском, которое было у нас показано.

Он утверждает (Горобец), что голос за кадром принадлежит оператору телеканала. Я цитирую его заметку: «Чем на самом деле были заняты журналисты российского телеканала «Лайфньюс» на украинской территории, вы увидите сейчас. Только замечу, что это кадры с их же телекамеры. Голос за кадром – оператора телеканала, который как нетрудно догадаться на поле боя, при нападении уголовников российского спецназовца «Стрелка» на бойцов Национальной гвардии Украины, корректирует огонь террористов и фактически командует боем. Радуется тому, что один из выстрелов, по его наводке, поразил живую мишень. Чья-то мать получит похоронку…».

Вот это все бред. Во-первых, это не голос оператора телеканала. Этот голос не принадлежит ни одному из членов съемочной группы телеканала LifeNews. Это видео снимают сами ополченцы. Если господин Горобец настолько идиот, что не может проверить голос... У нас там работают Сергей Голяндин и Марат Абулхатин. Они выходят в «прямо». И Эрмина Катанджан. Они выходят в «прямо». Их голоса можно сравнить вот с этим голосом. Это же голос с акцентом, с конкретным украинским акцентом. И писать бред и глупости какие-то дебильные, после чего, кстати за голову нашего журналиста Сергея Голяндина назначили награду в 30 тысяч долларов.

Он пишет «чья-то мать получит похоронку». Во-первых, никто не был ранен и убит в том бою. Во-вторых, наша съемочная группа была за 15 км от того боя. Еще раз повторяю: это видео снимали сами ополченцы и передали нам. И это нормальная, частая практика. Мы стараемся, чтобы наши ребята не участвовали в этих боях.

Я ничему не удивляюсь. Вот госпожа Псаки говорит, что у них есть источники, которым они доверяют. Но если это уровень источников, подобных журналисту Александру Горобцу, который якобы по голосу сделал вывод о том, что это наши ребята корректируют огонь, командуют боем и так далее... если уровень источников такой...

У нас иллюзий нет. Наши ребята не террористы."

***

О 14 годині 54 хвилини того ж таки 21 травня 2014 р. на цьому ж Інтернет ресурсі з’явилася заява шеф-редактора сайту "ЭХО Москвы" Віталія Рувінського. Називалася вона «Про блог Олександра Горобця". Ось вона:

"Хочу прокомментировать ситуацию с блогом Александра Горобца.

"Эхо Москвы" (как радиостанция, так и сайт) традиционно предоставляет площадку для различных точек зрения. Мы уважаем наших слушателей и читателей и считаем, что они в состоянии самостоятельно проанализировать поступающую из разных источников информацию и сделать выводы.

Руководствуясь именно этим принципом, на сайте "Эха" был опубликован блог киевского журналиста Горобца.

Мы не обладаем достаточными возможностями для того, чтобы провести экспертизу голосов, представленных на видеозаписи, поэтому сделать выводы о достоверности опубликованных нашим блогером данных не имеем возможности.

Как только появились опровержения из разных источников (Александр Коц из "Комсомольской правды" и Анатолий Сулейманов из LifeNews), они моментально были опубликованы на нашем же сайте.

Одновременно с этим признаю, что публикация блога Горобца была с нашей стороны поспешной и преждевременной.

Наши коллеги-журналисты находятся в экстремальной ситуации - в плену, фактически в заложниках. В этих обстоятельствах любые действия прежде всего должны быть направлены на освобождение людей, на то, чтобы условия их содержания не были ухудшены. У журналистов на арене боевых действий - презумпция невиновности.

"Эхо Москвы" всегда последовательно выступало и выступает в поддержку коллег и за право их свободной работы в любых условиях."

Нарешті з цього приводу висловився і головний редактор радіостанції "ЭХО Москвы" Олексій Вєнєдіктов. Його позиція була викладена через п’ятнадцять хвилин після В. Рувімського і озаглавлена "Про журналістів". Раджу прочитати:

"Безусловно, журналисты, которые работают на территории вооруженного конфликта, нуждаются в солидарности и в защите. Противоборствующие стороны должны помнить, что от работы журналистов зависит, как весь остальной мир будет воспринимать их слова.

Журналисты, которые находятся под силовым давлением, безусловно должны быть поддержаны журналистским сообществом.
Неважно, какую сторону они освещали.

Думаю, что публикация блога киевского журналиста Александра Горобца была преждевременной на сайте.

С другой стороны, определить по голосу, кто находится за кадром, абсолютно невозможно.

Повторю еще раз свою позицию и позицию «Эха Москвы»: мы требуем от всех сторон, чтобы журналисты, находящиеся в зоне конфликта, имели право свободно работать, свободно передвигаться и свободно передавать информацию."

Той, хто мав коли-небудь справу з публічною журналістикою, а тим паче працював у періодичних, або й Інтернет виданнях, добре знає, що не буває безпричинно такого, аби керівники цих медіа самі себе привселюдно хльостали батогами, клялися в своїй лояльності. А тут, як бачимо, і головний редактор, і шеф-редактор вибрали найзамашніші різки і гайда шмагати себе по м’яких місцях.

Розгадка цього прийшла до мене аж за добу, коли один з московських доброзичливців, співробітник радіостанції, залишаючись анонімом, повідав, який учинився неймовірний шум та галас з приводу публікації цього мого поста блогу в Москві. Його, виявляється, ще з самого ранку помітили в Кремлі, на сніданок, так би мовити, показали кому треба. Думаю, що насамперед товаришам Володіну та Іванову – керівникам адміністрації президента РФ. Сам же ж В. Путін на той час перебував з візитом у Китаї. Сановні холуї негайно доповіли йому у Пекін про богохульство на ЭМ, показали публікацію. ЛіліПутін, кажуть, був у шаленому гніві. Наказав негайно провести профілактичну роботу з головредом радіостанції Олексієм Вєнєдіктовим. Право таке вони мають, позаяк радіостанція «ЭХО Москвы» знаходиться на повному утриманні Газпрому. Та й усі ЗМІ у їхньому «руському мірі», відомо, сидять на куцому кремлівському поводкові. Така особливість їхнього правлячого режиму.

Це фактично було моє друге публічне побачення віч-на-віч з паном Путіним. Про перше, розповім нижче.

За інформацією мого доброзичливця, пана Вєнєдіктова двічі того ранку викликали на килим. Після цього, як по команді, з’явилися два публічних пояснення на сайті видання фактично з вибаченням перед Росією і всіма російськомовними читачами сайту за те, що опублікували пост мого блога з позицією щодо так званих бойовиків із журналістськими посвідченнями телеканалу Лайф Ньюс.  

Розуміючи, що це все може закінчитися не лише вибаченнями на сайті, я звернувся до керівництва СБУ з проханнями надати мені матеріали, отримані в ході допитів затриманих, які б чітко засвідчували, що двоє журналістів в зоні АТО виконували не просто журналістські завдання, як, до речі, публічно заявили тоді і заступник секретаря РНБОУ, і прес-центр Служби безпеки України. Запропонував провести прес-конференцію з демонстрацією доказів вини москвичів М. Сайченко і О. Сідякіна на українській території. Адже спец органи стверджували, що ці двоє були коректувальниками вогню для терористів. Це б розставило всі крапки над «і» в бурхливій і неоднозначній історії. Показало істинну суть того, чим насправді займається спеціальний кремлівській спецпідрозділ під вивіскою телекомпанії Лайф Ньюс. 

Більше того, українська сторона стверджувала ще одне. Мовбито М. Сайченко та О. Сідякін вчинили проти України і такий злочин. Вони розповсюдили відео, і воно обійшло всі світові агентства, про те, що начебто наша держава в зоні весняного конфлікту в Донбасі використовувала гелікоптери з символікою ООН. І це справді відповідало дійсності, оскільки Москва називала подібне подвигом, а вище названих осіб героями інформаційної війни. Хоча насправді, як виявилося при перевірці, кадри наших літальних апаратів були свого часу відзняті в Косово, і навряд чи навіть цією московською парою.

Думаєте моє звернення почули? У відповідь – мовчання.

Натомість за декілька днів світ облетіла звістка: москвичів благополучно випустили. За ним до Києва прилетів спеціальний борт глави Чечні Рамзана Кадирова. Незабаром цей міфічний чоловік в інтерв’ю Маріанні Максимовській із московського телеканалу РЕН ТВ вихвалявся, як він і його люди визволяли в Києві героїв-журналістів, піднощиків ПЗРК для російських головорізів під Краматорськом. Журналіст під час інтерв’ю прискіпливо допитувалася, скільки, мовляв, за це довелося заплатити. Рудобородий як німецький імепратор войовник Барбароса, улюбленець Гітлера, чоловік весело сміявся, стверджуючи, що мовбито обійшлося без грошей. Казав це так, що ніяких сумнівів щодо калиму не залишилося.

Єдиною втіхою особисто для мене стало те, що уже 5 липня ц.р. заступник голови СБУ Андрій Левус в інтерв’ю пресі сказав таке: "Найбільша проблема для нас - телеканал LifeNews. Це не журналісти, не ЗМІ, а конкретний бойовий підрозділ інформаційних спецоперацій. Там множиться брехня таких неймовірних розмірів, що важко будь-що коментувати. Знаходимо цих негідників - видворяємо. Зараз вони стали обережнішими – маскуються…"

Справді, їхня продукція – не предмет піару, а повноцінна інформаційна, ідеологічна війна проти України… В’їдлива як хлористий калій…

Слава Богу, як кажуть, нарешті зрозуміли. А де ж півтора місяці до цього були, щоб визнати очевидне? Хто ж нарешті в Україні подав команду безперешкодно, таємно випустити підручних терористів, які знищували наших людей, бойову техніку, руйнували міста і села, а, можливо, й справді за сумісництвом стали коректувальниками вогню?

Хто ж наказав відпустити негідників: виконувач  обов’язків президента Турчинов, чи вже сам Порошенко, який саме тоді якраз отримав переконливу перемогу на виборах як майбутній миротворець?

Тим часом мене допікали телефонними дзвінками з Москви. Журналістка Олена Новожилова з кремлівського каналу РЕН ТВ наполягала на інтерв’ю з приводу публікації поста на медіа ресурсі «ЭХО Москвы». Якщо чесно, мені зовсім не хотілося повертатися до цієї теми, насамперед тому, що я неодмінно зірався б, став говорити про зраду нових київських «вождів», які ж звичайно вчинили паскудство, по-змовницьки випустили ворогів, затриманих спецслужбами на місці злочину. А потрібно було таки  показати світові їхнє нутро, зажадати від них хоча б покаяння…

Власне так воно й сталося. Бригада московського телеканалу знайшла мене в Києві і здебільшого у їхній відеомікрофон я говорив не про «подвиг» Лайф Ньюс, а про невміння наших нових керманичів відстоювати інтереси свого народу перед Москвою.

Погодьтеся: як у воду дивився. Маю на увазі випадок із пілотом Надією Савченко. Пост блога про цю авантюру я опублікував у ніч на 17 липня 2014 року.

У кінці літа 2014-го в Україні оприлюднили список сорока дев’яти співробітників російських ЗМІ, яким необхідно заборонити в’їзд на нашу територію, оскільки їхня практика суперечить діяльності журналістів, як незалежних інформаторів подій. Позаяк вони – пропагандисти Кремля. В Москві піднявся ґвалт. Ось вам, мовляв, хвалена українська демократія. Цікаво, що до числа тих, хто найбільше репетував з цього приводу, варто зарахувати і так званих незалежних московських трубачів, яких, до речі, у списку «персон нон ґрата» не було.

Цікаво, що яскравий кремлівський рупор телекомпанія НТВ взагалі назвала мене агентом Державного департаменту США, а мою публікацію про події щодо захоплення в полон на місці злочину журналістів Лайф Ньюс під Краматорськом замовною американцями - дивитися і слухати тут. Хоча я маю таке відношення до Держдепу, як до вивчення проблем цвітіння яблунь на Місяці. Звичайно ж, що у відеосюжетті не обійшлося без того, аби всує не заявити, що це виявляється не в Донбасі, як є насправді, де терористи, фінансовані і озброювані Росією знічев’я убивають людей, методично знищують інфраструктуру регіону, масово учиняють мародерства, а начебто подібне чиниться в Україні, де господарюють буцімто «хунта й бандерівці». Послухаєш, мовби п’яні чи душевно хворі говорять. Брешуть, як собаки на висівки, і навіть не кривляться. Справді підла раса брехунів і окозамилювачів.

А в цілому, треба щиро визнати, каша довкруги моєї публікації заварилася просто таки неймовірна. В США в свою чергу заявили про те, що виникає ряд запитань до журналістів, яких представники влади затримують у районі бойових дій і в багажнику їхнього авто було виявлено переносний зенітно-ракетний комплекс. Читайте тут. Рада Федерації Росії звернулася до Верховної Ради України з вимогою «терміново вжити заходів до звільнення російських журналістів», в центрі цього міждержавного документу значилося і посилання на мою публікацію.

У ході цієї інформаційної битви вже мало хто дбав про те, як все було насправді, а що стало вже просто таки банальною московською вигадкою. Скажімо, вже незабаром деякі московітські ЗМІ (ось конкретний приклад) почали стверджувати начебто я в своєму посту блога на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы» повторив слова прес-секретаря Держдепу США Дженніфер Псакі про затримання московських журналістів під Краматорськом. Повний абсурд. У моїй публікації все чітко й однозначно вказано, як було насправді і ніякі США там ніде не фігурували. Та й не маю я ніякої змоги спостерігати за тим, що заявляють на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. Отож це банальний фейк. І в цьому ви переконаєтесь самі, якщо подивитесь ось цей невеличкий сюжет з 5-го московського телеканала. У ньому чітко видно, як у прес-секретаря Державного департаменту США запитують про мою публікацію і вона не знає деталей історії, а каже лише, що чула від колег про те, начебто журналісти затримані зі зброєю. Так що не я черпав інформацію в Держепі, думаю стає зрозуміло.

Сімнадцять хвилин ефіру головний державний телеканал Московщини «Россия-1» - https://www.youtube.com/watch?v=waNGti63_OU присвятив спростуванню того, що написав я, розповідаючи про російських піднощиків патронів, в ролі яких опинилися московські тележурналісти.

Після виходу мого матеріалі про співробітників Лайф Ньюс у білокам’яній розпочалося справжнє шельмування журналістів «ЭХО Москвы» в прокремлівській пресі, на радіо та телебаченні, в Інтернет виданнях. (Загляніть бодай сюди.) Ультрарадикали з різноманітних московітських національних угрупувань почали переслідувати працівників міжнародної радіостанції. А біля редакції невідомі обладнали величезний символічний унітаз. Це був натяк на те, що журналісти радіостанції нібито змивають в каналізацію весь могутній російський патріотизм. Ось як це все описувало одне з тамтешніх видань:

«В четверг у офиса радиостанции «ЭХО Москвы» установили необичную скульптуру – унитаз на колоне. На верху инсталляции была приклеена фотография Алексея Венедиктова, главного редактора радиостанции, со словами: "Сливаю страну!". На постаменте значилась надпись: "Эхо Москвы — СМИ пятой колонны!". Неизвестные активисты провели пикет под лозунгами: "Такого "Эха" нам не надо!", "Всех не сольешь!" Один из участников протестной акции держал в руках плакат с фотографиями задержанных на Украине журналистов Телеканала LifeNews с надписью: "#SaveOurGuys". Поводом для этих действий послужило якобы размещение на сайте радиостанции "Эхо Москвы" статьи Александра Горобца, в которой автор назвал журналистов телеканала LifeNews террористами и убийцами. Глава холдинга «Ньюс Медиа» Арам (?) Габрелянов назвал сотрудников «Эха Москвы» «подлыми людьми и провокаторами» из-за поста в одном из блогов на сайте радиостанции.»

Широко показало, як проходила акція радикалів та націоналістів проти редакції радіостанції, засуджуючи мою публікацію на московському Інтернет ресурсі «Военное обозрение», шукати через цю адресу - http://topwar.ru/48604-gigantskiy-unitaz-na-kolonne-poyavilsya-u-ofisa-radiostancii-eho-moskvy.html Це ж специфічне, далеко не пацифістське видання активно розпікає мене за те, що я начебто «здаю» колег журналістів (ознайомтеся, будь ласка, тут).

Що ж, відповім. Які, скажіть, вони мені колеги, якщо на терористами і співробітниками розвідки сусідньої держави захопленій українській території, де ріками ллється кров наших співвітчизників, двоє заїжджих іноземних громадян затримуються з переносним зенітно-ракетним комплексом, якими напередодні цього і в наступні дні у нашому небі збито літаки та гелікоптери, загинуло десятки громадян України? Що ці люди робили під Краматорськом, маючи під руками таку потужну зброю. Невже з почуття професійної солідарності я повинен їх захищати? У своїй публікації я й ставлю запитання: чим займалися ці так звані журналісти на лінії вогню в зоні бойового конфлікту? Як взагалі я можу знати, що воно журналісти?

Інформаційне агентство «РИА Новости» всі події довкола моєї публікації назвало «Великим розвінчанням журналістики на Сході України». Опозиційний до Кремля сайт Грани.Ру написав, що через мою статтю публічно заворогували головний редактор «ЄХО Москви» Алєксєй Венедіктов та головний редактор телеканала Лайф Ньюс Ашот Габрилянов – читати тут.

         Тут, либонь, треба звернутися до прикладу фашистської газети «Фелькішер Беобахтер». Це був геббельсовський пропагандистський бойовий листок, який до останнього дня рейху прославляв Гітлера. Скажіть, чи можна було бодай припустити у роки війни Великобританії з нацистською Німеччиною, аби хтось став вимагати допуску журналістів «Фелькішер Беобахтер» на британську територію, аргументуючи це тим, що «журналісти повинні вільно і безпечно пересуватися по світу», як це роблять кремлівські служителі пера й мікрофона нині? А як щодо проходу, проїзду по території СРСР у роки Другої світової війни, де ріками лилася людська кров?

         Звісно, що це повний абсурд. Навіть говорити про таке – поганий тон. А чим у такому разі відрізняються журналісти «Фелькішер Беобахтер» від російських пропагандистів параноїчних ідей Путіна на відродження московської імперії? В основі його агресивної політики все та ж фашистська ідея підкорення чужих територій, знищення інакодумців, розорення загарбаних земель. За весну і літо 2014-го лише збройні сили України в ході зіткнень із терористами, серед яких значна частина російські спецназівці, російські найманці, призвані на війну російськими військовими комісаріатами на території РФ, очолювані російські командири, всі без винятку воюють російською зброєю, в тому числі бронетанковою, високоточною втратили 765 вояків – патріотичний цвіт нашої нації. Не менше загинуло, мабуть, і безневинних громадян України. Тисячі поранено. Сотні тисяч залишилися без житла, покинули свої місця проживання, рятуючись від загарбників. Як найстрашніший факт варварства Московщини став розстріл російськими танками населеного пункту Новосвітлівка під Луганськом, коли ординські душогуби під’їжджали почергово до кожного будинку і впритул із танків розстрілювали садиби разом з жителями. Кремлівські ж щебетуни подібний вандалізм називали «подвигом російської зброї», «героїзмом ополченців Новоросії». Якраз у дусі геббельсовського «Фелькішер Беобахтер».

         Тому цілком логічно виникає запитання: чи є журналістом людина, яка навмисно спотворює факти за наказом начальства? Чи можна визнати журналістом людину, яка передає в ефір свідому брехню, як це постійно вчиняють кремлівські пропагандисти?

         Тому, як на мене, є велика різниця між забороною на в'їзд журналістам і забороною на в'їзд оскаженілим кремлівським пропагандистам типу Кисельова, Соловйова і іже з ними.  Це, в принципі, люди різних професій. Журналісти об'єктивно констатують реальні події. Пропагандисти, незалежно від факту, наявності подій, створюють ілюзорний світ і його яскраве політичне (добре проплачене) забарвлення.  Тому Добродєєва, Ернста, Дмітрія Кисельова, Соловйова, Доренка і їм подібних неможливо вважати журналістами - це пропагандисти новітнього, російського фашизму в чистому вигляді. І тому їм не місце на українській землі.

Ну, давайте нарешті вже дійдіть до того висновку, панове, до якого добрів потемки ваш похмурий свідомістю національний лідер: прочитавши всього Геббельса і майже всього Гітлера. Він їх теж визнав надзвичайно талановитими журналістами. І взагалі душками.

А як би ви, панове московіти, поставилися до відвідувань, приміром, Москви у грудні 1941-го паном Геббельсом? З точки зору вашого ВВП, це був аж надто успішний чоловік, і фахівець своєї справи… Чи не так?

Як Путін звільняв мене з роботи…

Восени 2013-го  на ярмарку «Книжковий світ» зустрів знайомого київського журналіста. Привітавшись, він сказав:

- Захоплено читаю на твоєму авторському сайті статті у московській пресі десятилітньої давності…Як усе химерно співпадає з нинішніми діями влади. Янукович явно вскочив у Кучмину колію…

По деякій паузі поцікавився:

- А чому ти покинув власкорівські хліби? Московські видання потужніші київських. Чи, можливо, набридло?

- Та ні… Мене звільнили з роботи за особистим розпорядженням Президента Росії Путіна…

- Та не може бути…

Ні, все-таки може бути, позаяк це не вирвеш із життя. Як, до прикладу, сторінку книжки.

За станом на 1 січня 1998 року редагована мною газета «Правда України», яка того часу стала опозиційною до режиму Л. Кучми, набрала тираж у 632 (!) тисячі примірників. У березні того року мали відбутися парламентські вибори, і тому влада, боячись наших публікацій, протиправно, наказом міністра інформації Зіновія Кулика  «призупинила випуск газети». Ось так по-дикунськи, одним розчерком пера чиновника, котрий заборонив державним друкарням брати до випуску видання, стриножили одну з найпотужніших газет. А на той час інших, себто м’язистих приватних поліграфічних підприємств, не було. За винятком, мабуть, тих, що виготовляли візитівки…

Отож, газетний, казати б, млин штучно залишили без води…

А ще згодом, під надуманими звинуваченнями мене пов’язали і вкинули до Лук’янівського слідчого ізолятора. Редакцію опозиційної газети «Кравченкові орли» буквально розпотрошили, перевернули догори доном.

Про все це можна прочитати у моїй книзі «Босоніж по битому шклу» (2003 р.).

Але найважче, найболючіше було після того, як за безпосереднього сприяння відомого депутатки Європарламенту Ханне Северинсен (вона і ще двоє її колег із ПАРЕ відвідали мене безпосередньо у казематах Лук’янівки) вдалося вирватись із лабет кучмівських екзекуторів, і залишитися ні з чим. Без роботи, без засобів до існування (бо й дружину Ольгу і сина Тараса ніхто не хотів взяти на роботу – боялися гніву кучмістів), під нелремною опікою спецслужб.  

Аж якось я написав статтю до московської інтернет-газети ПРАВДА.Ру (ПРу). Неабияк здивувався, як за годину вона була уже на стрічці видання. Написав іще дві, і ті відарзу побачили світ.

Іще за день пролунав телефонний дзвінок із Москви. Подавав голос головний редактор ПРАВДИ.Ру Вадим Горшєнін. Журналісти розуміють один одного з пів слова, тому розмова була короткою: я став власкором по Україні московського Інтернет-видання.

На календарі був кінець осені 2000 року. В Києві розгорталися бурхливі події: зник Георгій Гонгадзе, всі заговорили про плівки майора Мельниченка, опозиція брала штурмом УТ-1…

Огром різної цікавої інформації. Я з головою поринув у цю вулканічну стихію. Мій комп’ютер не вимикався тижнями. Ніхто не міг додзвонитися на домашній телефон, бо через його, з дзижчаннями, страшенним тріском доводилося раз у раз підключатися до Інтернету: надто кепські були провайдери, чи ще якась там холера. Але все одно, це було бурхливе море пристрастей, в якому я почувався активною рибиною, безперервно постаючи видання статтями й новинами з України.

ПРАВДА.Ру за тих часів  була одним із найпотужніших московських Інтернет-видань. Єдине, що в режимі реального часу видавало всі свої матеріали в перекладі на англійську. Тому його практично читав увесь світ. А оскільки найцікавіші події на всьому європейському континенті розгорталися саме в Києві, я наче відчував, що погляди людей звернені особисто на мене… Це підбадьорювало, додавало сил…

ПРу видавалася у вигляді своєрідного інформаційного барабану: майже без ілюстрацій, лише упоперек сторінки заголовок і короткі абзац-два, що називається, для «заживки» читачів. Зацікавив «вріз» публікації, натискаєш «читати далі» й знайомишся з усім змістом публікації.

Така собі безперервна інформаційна стрічка, зіткана зі статей та інформацій. Розділена лише календарними датами. Праворуч колонка з розділами для найважливіших тем. Вона слугувала радше для архівного пошуку матеріалів за рубриками: світ, СНД, політика, економіка, мораль і таке інше.

Унизу підвалом – кращі  вже опубліковані матеріали.

Якось подзвонила заступник головного редактора Інна Новикова. «У вас, - каже, - минулої доби був рекорд на сайті ПРАВДИ.Ру. У стрічці дня вийшло ваших сімнадцять матеріалів! Від імені редколегії вітаю!»

Рекордсменом був не я, а тодішній героїчний час. Я, наприклад, вів онлайн-репортаж з колони ста двадцяти житомирян, які в хурделицю і страшенний мороз ішли пішки на Київ, на підтримку тим, хто розбив намети на Хрещатику. А  сорок д’евять  народних депутатів України брали  штурмом адміністрацію президента Л. Кучми на вулиці Банковій, 11, ночували на сходах під кабінетом глави держави, який відмовлявся зустрічатися з ними. Народ спалював пудало дорого Леоніда Даниловича на Хрешатику, головній магістралі столиці…

Це були теми, які дивували увесь білий світ. А я був, казати б,  своєрідним звя’зковим між Україною, яка очищалася і здивованим світом…

Якщо ви сьогодні зайдете на сайт ПРАВДЫ.Ру і заб’єте в їхньому пошуку слова: Александр Горобец, на вас висиплеться оберемок у кілька сотень статей, які уповні відтворюють громадські настрої того бурхливого часу.

Це будуть матеріали, стилізовані під нинішню верстку видання, скопійовані з тодішнього, більш  як десятилітньої давності інформаційної стрічки-барабана. Суті, однак, це не змінило. У них ті самі настрої, пристрасті, що киплять сьогодні у Києві, під стінами Верховної Ради, у самому парламенті, названому незабутнім Іваном Степановичем Плющем звіринцем. У тих публікаціях відчуття неминучості, близькості грозових подій Майдану.

Усьому хорошому, на превеликий жаль, теж настає кінець. Особливо ж прикро це усвідомлювати доводиться тоді, коли воно підкрадається зненацька. Б’є немов обухом по голові.

  Якогось ранку, коли я строчив чергову статтю для ПРАВДИ.Ру, зателефонував головний редактор Вадим Горшєнін.

- Понимаешь, старик, - сказав він. – Наверное, если мы бы встретились с тобой, мы бы непременно выпили по соточке-другой, если бы ти приехал в Москву, или я в Киев. Так вот, ваш Кучма, полагаю, так же пьет наверняка, встреячаясь с нашим Путиным, а ваш глава президентской администрации Медведчук - с нашим Медведьевым. Не знаю точно за каким именно столом, но там произошел примерно такой разговор. Было сказано, что наш собкор в Киеве Горобец не дает возможности в полную мощь работать американскому посольству на Украине. И знаєш, почему? А потому, что в Госдепе США  в режиме реального времени читают нашу ПРАВДУ.Ру и знают все, что творится в Киеве значительно раньше, чем сообщают об этом им посольские сотрудники. Еще было подчеркнуто, что Кучму, и всю киевскую рать никто так мощно, прости на слове, не обсирает, как ты, с помощью нашей же ПРАВДЫ.Ру…

- Вот так и сказали? – вражено перепитав я, відчуваючи, як холоне душа .

- Да. Слово в слово. Вот впервые мне позвонил лично глава администрации президента Дмитрий Андреевич Медведьев и так и сказал: «Есть мнение…»

- Чье? – перебив його я. - Чье мнение?

- Для меня это не столь важно, - гордо відповів В. Горшенін. - Для меня это мнение Президента России. – І вже дещо тихіше, спокійніше, без пафоса, - Я его должен, к сожалению, непременно выполнить…

- Вадим, - навіщось сказав я, начебто виступаючи на оборону себе самого, хоча присуд уже було проголошено, - а зачем же ты написал в «Правдисте» (сторінка про історію створення Інтернет-видання, яка й нині, здається, висить на сайті), что вы гордитесь тем, что ваш корпункт в Києве возглавляет бывший главний редактор газеты «Правда Украины», что моих статей больше всех висит на доске лучших…

Чути було як мій московський шеф аж похлинувся раптовим нападом люті.

- А ты впрямь подумал, что гений? – почув ураз я. – Мы тут уже заколебались за тобой править - не «на Украине», а «в Украине». Два раза на летучке обговаривали эту чушь. А ты как глухой – пишешь свое, хоть тебе не раз говорили и в служебных записках сообщали. Потом все твои герои одни и те же люди. Непременно ваш сексот майор , как его, Мельниченко... Юлия Тимошенко, Мороз, Ющенко… Что других людей в Украине нет? А потом у меня позначено, что не выполнил два задания редакции…

- Какие? – глухо запитав я.

- Какие? Еще пол года тому назад заказывали материал о проблемах русского языка на Украине. Не прислал. Вновь написали: вот передо мной это задание – « Подготовить статью о притеснении русского языка в Крыму»…

- Подожди, дальше не нужно, - були мої слова. Якась дивовижна сила рішучого спротиву збурилася в мені після його останніх безглуздих звинувачень, хвилею підступила до грудей. Найважливіше зараз, спам’ятовував я себе, стриматися, аби не перейти на образи. Буквально ненависть закипіла в мені від того, що я довго і над силу терпів подібну зневагу, отримуючи таківські безпардонні завдання, не маючи змоги висловитись щодо них будь-кому. Бо хто ж із них, москвичів, зрозуміє, що немає, в природі не існує як такої проблеми російської мови в Україні. Усе навпаки. Є постійне приниження, продавлення української… Саме час захищати українську в Україні від російської експансії... 

Я зібрався з духом і сказав Горшеніну:

  – Ты, видимо, меня не поймешь, но хотя бы заруби себе на носу: все таки нужно писать и говорить «в Украине, а не на Украине ». Вопреки вашему глупому правописанию. Это первое.  Второе. Хотите вы это понимать в вашей Москве, или нет, но проблемы русского язика в Украине не существует. И последнее. Позвони своему Медведьеву, попроси, пусть от меня передаст за главный стол, где выпивают Льоня и Вова – пошли они нафиг…

Так безславно закінчилася моя кар’єра московського власкора в Україні. Російський ведмідь наступив на мою журналістську душу…