"БРАТИ" З МЕНТАЛЬНІСТЮ ОРДИ

 

1.    Для кого суверенітет і незалежність Російської Федерації неможливий без України?

 

Коли 1 грудня 1991 року 90,32 відсотки громадян України, або 28 804 071 особа проголосувала «за» на Всеукраїнському референдумі щодо незалежності, суверенітету нашої держави, відомий російський письменник Андрєй Бітов заявив: саме цього дня "розвалилася радянська імперія". Позаяк Україна була головною конструкцією в світобудові СРСР.

Справедливі слова вдумливого москвича. Так воно й насправді було.

Відтак, вільною Україна прожила вже понад 21 рік. Але, сподіваюся, ні для кого не є секретом, відкриттям те, що всі ці дні і місяці в зореносній Москві окремі політичні діячі не покидають млосної надії повернути Україну в імперіалістичне ярмо. І раз у раз вишкірюють до нас зуби, як циган до макухи.  

Скажімо, на початку літа 2012 року одне з найдавніших московських Інтернет-видань ПРАВДА.Ру, яке має репутацію собачої відданості Кремлю, і видається в режимі он-лайн окрім російської, ще й англійською, італійською, португальською мовами, опублікувало примітну бесіду головного редактора газети Інни Новикової з депутатом Державної Думи Росії, членом генеральної ради партії "Єдіная Росія" Євгенієм Фьодоровим, присвячене дню Незалежності Російської Федерації.

Публікація озаглавлена більш ніж претензійно: "Україна - ключ до суверенітету Російської Федерації".

Здавалося б, яке відношення має держава Україна до незалежності РФ. Але за переконаннями цього далеко не другорядного московського політика, засохне на корені, подавиться в корчах, безславно вичахне геть уся Росія зі своїми дармовими нафтою та газом, багатими сибірськими просторами, якщо до її складу обманом, принукою, чи навіть силою негайно не затягнути, прилучити квітучу, суверенну Україну.

Як можна зрозуміти з висловлювань цього партійного діяча, з часу на час розпочинається хрестовий похід руських, який конче має закінчитися взяттям Києва. І тільки після того, коли відбудеться нове об’єднання Росії та України (читай – закабалення нашої держави – авт.), саме тоді буцімто розпочнеться справжній суверенітет…Російської Федерації. В новій імперській упаковці…

Без України в складі Росії пан Фьодоров і йому подібні кремлівські українофоби не вважають можливою незалежність, суверенітет їхньої московської держави. Самостійність, свобода України від претензійних російських утисків для них, немовби вила в бік. А, власне, для Росії, як держави, - це начебто двадцятилітнє стояння на одній нозі: не життя, а якесь інвалідне животіння. Якесь сиротливе страусування…

Іншими словами виходить щось подібне до того, як колишнє дворянське гніздо імперської  Росії не могло повнокровно існувати без рабів-селян, роль яких здебільшого приписано було виконувати бідним українцям, так нині «вєлікая і нєпобєдімая» Росія не може здрастувати без України. Вельможним паничам для повного комфорту конче потрібно, аби було ким із допомогою батога управляти, над ким на хворобливий мазохізський лад знущатися. Іншими словами, росіяни, виходить, не можуть жити без васалів…

За це московські фьодорови готові навіть місто над Дніпром – Київ, мовбито оголосити столицею нової безмежної, просторої країни. Новітньої імперії.

Зауважу, що створюючи єдину союзну державу з Білоруссю, Росія вже утворила столицю цього ущербного формування в Мінську. Хіба ж нам не відомо, не видно, якою насправді Мінськ є столицею для двох їхніх країн? Що насправді вирішується в цій так званій союзній квазі-державі. Який її міжнародний авторитет, визнання і значення.

Можна було б списати все це на банальну маячню тривіального українофоба Фьодорова, якби не одне, як на мене, важливе політичне посилання, зроблене членом генеральної ради правлячої в Російській Федерації "Єдіной Росії". Вчитайтесь, будь ласка, ось у цю частину діалогу і вам, гадаю, стане все зрозуміло. Йдеться тут про перенесення столиці Росії в інше місце, і чим цей реваншистський маразм закінчується, зрозумієте нижче:

"... Перенесення столиці на Далекий Схід, є такі варіанти, - не принесе нам руху до нових можливостей, скоріше це банальний відступ, - заявив пан Фьодоров. - Усе-таки ми звикли геополітично розвиватися, і за цих умов виробляти систему відступу - це не зовсім правильно. Ми, що не кажіть, більше європейці.

- Ми й азіати, - резонно зауважила кореспондент ПРАВДИ.Ру.

- Азіати, але європейські. Для нас все-таки рух столиці має бути в сторону європейської культури.

- Куди на захід від Москви? У Брянськ?, - не зрозуміла журналіст І. Новикова.

- До Києва…

- Вибачте, але Київ це взагалі не Росія…

- По-перше, Київ - це Русь, а Русь - це Росія. Перенесенням столиці до Києва ми вирішуємо багато питань. Насамперед, ми вирішуємо питання великої Росії або великої України, що загалом одне і те ж саме. Україна від Карпат до Сахаліну - це є Русь, а Русь - це Росія.

Друге, ми не йдемо від Європи, не залишаємо європейський історичний вибір.

Третє, ми просто відроджуємо принципово іншу якість нашої країни. А найголовніше - ми формуємо новий код еліт. Тобто, фактично це завершення процесу відступу, який у нас, на жаль, триває ще з 1991 року. Здали Москву, повернулися і взяли назад Берлін, як в 1945-му…

- А Гельсінкі не візьмемо? Фінляндія теж була частиною російської імперії ...

- Вихід на столицю в Києві - ми це питання вивчали досить активно, - заявив пан Фьодоров.

- Тобто, ви серйозно говорите про це?

- Звичайно, я і з депутатами українського парламенту вів активне листування щодо цієї проблеми. Мало того, питання єдиної держави на Україні підтримується фактично з двох флангів, середина тільки не підтримує його, усувається від вирішення цієї проблеми. Янукович, наприклад… Хоча, треба віддати йому належне, все таки створив із українського боку переговорну групу.

Тобто, у нас навіть є переговорна група зі створення єдиної держави. Лівий фланг, комуністи - "за", фланг націоналістів розколовся. Тимошенко - "проти", тому що партія Тимошенко під американцями, а націоналісти нової хвилі України - "за", тому що в їхньому розумінні це велика Україна, від Карпат до Сахаліну ... ".

Чи потрібно продовжувати далі цю маячню?

Звичайно, що найлегше було б просто викинути з пам’яті цю публікацію прокремлівської ПРАВДИ.Ру,  забути подібне.

Того ж таки 12 червня 2012 року в популярному київському Інтернет виданні «Українська правда» я опублікував із цього приводу статтю, озаглавлену «Янукович створив переговорну групу зі здачі України Росії?»  Як уже відвертіше можна було висловитися з цього приводу, аби привернути увагу широкої громадськості, політичних активістів, представників опозиції до відвертої зради владою інтересів держави?

У публікації привів усі ці дикі приклади відвертих зазіхань вождів «Єдіной Росії» на територіальну цілісність нашої держави. Так і хотілося в кінці дописати: де ви пильні охоронці конституційного ладу, працівники Служби безпеки Україні, політики, які начебто опікуються проблемами національної цілісності держави?

Звісно, що на цю публікацію надійшло багато коментарів українців, і, на жаль, жодної реакції від влади. Чомусь пропустила мимо своєї уваги все сказане і опозиція. Ніяк не зреагували і журналісти, політологи.

Гадаю, що подібне свідчить лише про одне: все сказане в інтерв’ю Фьодоровим журналісту ПРАВДИ. Ру відповідає реальності. І були насправді означені контакти москвичів із представниками української окупаційної влади на рівні народних депутатів Верховної Ради. Хіба ж ви не повірите, приміром, що хтось подібний до В. Колесніченка, або й він сам особисто, візьметься обговорювати подібне? І, можливо, навіть глава держави й справді створював подібну групу для злодійського підкилимного обговорення антиконституційних питань. Ми ж добре знаємо, який із нього вдатний гарант дотримання Основного закону України вийшов.  

І це, звичайно, не може не насторожувати.

2.    Хворобливі береги марень імперського шовініста Дугіна

Для того, щоб зрозуміти чого, власне, хоче, куди хилить у цьому хворобливому прагненні Росія, загалом потрібно не так і багато. Насамперед, уміти читати те, що пише головний великоросійський ідеолог, теоретичний наставник правлячої партії "Єдіная Росія", філософ Олександр Дугін. Саме він у Російській Федерації є своєрідним глашатаєм якраз Євразійського шляху розвитку держави. Той, на який Росія підштовхує, як на заклання, Україну.

Іще 1997 року цей імперський стратег сформував і видрукував велику теоретичну працю, озаглавлену «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії».

 Це водночас своєрідний маніфест і чітка програма "збирання нової російської імперії".

"Якщо Росія терміново не розпочне відтворювати Великий Простір, - пише О. Дугін на стор. 171-172 свого твору, - тобто, повертати до сфери свого стратегічного, політичного та економічного впливу тимчасово втрачений євразійський простір, вона ввергне в катастрофу і саму себе, і всі народи, які мешкають на "Світовому Острові".

Кремлівський ідеологічний стратег пояснює, що "процес "збирання Імперії" повинен першочергово орієнтуватися на дальню мету, якою є вихід Росії до теплих морів". Володіючи холодними морями, за його версією, створюючи Великий Простір під себе, РФ, повинна вивести кордони Євразії на теплі моря. Зрозуміло, що перебуваючи десь там із уламками своєї пошматованої, розтоптаної, розтрощеної незалежності, Україна конче має стати "російським Півднем".

Більше того, як підкреслює О. Дугін, "у випадку входження (йдеться насамперед про Україну, Молдову – примітка авт.), до складу гіпотетичної "Європейської Імперії", ці країни зрозуміло, не отримають ніякого політичного суверенітету, оскільки Великий Простір, представляючи геополітичну, економічну і військову протекцію, вимагає від своїх підданих (тут і надалі підкреслення мої – авт.), в свою чергу, відмови від політико-національної самостійності, від права проводити власну ідеологічну і дипломатичну політику, яка йде в розріз із інтересами Імперії. Як би це не зачіпало представників "малого націоналізму", в нашій ситуації суверенними можуть бути тільки зверх держави, континентальні Імперії, взяті як єдине ціле" (стор. 428).

"Північний берег Чорного моря повинен бути виключно євразійським і централізовано підкорятися Москві" (стор. 349).

"Суверенітет України, - підкреслює кремлівський мрійник, - представляє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати військовий конфлікт" (стор. 348).

"…Україна як держава не має ніякого геополітичного смислу. У неї немає ні особливої культурної цінності, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості" (стор. 377).

Цікаво, якщо подібне є таким насправді, чому ж тоді всі кремлівські правителі, В. Путін насамперед, усю свою головну зовнішню політику на теренах колишнього СРСР найтісніше пов’язують із тим, щоб підкорити собі Україну? В інформаційному плані, ідеологічно, політично, економічно, територіально. Чому ж тоді він пише те, що пише нижче. Вчитайтесь і вдумайтесь: 

"Дальше існування унітарної України недопустиме. Ця територія повинна бути поділена на декілька поясів, котрі відповідають гамі геополітичних і етнокультурних реальностей" (стор. 377).

"Українська проблема головна і найбільш серйозна проблема, яка стоїть перед Москвою" (стор. 382).

Як же ж пропонує вирішити її гаспадін Дугін?

Східну Україну (все, що лежить східніше Дніпра від Чернігова до Кримської автономії є мередіальною інтеграцією з Бєлгородською, Курською, Брянською областями РФ (стор. 379-380). "Крим має набути окремого статусу і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролі Москви" (стор. 380).

Чи потрібно далі викладати цю мракобісну муть?

Коли ще недавно все це видавалося маренням хворобливого великороса, сьогодні, як бачимо з останніх подій, набуває конкретних обрисів активної стратегічної політики Кремля. Особливо, якщо виходити з того, що саме О. Дугін першим у Росії влітку 2008 року заговорив про необхідність нанесення жорсткого військового удару по Грузії, застосуванні тактики так званої "принуки до миру". Що тут же, до речі, було застосовано, виконано правлячим тандемом.

Між іншим, саме 9.08.2008 р., коли російські війська розпочали криваву атаку в Грузії, в ефірі російського телеканалу RTVi, ідеолог О. Дугін заявив, що "Україні належить пережити те саме, що відбувається в Грузії і Південній Осетії". При цьому підкреслив, що у разі, коли Східна і Південна України "захочуть бути з нами, ми будемо змушені знехтувати територіальною цілісністю України".

Відвертий авантюризм, цинізм Дугіна, як він пояснив, будується на тому, що міжнародне право нині зовсім не працює, в світі міцно вкоренилися подвійні стандарти, а незмінність кордонів – більше не є "священною коровою".

Словом, захоплюй і владарюй… А переможців, відомо, не судять…

На жаль, життя підказує, що у Дугіна на язикові, те в Кремля в голові.

Жаль, що цього ніяк не зрозуміють нинішні державні мужі України. Чи свідомо уникають оцінки подібного. І самостійно, чи, можливо, й з принуки, яку нам простим не збагнути, ведуть Україну на заклання до Митного союзу, метою якого якраз і є – побудова Євразійського простору. За патологічним сценарієм  О. Дугіна.

Схоже на те, що не розуміє всієї складності моменту і парламентська наша опозиція. Вона вся, подібно до мисливців у безмежному сніговому полі,  полює за якимись примарними тушками Табаловими, яких, як мені здається, спеціально підсунули їм для потіхи міжнародні стратеги, майстри відволікати увагу політиків від кардинальних проблем державотворення.

 

3.     Нам у Європу, чи до МУтного союзу?

 

Поки опозиція розпиває чаї, святкуючи якісь свої міфічні перемоги в сесійній залі щодо того, що український парламент начебто нарешті заговорив державною мовою, в Києві активно формується євразійський потяг, до якого силоміццю, ґвалтом,  заручницею намагаються вкинути нашу рідну Україну. Цей ешелон ось-ось зрушить у напрямку зореносної столиці.

Головним стратегом цієї операції, за моїми оціночними судженнями, виступає не хто інший, як колишній відомий політик пан В. Медведчук, відомий тепер, як кум глави Російської Федерації пана В. Путіна

Він, схоже, в ці дні і не спить, видаючи "на-гора" один за одним блоги в українських засобах масової комунікації, які вельми схожі на циркуляри товариша Лєніна восени 1917-го.

Так, приміром, 15 грудня 2012 року В. Медведчук створює, як мені здалося, стратегічний свій документ, щодо необхідності проведення референдуму в Україні з проблем входження до Митного союзу, чи точніше б сказати цього МУтного союзу.

Стверджуючи, що цю ідею в нашій незалежній державі підтримує нібито аж 54% дорослого населення.

Хотілося б запитати щодо цього шановного пана: звідкіля такі дані? Адже відомо, що соціологічні служби України активно стверджують: кількість людей, які в нашій державі схильні до підтримки євразійського шляху постійно зменшується, і ця цифра ніколи не сягала навіть п’ятдесяти відсотків.

Цей явний відхід із позицій прихильності до російського шляху міжнародного розвитку України пояснюється, насамперед, тим, що світова громадськість практично ізолювала главу білоруської держави О. Лукашенка,  одного з стовпів Митного союзу. Його в світі справедливо називають останнім диктором Європи. Невмотивована жорстокість білоруської влади щодо внутрішньої опозиції перетворила його на міжнародного ізгоя, відтак, у творчій, інвестиційній ізоляції опинилася вся економіка республіки, духовна сфера життя народу. В своєрідний вакуум потрапили тамтешні наука, техніка, освітня галузь. Політичний режим Лукашенка засуджує весь світ. Із таким ніхто не хоче мати справи…

Інший учасник цього МУтного союзу – Казахстан «відзначився» тим, що вдався до гидкого застосування зброї, фізичного розстрілу робітників газових родовищ, які на мирному мітингу протесту висловлювали свій праведний гнів щодо низької заробітної плати, нестерпних умов праці. Такий кривавий розвиток подій шокував світову спільноту, зокрема, й громадськість України, яка за роки правління помаранчевих керівників звикла до розв’язання трудових конфліктів демократичним шляхом.

Подібна азіатчина в багатьох наших виборців, політиків викликала відразу до того, щоб бути в одному союзі з антинародними режимами Назарбаєва, Лукашенка, Путіна.

Останній взагалі демонструє зразки нетерпимості, жорстокого тиску на будь-які прояви демократії, свободи слова в Російській Федерації, виступів громадськості проти жахливої корумпованості держави. Чого лише варта так звана справа Сергія Магнітського, який, до речі, був вихідцем із Одеси.

Сенат Сполучених Штатів Америки, як відомо, прийняв щодо цього так званий Акт (закон) Магнітського, котрий у кінці 2012 року підписав глава держави Барак Обама. Згідно з ним,  до так званого «чорного списку», або «списку Кардіна» (автор законопроекту – авт.), англійською -.Sergei Magnitsky Rule of Law Accountability Act — ввійшли російські чиновники, правоохоронці, пов'язані зі справою компанії «Hermitage Capital Management» та смертю юриста Сергія Магнітського. Їм заборонено в'їзд до Сполучених Штатів Америки та передбачено санкції економічного характеру щодо їхніх банківських рахунків у світових фінансових установах.

Подібний «агітпункт», так би сказати, витвирезливо діє на українських громадян. Багато людей починають правильно розуміти, що опинитися в такій компанії диктаторів, це прямий шлях України до утвердження відвертої деспотії, до відродження сталінщини нового формату.

            Замало не на воловязі заманюючи Україну до Митного союзу, В Путін обіцяє буквально золоті гори. Вже в перший рік роботи на «спільний казан», за його солодкими підрахунками, дасть нам буцімто приріст до дев’яти мільярдів доларів США, ВВП при цьому примножиться на 10%.  Чудові російські дріжджі, чи не так!?

         Зачекайте, але ж Росія, Білорусія і Казахстан уже в цьому новотворі працюють третій рік. Як золотий дощ обсипав засновників Митного союзу?

         Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) спочатку подав обнадійливу характеристику цього формування, вважаючи його «прикладом регіональної економічної інтеграції між країнами колишнього Радянського Союзу». Але ось що повідомив Центр розвитку Вищої школи економіки, який провів дослідження з цього приводу на замовлення Мінекономрозвитку РФ:

         «За два роки, що пройшли з моменту створення Митного союзу, частки взаємного товарообігу всіх країн-учасниць не змінилися. Більше того, цифри зберігаються на колишньому рівні з 2005 року. Дані показують, що успіхи зовсім не радують. У 2011 році частка регіонального товарообігу в сукупному обсязі зовнішньої торгівлі Росії, Білорусі та Казахстану не перевищила середні значення за п'ять років до вступу угоди про створення МС в силу (2005-2009 роки). Показник давно знаходиться в межах 10-12%. При цьому товарообіг без урахування палива має більш яскраво виражену тенденцію до зниження.

         Якщо розглядати окремо Росію, то тут спостерігається більш оптимістична картина. Зокрема, показники у Росії по інтенсивності торгівлі з 2009 по 2011 рік виросли в 1,5 рази, а імпорт Росії з третіх країн за два роки також подвоївся. Дані Федеральної митної служби підтверджують ці цифри: обсяг товарообігу в Росії збільшився на третину».

         Словом, Росія в безумовному виграші. Хто б сумнівався. Чи не для цього й задумувався цей МУтний союз!? А як почуваються партнери?

         Олександр Лукашенко, напевне, не той чоловік, хто буде лукавити. Ось він і каже, що від вступу до МС Білорусія не програла, але й нічого не виграла. Однак, усе таки не втримався і назвав його «бесполезным». Думаю, що значення цього слова відоме без спеціального перекладу.

         Азіат Назарбаєв особистість вельми примхлива. Він, як відомо, завжди був і є на підтанцівці Кремля. Щоб там хто не задумував, не зажадав, завжди отримував сприяння, всебічну підтримку від Астани. Тому для ясності справи давайте скористаємося не тим, що каже про це сам правитель, який узяв на свою душу смерті ні в чому не винних пів сотні мирних робітників газових родовищ Жанаозена, а яку оцінку входженню Казахстану до Митного союзу дає, приміром, Світовий банк. Ось його висновок, цитую:

         "У результаті введення єдиного зовнішнього тарифу МС з винятками, тарифні доходи в Казахстані приблизно подвоїлися, витрати бізнесу і споживачів імпорту збільшилися, і під тарифною парасолькою ресурси перемістилися в сфери неефективного виробництва. Отже, в результаті вступу в МС реальна заробітна плата знизилася на 0,5%, а реальна прибутковість капіталу в Казахстані впала на 0,6%. Казахстан менше торгує з рештою світу і більше з Росією, Білоруссю та рештою частини СНД, що веде до зниження імпорту технологій із більш технологічно просунутого Європейського союзу та інших країн, і в довгостроковій перспективі може призвести до втрати досягнутої продуктивності.

... Казахстан втрачатиме близько 0,3% реальних доходів на рік у результаті повного введення єдиного зовнішнього тарифу. Тоді реальна заробітна плата і реальна прибутковість капіталу впадуть ще більше ".

         Чи треба ще будь-що пояснювати? Як мовиться, повна картина ситуації, розписана маслом.

         Завдяки створенню Митного союзу збагачується лише Росія, всі інші для неї васали, донори. Кремль плаче і судомиться від того, що серед тих із кого Федерація наживається немає України. А це ж такий смачний, ласий, апетитний пиріг…

         Як стверджують українські експерти, структура наших зовнішньоекономічних відносин є такою, що третина товарообігу – це ринок із країнами СНД, третина – ринок із Європою, а ще третина – з рештою країн світу. І цей баланс, який склався, не варто порушувати.

         Насамперед тому,  що вступ України до Митного союзу може ускладнити її взаємини зі Світовою організацією торгівлі та спричинити законодавчий конфлікт.

         Голова Комітету економістів України Андрій Новак, наприклад, стверджує, що коли "зона вільної торгівлі з СНД не суперечить правилам зони вільної торгівлі з ЄС, то вступ до  Митного союзу безпосередньо перешкоджає нашій співпраці з Європейським співтовариством". 

Чи не тому кремлівські вожді не шкодують єлею, аби затягнути Україну до альянсу авторитарних режимів, де обмеження прав і свобод громадян є звичною практикою?

         Поріднившись із МУтним союзом, Україна просто зажене себе у договірні ями, з яких потім вибратися буде практично неможливо. Адже не забуваймо, що йдеться про міжнародні угоди, а вони, звісно, вищі за національне законодавство.

 

4.     Газпром «по-братськи» вимагає платити й за те, чого Україна в його не купляла

 

Найяскравішим доказом справді ординського підходу Росії до проблем України, став виставлений у кінці січня 2013 року Газпромом нашому Нафтогазу рахунок на сім мільярдів доларів США за… непридбане голубе паливо.  В Києві резонно стверджують: ніяких боргів України перед світовим газовим монополістом немає, отже, ні про будь-які додаткові платежі за результатами минулорічного господарювання не може бути й мови.

Кажуть, що це може призвести до нової, третьої за роки незалежності газової війни між Україною й Російською Федерацією.

Усе, як відомо,  почалося з того, що в ніч на Йордань 2009 року в Москві, велика діячка сучасності Ю. Тимошенко, хіхікаючи під непристойні жарти російського прем’єр-міністра РФ В. Путіна, здала з потрухами всі українські інтереси, коли керівник Нафтогазу за її вказівкою підписав угоду на постачання Газпромом упродовж десяти років (щорічно по 52 мільярди кубічних метрів) за найвищою в світі ціною – 516 доларів США за кожну тисячі кубометрів.

Дехто це рішення називає політичним, адже, мовляв, не прем’єр-міністр особисто підписувала ту злощасну нічну угоду.

Нехай його величають хоч би й соломоновим, але хіба не зрозуміло, чиє це насправді було розпорядження, і хто тим самим буквально штовхнув Україну в боргову яму. Поставив на коліна перед Росією. Адже, як виявилося, справжньою пасткою для нас стали умови, передбачені в договорі: якщо ми не вибираємо протягом року всі 52 мільярди куб. метрів газу, врешті-решт усе одно повинні сплатити за ці, не вибрані обсяги товару, а поверх того, ще й маємо покрити якісь там штрафні санкції. Договір передбачає позицію, яка називається «бери або плати», англійською це звучить так: "take-or-pay".

Інакше кажучи, ти той газ хоч у космос випускай, якщо масштаби, передбачені умовами угоди для тебе виявилися завеликими, гроші все одно клади на бочку сповна, не залежно від того, спожив блакитне паливо, чи ні.

Тому й запитується: невже велика «газова принцеса», якою без сумніву вважала себе пані Тимошенко, погоджуючись на укладання угоди від 19 січня 2009 року в подібній редакції, не розуміла, що Україна з такими домовленостями зав’язне, немовбито верескливе порося в тину? 

2012 року замість 52-ох, Україна придбала в Газпрому лише 32,5 млрд. куб. метрів блакитного палива, буквально на марші відчутно модернізувавши свою економіку, знайшовши більш дешеві джерела постачання газу.  І ось завдяки кабальній угоді від п. Тимошенко, російська монопольна контора виставила Україні претензію на сім мільярдів доларів США за газ, на який вона не потратила ніяких затрат, за який нам не перекачувала, який ми з її сховищ не вибирали.  Газ, котрий, напевне ж вона вже раз продала своїм клієнтам…

А що таке 7 млрд. доларів США? Це 56 млрд. гривень – приблизно десять відсотків від плану зведеного бюджету доходів України на 2013 рік.

І ось Росія «по-братськи», злодійкувато мов куниця, хоче відщипнути цю частку. Фактично задарма. Іншими словами, розскубуть, гади, Україну, як гави солому…

Хоча, зазначу, платіжка від Газпрому - ще одна зрима "агітаційна акція" за вступ України до Митного союзу. В ній стільки правди, як у кози хвоста…

Як висловився один політик: "Коли сусід, знаючи, що в тебе, м’яко кажучи, не все в порядку з бюджетом, вимагає гроші за те, чого ти не брав – це виглядає вельми "по-братськи". Це вам не Євросоюз, де якщо в когось проблеми – його рятують, як Грецію, надають всебічну підтримку, а не добивають буквально ногами".

Примітно, що нинішня українська влада, на словах заявляючи начебто про свої симпатії до європейського шляху розвитку держави, насправді все більше хилиться до союзу трьох антидемократичних країн. Яскравим доказом цього є те, що буквально під завісу роботи Верховного Ради шостого скликання (осінь 2012 року) було буквально протягнено через протиправне голосування «піаністів» парламенту закон про референдум.

Ясно вбачається те, що режим В. Януковича хоче задіяти для вирішення таких важливих проблем, як вступ до Митного союзу, введення в Україні російської мови, як другої державної практику всенародних плебісцитів.

Це вельми небезпечно. Позаяк добре відомо, що діюча влада практично відпрацювала на виборчих кругах, і насамперед Сходу та Півдня України, механізм «отримання» їй потрібних результатів. Здійснюється це через підкуп виборців, реалізацію активного морального й психологічного тиску на них через державні органи, насамперед, через освітян, медиків, правоохоронців, інших посадовців, які є поневільними заручниками влади. 

При цьому виходить, що це мовбито не влада приймає певне доленосне рішення, а сам народ. При нинішній стрункій і вірнопідданій одній людині вертикалі влади, яку на всіх без винятку поверхах очолюють виключно представники донецького клану, імплементувати це рішення виявиться надзвичайно легко.

Сумне порівняння, але тут воно, гадаю, вельми доречне.

Аж надто полюбляв свого часу плебісцити пріснопам’ятний Адольф Гітлер. На кожному із них він отримував підтримку 93-95 відсотків голосів виборців, тим самим благословляючи свої расистські дії мовбито волею всього німецького народу. До чого це привело ми добре знаємо.

Практика свідчить: більшість диктаторів нині узурпують владу саме за допомогою референдумів. Відтак, плебісцити схожі на ніж у руках зловмисників. І за ілюстрацією подібного абсурдного досвіду далеко ходити не потрібно. Погляньмо бодай на дії дволикого батька-Лукашенка, який із допомогою демагогічних пасток, закладених у питаннях, які виносяться на обговорення, намагається своє правління зробити вічним. І що найгірше, добивається свого…

Ведучи розмову щодо необхідності саме Євразійського шляху розвитку України, український політик В. Медведчук строго заявляє: "Хочу відразу ж попередити всіх прихильників і ярих адептів євроінтеграції: зірвати референдум, як це було в 2006 році, вам не вдасться."

 Водночас громи й блискавиці ввід нього летять на голову колишнього Державного секретаря США Гіларі Клінтон, котра мовбито недвозначно дала зрозуміти і Росії, і п'ятій колоні в Україні, що "американська влада має намір перешкодити створенню нової версії Радянського Союзу під виглядом регіональної економічної інтеграції".

Ось, виявляється куди нас провадить цей пан із їхнім МУтним союзом, їхньою Євразією…

В іншому своєму блозі В. Медведчук, як із гілля зірвався, вже стверджує, що унітарна держава зовсім не підходить для України. За його переконанням, звичайно ж, потрібно негайно переходити до федералізації нашої держави. Мабуть, за прикладом Росії.

Словом, пан Медведчук хапається, мовби той дідько за дишель, лиш би збити Україну зі шляху незалежності, суверенітету, територіальної цілісності. І все це є не чим іншим, як реалізацією ідеологічного плану з поярмлення нашої держави за зловісною доктриною  гаспадіна Дугіна…

Що ж стосується конкретно самого нового закону України про референдум, то він зверстаний таким чином, що на обговорення народу можуть виноситися тільки ті питання, які влаштовують… главу держави. Позаяк відповідно до п.8 ст. 22 закону,  саме президентом, а ще чомусь і ЦВК (?), вони (питання) можуть бути перевірені на конституційність та відповідність законам України. Хоча яку конституційність може визначати ЦВК, які в неї є для цього повноваження? Це ж не Конституційний суд?

І ось виходить абсурдна картина: закон переповнений реляціями про мовбито безмежну волю народу, для обрання шляхів державотворення, а ось уже на етапі визначення питання для публічного обговорення, остаточне рішення залишається за… канцелярією глави держави. 

І сміх, і гріх…

 

 

5.    Навіщо довгополого російського кожуха заправляти в жовто-блакитні труси?

 

Під новорічну сурдинку 2013-го – коли українці маючи на столі пісне через бідність родин олів'є і смердючий самогон замість дорогого шампанського, хитрий донецький аксакал і дід Мазай від Партії регіонів Володимир Рибак, ламаючи українські слова, як розсипчасті пряники на яйцях, видавив із себе на 5-му телеканалі: мовляв, про необхідність запровадження в Україні другої державної мови, мабуть, запитаємо в народу…

Начебто мимоволі обмовився, дочасно "спалив" ідею донецьких… А вийшло, що лукаво запустив потрібний тест щодо проведення плебісциту на п'яну голову публіки. Зрозуміло ж, для публічної апробації провокативної ідеї в масах. Поки українці вийдуть із похмілля після Різдва, слова про мовний референдум об'їздяться, призвичаяться в суспільстві, вживуться в мізках мас. І всі начебто з цим мимоволі погодяться.

Цей хитрий модус обкатування потрібних правлячому режимові новин називається психологічним способом запускати "їжака під череп".

Адже ж усе сказано було начебто не офіційно, однак усі кого цікавить таке все добре почули, всі вже знають, пережовують цю новину. Опоненти заперечити ідею не поспішають, позаяк прозвучала вона мовбито не офіційно. І не вельми ствердно.

Словом, як кажуть у таких випадках, влучив пан Рибак батька якраз по колінах…

Насправді ж, впроваджувати російську за другу державну мову в Україні, на моє приватне переконання,  це все одно, що вимагати довгополого сибірського кожуха (тулупа) заправляти до жовто-блакитних… трусів. Під нову московську парадигму, суть якої зводиться до того, що в світі буцімто наступає пора їхнього "руського міра". А це, як бачимо, супроводжується насамперед буйним розквітом великодержавного шовінізму на теренах всього колишнього СРСР.

Ви ж, гадаю, чули, приміром, що в передноворічні дні 2013-го в самій Росії підготували циркуляр щодо обов'язкового вивчення в національних республіках лише державної мови. Так що рідну, національну мову тепер у тамтешніх школах уже можна й не вивчати. Виходить, її краще забути, як непотріб, аби не плуталася під ногами…

І це, до речі, знайшло широкий спротив у національних республіках Росії.

Хіба ж ми не пам'ятаємо, що точнісінько таке ж, за часів СРСР, учинялося  відносно української мови.

Нам би все це було, як кажуть, абсолютно індиферентним, позаяк це дійсно таки сфера суто внутрішніх справ сусідньої держави, якби подібні питання російським керівництвом не відносилося до рангу і першочергової, глобальної зовнішньої політики РФ. Насамперед, щодо України.

Кремлівські вожді, картинно помахуючи пальчиками в бік наших правителів, зростом у 192 сантиметри, дозволяють собі не менш безпардонно, ніж від якихось своїх домашніх вологодських керманичів нахабно вимагати російську мову в сусідній державі, всупереч Конституції України, як унітарної держави, підвищити до статусу державної.

Для чого це?

Тільки мовбито для зручності російськомовних громадян, які мешкають  на наших теренах, і, очевидно ж, для здійснення активнішого впливу на внутрішні справи України. А насправді, як на мене, то для перетворення України в  єдине з Росією спершу мовне, а за тим і територіальне поле, з центром ви знаєте де. Дарма, що українофоб Фьодоров, як розповідалося вище і готовий начебто столицю нової держави перенести до Києва.

Так сусідів ставлять на коліна без застосування сили, матеріальних затрат, навіть без знаменитої на відомий російський манер принуки для миру й безберегої братерської любові. Своєрідним вербальним методом...

Хоча заради справедливості особливо підкреслю, що Росія за неповних двадцять два роки нашої незалежності не привела жодного офіційного факту, коли б російськомовне населення України піддавалося бодай найменшій дискримінації за мовною ознакою.

Навпаки, під агресивним, буквально загарбницьким натиском Кремля російська мова повністю окупує наш інформаційний простір. Вельми агресивно здійснюється ідеологічна експансія. Але й цього, виявляється, ще мало. Росія вчепилася в горло України, як сова кігтями. Як чорт за грішну душу. І не відпускає. Оскільки відчула слабинку в антипатріотичному нинішньому керівництві державі.

Нахабно залазячи на наш стіл з ногами, "старші брати" брутально заявляють: якщо російська стане другою державною в Україні, тоді буде вам, мовляв, і дешевий газ, і тульські калачі з соболиними шубами в придачу.

Тому, мабуть, так активно стараються донецькі на воєводстві…

А тепер зверніть увагу на інший факт.

Не встиг, як відомо, знаменитий паризький актор Жерар Депардьє побити горшки в Франції, як кремлівський правитель уже виписав йому російського паспорта, видав спеціальний указ про дароване йому громадянство РФ.

А що зробив у відповідь знаменитий француз? Він подякував за увагу до його персони, заявив, що навіть знає місце де хотів би поселитися, і, (увага!), заявив, що буде активно вивчати… російську мову.

Це тому, що, як розумна, інтелігентна людина, котра мешкатиме не в рідній своїй державі, повинна знати мову титульної нації. Державну мову. Позаяк подібне, загальновідомо, є частиною внутрішньої культури особи і громадянина.

Іншими словами, Росія, як бачимо, не поспішає навіть для самого Депардьє французьку підносити до рівня державної в РФ, а очікує, що пан Жерар вивчить мову титульної нації самотужки.

А до чого прагнуть наші донецькі, які правлять нині в Україні, і котрі готові взяти під козирок усі вказівки, які лишень не поступають до них із зореносного Кремля?

Вони вимагають, щоб уся незалежна наша держава нагнулася під них - януковичів, азарових, рибаків, арбузових, під їхній недолугий електорат, який, даруйте за відвертість, начебто розумово не може осилити українську. Хоча живуть російськомовні громадяни нашого сходу і півдня десятиліттями в Україні.

Хіба все це разом узяте не є проявом махрового російського фундаменталізму в дії, який усе більше загарбує, анексує частину окупаційної української влади? Тим, що я називаю вимогою Москви заправляти довгополого сибірського кожуха в жовто-блакитні українські труси?

Такими опудалами й виглядають вони, нинішні українські правителі, на печерських пагорбах, бездумно стаючи васалами Кремля!

Наші колишні «старші брати»  в своїй практичній міжнародній політиці демонструючи ментальність орди, є відвертою загрозою незалежності і суверенітету України.

 

6.    Агенти впливу і кадрова квота Кремля в уряді України

 

Надзвичайно небезпечні всі ці ігри. Страшно за те, що цій агресивній політиці в Україні не створюється ніяких дійових світоглядних перепон. Різношерста, поділена на політичні колони опозиція більше дбає про своє реноме, а не про те, щоб захистити державні інтереси України. Буквально кудись поділася, не чути її голосу колись активна «Просвіта». Начебто знову пішов у підпілля «Меморіал». Беззубим, аж начебто немічним став поколотий внутрішніми своїми штормами Народний рух України.

Думаю, що під патронатом дугіних, фьодорових і їм подібним у зореносній Москві створені штаби підготовки агентів впливу в Україні, координації їх дій на території нашої держави. І наслідки їх згубної дії вже очевидні.

Насамперед переписується під штандарти РФ історія нашої держави. З підручників українських школярів брутально вилучаються поняття про те, що Україна віковічна держава, що українські націоналісти з УПА наші безсмертні герої. А такими, як не дивно, знову в школі називають солдатів Червоної Армії, таких людожерних маршалів, як Г. Жуков. Подібно до пріснопам’ятних радянських часів безапеляційно стверджується, що, мовляв, росіяни з українцями є одним народом, що Голодомору, геноциду проти українців теж не було, був просто «голод» в усьому СРСР, а підпільники  української повстанської армії – це зрадники і головорізи.

Читаєш подібне і стає моторошно. За що українці боролися століттями, зносили таку наругу і до чого прийшли!?

Маніпулювати історією в Україні, виявляється, зовсім легко, позаяк добра частина суспільства страждає на історичну амнезію. А міністерство освіти, яке опікується подібними проблемами, очолює людина, котра, як стверджує преса, на цю посаду мовбито призначена за самою, що не є «квотою Кремля».

До речі, якщо згадати інтерв’ю Фьодорова, викладки головного  ідеолога правлячої в Росії партії «Єдіная Росія» Дугіна, співставити з дійсністю, то в це можна щиро повірити.

Тим паче, що приміром, у підручнику історії для п’ятого класу з 2012 року більше не знайти згадки про бій під Крутами (1918 рік, 130 км від Києва, де 4 тисячі більшовиків стялися з трьома сотнями українських студентів-патріотів) і про Помаранчеву революцію 2004-го (її визнали подією «занадто політичною»).

Більше того, наказом від 6 листопада 2012 року №1252 Міносвіти і науки, молоді та спорту затвердило таку нову програму зовнішнього незалежного оцінювання з історії, яка глибоко обурили громадськість України, передусім, патріотів. Оскільки з неї вилучено такі знакові історичні фігури, як Дмитро Донцов, Степан Бандера, Роман Шухевич, Юрій Тютюнник.

Таким чином, у 2013 році знання про політичних і військових діячів, які відіграли важливу роль у боротьбі українського народу за незалежність, тепер не будуть необхідні випускникам шкіл для здачі тестів. Натомість вони повинні поглиблено вивчати діяльність і життєвий шлях персоналій, котрі активно боролися з національним визвольним рухом і були причетні до масових злочинів проти українського народу.

Виникає цілком логічне запитання: хто в Україні конкретно приймає подібні рішення щодо зміни історичних орієнтирів у навчальному процесі учнівської молоді? Невже такі «українці», як пан калузьких соловей Азаров? Чи сам Табачник, зрозуміло, узгодивши ці позиції безпосередньо у Кремлі?

Думається, що негайно вияснити ці позиції, відмінити подібні новаторства нинішньої влади  – невідкладне завдання парламентської опозиції, голос якої помітно кріпне…

Але підривний міжнародний штаб із чергового поневолення України на цьому не зупиняється. Він, схоже, активно продовжує формувати свідомість українців в найтіснішому поєднанні з сучасним життям Росії.

Найбільшими дурощами щодо цього є провокаційна ідея проведення спільного України й Росії футбольного чемпіонату.

Цікаво, що вже тоді, коли Україна була визнана в світі незалежною та суверенною державою, мала свої урядові структури, власну армію, міліцію, прокуратуру, Кремль і далі зухвало намагався верховодити в проведенні якогось чемпіонату СНД, організованої за принципом колишньої першості футбольних змагань у СРСР. Саме за цим лекалом і був розроблений турнір 1992 року. Начебто не згинула мерзенна КПРС, не сталося розвалу імперської тюрми народів - країни рад. Москва тужилася продовжувати правити в справі формування ігрових смаків мільйонів громадян на нових теренах СНД.

Тоді в справу втрутилася Міжнародна федерація футболу (ФІФА), яка заявила, що подібний чемпіонат у світі ніхто не визнає, кожна нова держава повинна проводити власний турнір.

І ось через двадцять років Україну, спортсменів, тренерів, активних уболівальників знову хочуть зігнати до того самого смердючого гуртового корівника. Прив’язати до колишніх жолобів і стійл. Щоб тим самим поєднати через футбол Москву і Київ, українські регіони з російськими. Мабуть же ж, і створити єдину національну збірну, що взагалі не вкладається ні в які рамки здорового глузду. Бо ж під якими, скажіть, національними символами має виступати вона, який гімн має виконуватися перед матчем? Невже повинна звучати музика, в якій недвозначно вчуваються слова: «Союз нерушимый…»?

Повний абсурд. Якщо згадати, що під час матчів збірної України на ЄВРО-2012 об’єднувалася вся країна. Навіть Донецьк у ті дні заквітчувався жовто-блакитними кольорами, повсюдно звучав гімн держави.

Так що об’єднати футбольні чемпіонати України і Росії, це насамперед гострий ніж у серце наших суверенітету і незалежності. Нашого більш як двадцятилітнього державотворення.

Бо це все одно, що у сьогоднішній Німеччині запропонувати футбольну Бундеслігу розділити на дві – колишніх НДР і ФРН. Смішно, чи не так? Але це ж фактично одне й те саме.

Припускаю, що ця примарна московська ініціатива чистої води інформаційна провокація, закинута в маси з метою перевірити, як  проковтнуть її вельми чутливі люди - футбольні фанати, зреагують на такий дивний поворот подій українські патріоти.

І треба щиро визнати, що певна частина українських побіляфутбольних чиновників і діячів  виявилися явно не на висоті. Насамперед, у донецькому регіоні, звідки пролунали схвальні оплески на адресу подібної фантасмагорії. Там стали навіть будувати різні плани і вносити бездарні пропозиції на підтримку химерної ідеї.

У відповідь, діячі на чолі з керівником Газпрому Міллером (?) утворили навіть якийсь там організаційний комітет. Цікаво, що як пише іноземна преса, до складу його ввійшли виключно самі лише москвичі.

 

7.    "П’ята" колона вже риє окопи

 

…Якось бачив цікаву, промовисту картинку-жарт відомого художника. Стоїть біля овечої кошари двоногий вовк, ковтає голодну слинку,  і активно, під милу душу, вмовляє двоногу ягницю вийти на вечірній моціон. Пішли, мовляв, розвіємося на танцях. Буде "Мурка", танго й краков'як…

Щось подібне виходить і в наших останніх "братських" стосунках із Росією. Які лишень молочні ріки та кисельні береги не обіцяють нам кремлівські "поганяйли" в якомусь там Митному союзі, а воно ж і без того зрозуміло, - западня. Вчепилася Росія, як рак за штани. З усіх сил тягне нас на заклання до Мутного союзу. І без окулярів видно: на умі в Кремля лише реставрація імперії. Нове ярмо на вкраїнську душу.

Іще нахабніше діють москвичі в справі організації якогось апокрифічного об'єднаного футбольного чемпіонату СНД. Добре розуміючи, що футбол в Україні не просто спортивна гра, а частина найбільш промовистої вітчизняної, народної політики.

За часів Радянського Союзу саме він формував для жителів союзної республіки ставлення до столиці імперії та її старіючих вождів. Напевне, якраз, "вболівати за наших", себто, за футбольні команди українських міст, і стало відмінною рисою українців в пору в'янення СРСР. Саме воно зароджувало й зміцнювало українську націю, яка цілеспрямовано торувала шлях до своєї Незалежності.

А пригадайте, які збереглися в пам'яті найвеселіші барви літа, коли проводилося в Україні ЄВРО-2012? Та звісно ж тих днів, коли наші міста розквітали українськими національними прапорами напередодні футбольних матчів збірної.

Думаю, що саме це спонукало кремлівських правителів на негайний розвал нашого національного чемпіонату. Чого б те все не коштувало самій Росії. Відверто й нахабно. Діючи цинічно, як той карикатурний вовк під овечою кошарою.

У понеділок, 18 лютого 2013 р., в офісі ненависного всій Україні Газпрому (дере ж із нас найвищу у світі ціну за газ!), відбулося організаційне засідання якоїсь міфічної структури (для яскравості звучання напишу в російській транскрипції) - АНО "Объединенный чемпионат по футболу". Очолює те АНО сумнозвісний для України Валерій Газаєв, який замало не пустив нещодавно під лід київське "Динамо".

Незважаючи навіть на потужну в Україні "п'яту колону", ніхто з представників футбольних наших клубів, яких персонально запрошували на цей зрадницький хурал під проводом АНО, все таки не прибув. За винятком якогось П. Іванова, з Об'єднанної професіональної української ліги. Цей, мабуть, судячи із прізвища, використав відрядження, аби надурняк з'їздити на свою малу Батьківщину…

Найцікавіше те, що, як пише московська преса, цей путінівській кишеньковий Газпром вирішив розвалити Україну через обвал футбольного чемпіонату за один мільярд доларів, які начебто віддає під ось це сморідне АНО. На тому засіданні так було і сказано, що на створення мовбито якогось АНО Газпром виділяє мільярд доларів США. І ставить їх у московські ворота.

Отже, за участь у чемпіонаті АНО, відмовившись від внутрішнього національного чемпіонату, нібито, кожна українська команда отримає 22 мільйони доларів США. Окрім того, за кожну перемогу - 370 тисяч, за нічию - 120 тисяч. За перше місце за підсумками чемпіонату АНО - 92 мільйони доларів, за друге місце - 74 мільйони, за третє – 61.

Ви думаєте Газпром й справді готовий викинути на таку дурню аж мільярд доларів свої власних коштів?

Бреше Москва, як сірко на вітер: не свої гроші вона готова покласти на підкуп України. А наші з вами, друзі українці. Наші!

Будьте певні, цей злодійський АНО імені Газаєва плюндруватиме наш національний чемпіонат, а це означає розтрощуватиме незалежність України, грішми наших же платників податків. Тими, підкреслю, які планує отримати Газпром пана Міллера з нашої держави у вигляді штрафів за недобраний газ 2012 року, відповідно до договору імені Ю. Тимошенко.

У мене в зв'язку з цим виникає цілком логічне запитання. А чому, власне кажучи,  на АНО витрачається лише один мільярд доларів США, чому не всі сім дармових, котрі Росія намагається скачати з України за не викуплений нею газ?

Якби було сім мільярдів, тоді, відповідно до плану Кремлі, за зраду національних інтересів України можна було б для активного підкупу платити ще й… уболівальникам.

Будьте певні, тріщали б тоді стадіони від напливу продажних наших архарівців із "п'ятої колони", які б бігли вітати повернення "своїх" одномовців на незалежні українські землі за долари …

А так, либонь, явно скупиться Москва. Гарний, як комір навиворіт пропонує варіант, але їй-право скряжний. Хоч і за наші кревні гроші…

Усе це те, що, власне, належало й довести: Москва намагається керувати всім і всіма на теренах колишнього союзу. І чи не в першу чергу тим, як українці мають відпочивати, проявляти свої емоції. Заледве не дихати.

І тут «брати» сповна проявляють свій менталітет загарбницької орди. Намагаються підкорити, поневолити нашу Україну.

Усяко допомагає їм у цьому п’ята колона всередині держави. Вона не просто відверто готує ідеологічну платформу під утворення нового імперіалістичного формування на чолі з Москвою, а підкріплює це матеріально.

Йдеться про те, що в 2012-2013 роках в Україні відбувалася низька судових процесів щодо начебто відшкодування боргів компанії «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) Російській Федерації, які виникли в наслідок гарантій уряду України. Сума позик складає понад три мільярди гривень – 405 мільйонів доларів США.

Але давайте не забувати, що державні гарантії - це не якийсь там нікчемний папірець, банальний циркуляр, котрий можна завізувати десь на підвіконні, чи на даху авто. Відповідно до Бюджетного кодексу України кожна державна гарантія – це гарантія уряду, і тому вона обов’язково  відображена в Реєстрі державних гарантій Міністерства фінансів.

Для того, щоб з’явилася нова, чергова державна гарантія конче має відбуватися окреме засідання Кабінету Міністрів, на якому колегіально приймається Постанова про надання такої поруки. Це окреме зобов’язання уряду відображається у Державному бюджеті країни.

Перевіривши цю відкриту інформацію, кожна людина може легко переконатись: насправді жодних слідів видачі державних гарантій ЄЕСУ в природі не існує. Ніякий уряд України не брав на себе зобов’язань приватної енергетичної компанії щодо її боргів Російській Федерації.

Саме собою виникає запитання: як же ж суди України, один за одним, мовбито за помахом чарівної палички, приймають рішення про задоволення претензій уряду Росії? На чому вони базуються? Що це за правосуддя таке? Гарне, скажу, як комір навиворіт…

Більше того, вже навіть почалися перекази буцімто боргових сум до Москви.

Якщо це тактичні ходи в сфері політичної боротьби проти Юлії Тимошенко, то чому за це має розплачуватися народ України?

Чи, можливо, у такий дивний спосіб формується певний імперський фонд на об’єднавчі цілі?

За цю оборудку, без сумніву, хтось має нести конкретну відповідальність. Досада шкребе, як кішка лапою: доки ж триватиме цей відвертий і жахливий бандитизм?

 

 

8.    Якщо Сталін судом визнаний катом, то сталінізм в Україні злочинна ідеологія

 

Найстрашніше, що ординські настрої побутують не лише на рівні вождів Кремля. А й у надрах суспільства сусідів живе дике постімперське почуття повзучого комуністичного реваншу.  Переконатися в цьому зовсім не важко.

         Чого, приміром, варта лише драконівська ініціатива волгоградців. Тамтешня міська дума одноголосно (!) в кінці січня 2013 року прийняла рішення про повернення місту Волгоград імені Сталінград  на шість діб у року. Новація, до речі, якої не бачив іще ніхто, ніде й ніколи в світі.  Дивацтво з категорії психічних розладів.

Так ось, тепер буцімто замість назви "місто Волгоград" буде використовуватися ім’я  "місто-герой Сталінград" 2 лютого - в річницю закінчення Сталінградської битви, 9 травня - в День Перемоги, 22 червня - в день нападу Німеччини на СРСР, 23 серпня - в День пам'яті жертв масованого  бомбардування Сталінграда німецькою авіацією, 2 вересня - в річницю закінчення Другої світової війни та 19 листопада - в день початку Сталінградської битви. Також в ці дні найменування "Сталінград" будуть використовувати у своїх виступах депутати і чиновники. І навіть в аеропортах буцімто буде написано, що рейс здійснюється не до Волгограду, а до міста Сталіна.

Іще раніше стало відомо, що 2 лютого, на 70-річну річницю перемоги у Сталінградській битві, на вулицях Петербурга, Волгограда і Чити з'явилися рейсові мікроавтобуси з портретами Йосипа Сталіна. Так звані сталінобуси.  Всі вони належать приватним транспортним компаніям. Фінансову та організаційну підтримку акції надала ж, зрозуміло, КПРФ,  а також якась Профспілка громадян Росії і Народний комісаріат історичної достовірності. Їх логотипи також помістили на сталінобуси. А в самому Волгограді компартія  проводить збір підписів за перейменування міста в Сталінград.

Слухаєш про всі ці потворні патологічні новації, і приходиш до однозначного висновку, що Росія, либонь, так нічого не зрозуміла, нічого повчального не винесла зі свого кривавого минулого. І це лише тому, що вона не засудила сталінізм, як ідеологію людоїдства, антропофагії. Не пройшла через процес очищення, покаяння. За прикладом Німеччини.

Бо ж саме їх країна була колискою зародження, розвитку і становлення кривавого сталінізму, як ідеології братовбивства, винищення своїх співвітчизників в масштабах, точної статистики не знає ніхто. Але добре відомо, що похибки науковців коливаються в мільйонах одиниць. І це просто таки страхітливо.

Наші північні сусіди ніяк і по нині не можуть збагнути одну єдину кардинально важливу суть. Що перемога в другій світовій війні здобута не завдяки Сталіну, а всупереч його божевіллю, юродству. Його бездарності. Бо це його особисто, як хлопчака, обіграв побратим фюрер, вішаючи локшину на вуха про мир і дружбу, а сам готував війну, і напав на СРСР начебто зненацька. І якби горець був гордою людиною, то він би мав, напевне, застрелитись іще у червні 1941 року… 

Але ж став генералісимусом, поклавши до могил мільйони людей. Стільки ж, а може, ще й більше заживо згноївши в концентраційних таборах ГУЛАГу.

Здавалося б, такий примарний атрибут совєцького минулого, як концентраційні табори, закривавлені катівні давно б мали бути стерті з лиця землі, як символ диявольського мракобісся. Мали б бути викреслені з історії злочинні формування установ, де десятиліттями "перевиховували" "ворогів народу". Ганебного осуду заслуговують ті, хто роками знущався з собі подібних, понад усе посилити режим катувань полонеників, створити нелюдські умови життя, відбування надуманих покарань.

Але де ж там. Торік, приміром, у колишніх сибірських глибинках, де свого часу розташовувалися численні  радянські концентраційні табори широко відзначалися, здається, 75-ті роковини з дня створення конвойних підрозділів СРСР. Відставним катам, колишнім вертухаям, сексотам і різній совєцькій табірній мутній прислузі вручали грамоти і цінні подарунки, дякуючи від місцевої влади за вірну службу Сталіну і Лаврентію Берії.

Згодом п’яні колишні кати-наглядачі весело згадували, як розважалися над ув’язненими, зі слізьми на очах шкодували за пройдешніми залізними сталінськими  часами. Кривавий, гидотний табірний морок і досі править цими людьми, як чорт болотом. Їм знову хочеться закотити рукави для табірної роботи.

І це, либонь, буде супроводжувати Росію до тих пір, аж поки в якості обов’язкової літератури для шкільного прочитання не буде введено невигадані «Колимські оповідання» Варлаама Шаламова. А ще краще коли будуть проводитися голосні читання уривків цих творів у програмах телебачення…

Як профілактика від сталінізму, лікбез для тих, кому є загроза стати шовіністом і людиноненависником. Де жорстока правда життя остуджує, якісно фільтрує романтизм людиноненависницького мазохізму, який широко розвинений у суспільстві, котре століттями мало побіля себе армії рабів для потіхи й знущання. При чому, здебільшого з числа українців і людей інших волелюбних народностей. Раби, відомо, люблять тиранів. А кожна російська влада якнайбільше намагається виплоджувати саме рабів. Бо ними легше управляти…

Тому, як заявляють знаючі люди, нині конче потрібно, аби підростаюче покоління глибоко знало історію своєї держави, відало, що до таких як вони, молодих та вдатних, теж неодмінно дійде кривава черга, якщо лишень сталінізм повернеться. Недарма ж у Вченні Ісуса Христа чітко й конкретно сказано:  "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, так чиніть і ви з ними, бо в цьому Закон і Пророки." ( Мт.. 7:12)

Відтак, портрет генералісимуса на автобусі – це доказ того, що Росія серйозно хвора. Бо якби сьогодні в їхньому суспільстві були чітко сформульовані і прописані морально-етичні імперативи і торжествували істинно людські норми та цінності, подібна б акція зі сталінобусами була б просто таки неможливою. Вона б знайшла якнайширший осуд, а вже якісь скоєні безглузді «тимчасові» перейменування обласного центру на Сталінград  - тим більше. Як, приміром, неможливо будь-де побачити нині портрет Гітлера в Німеччині.  Тим паче, що ці два правителі достойні один одного.

Один із тверезо мислячих московських журналістів Віталій Димарський, як на мене, вельми резонно зауважив, що рішення волгоградських депутатів перейменувати своє місто на кілька днів протягом року в Сталінград явно недопрацьоване. Для того, щоб люди більш глибоко проникли в своє минуле і відчули обстановку тих років, варто було б на ці кілька діб роздати населенню картки на продукти, попередньо очистивши від них магазини і ринки.

Можна було б заради переконливості відкрити пару-трійку концтаборів. Тільки є небезпека, що швидкі сталінські суди розстріляють тисячі людей до того, як місто поверне свою нинішню назву, а репресовані так і залишаться в Сталінграді. А чому б заради соціалістичного реалізму не завести «справу лікарів» хоча б на пару днів? А ще дуже обережними мають бути всі делегати партійних з'їздів на яких можуть полювали чекісти…

Справді, якщо німці зрозуміли свою помилку, то радянські раби і холуї в РФ не можуть жити без залізної руки, скиглять по господарю, а це вже синдром, політичного мазохізму. Тим паче, що їх нинішній вождь і керманич усе частіше намагається приміряти на себе кітель Берії і шинель Сталіна.

Сталінізм - це безмежна влада лицемірів і невігласів, різномастих пристосуванців, бандюг, убивць у галіфе і «комсоставських» чоботях.

Росія, як на мене, не може вирватися з полону кривавого людожера ще й тому, що вона залишилася й надалі в царині підштопаного на новий лад сталінського… гімну. Музичний подразник, як умовний рефлекс для собаки Павлова: виділяти шлунковий сік при  певному дзвонику. І щоранку в вухах мільйонів зомбованих по-старинці звучить: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь…» - псалма Імперії Сталінського Зла.

 Вийти з цього психічного шалу можуть далеко не всі.

Іще драматичніше те, що ці фантомні рефлекси, подібно до отруйних гадюк із Росії безперешкодно переповзають до України. І вже читаємо, що у Харкові запустили безкоштовний трамвай із портретом товариша Сталіна.

Протягом 2 лютого 2013 року харків'яни могли безкоштовно проїхатися містом у трамваї №6 "Південний вокзал - 606 мікрорайон", прикрашеному портретом Сталіна. Трамвай орендовано обласною організацією компартії, що приурочила акцію до 70-річчя Сталінградської битви, повідомила перший секретар Харківського обкому КПУ Алла Александровська.

"Таким чином ми хочемо відзначити річницю битви за Сталінград. У вагоні немає ніякої реклами, зате розміщені матеріали, присвячені битві, що тривала 200 днів і в якій з обох боків загинули 2 млн. людей. Налагоджена радіотрансляція популярних пісень військових років. У салоні працює екскурсовод і два його помічники: вони роздають пасажирам матеріали на тему дня і календарики з символікою КПУ. Ззовні вагон оформлено плакатами на тему Дня Перемоги".

Але давайте не забувати, хто такий Сталін для України. Це не комуністичний ідол Микола Островський, який у 1924-1926 роках мешкав у місті, чи колишній романтичний харків’янин Марк Бернес, до ювілею якого запустили пропагандистський трамвай із портретами на боках у минулій першій українській столиці.

Нагадаю, що 13 січня 2010 року Апеляційний суд м. Києва розглянув та прийняв рішення у кримінальній справі, яка розслідувалась Службою безпеки України щодо знищення голодом у 1932-33 роках на території УСРР мільйонів українських селян. І такий милий серцю для комуністів товариш Сталін, він же Йосип Джугашвілі, і його вірні поплічники визнані карними злочинцями. 

Судовою науково-демографічною експертизою Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В.Птухи Національної академії наук України встановлено, що геноцидом в Україні знищено 3 млн. 941 тис. осіб., а з урахування кумулятивних втрат внаслідок Голодомору Україна втратила назагал 10 млн. 63 тис. осіб (3941 тис. смертей і 6122 тис. ненароджених).

Чи піддається таке прощенню? Чи можна після такого носити, лобизати портрети ката українського народу, миритися з тим, щоб вулицями і площами наших місті і сіл їздили сталінобуси?

Але комуністи, під проводом своїх старших російських братів, підкоряючись ординському стадному рефлексу плюють у душу всього українського народу, принижують нашу пам'ять по загиблих, піднімаючи на щит слави вбивцю Сталіна.

Це антигуманне і протиправно. І допустимо, на жаль, лише, мабуть, у нашій державі. Бо навіть у Росії, якби Сталін судом був визнаний катом і злочинцем, навряд чи хто б посмів так нахабно порушувати мораль і закони, возвеличувати його.

Іншими словами, Сталін у Волгограді зовсім не той, що в українському Харкові. До нього тут ставлення має бути таке, як до інквізитора, мучителя, екзекутора. Такий юридичний статус колишнього генералісимуса в Україні. І хто порушує ці канони повинен відповідати по всій строгості законів. Адже не секрет, що люди, яким сталінська держава здається ідеальною, готові бачити ворогів у всіх тих, хто не поділяє їхню точку зору. Тому й мертвим Сталін створює в суспільстві колотнечу, порушує суспільний мир і злагоду…

Іншими словами, якщо Сталін українським судом визнаний катом, убивцею, злочинцем, то сталінізм – кримінальна ідеологія. Тому комуністи, знову піднімаючи свого вусатого генералісимуса на щит популярності, однозначно грають із вогнем. Їхня активність закінчиться тим, що Україна таки організує міжнародний трибунал над злочинами комунізму. Сили, які організують цей процес у нашій державі вже є, і вони кріпнуть, набираються парламентського і міжнародного досвіду…

 

 

9.    Доля України і молодіжний чинник

 

У перші дні нового 2013 року багатолітній дисидент, совість української нації Левко Лук’яненко виступив в одному з Інтернет видань із цікавою статтею «Реалії після виборів».

Найбільшу цінність, на моє переконання, має там розділ, озаглавлений «Молодіжний чинник».  

Пан Лук’яненко справедливо пише, що у виборах 28 жовтня 2012 року  вперше взяло участь не менше 6 млн. молодих людей, які народилися після 24 серпня 1991 року у самостійній Україні. Вони виховані в умовах становлення демократії й свободи, активної боротьби сподвижників, патріотів за ці ідеали. Ці молоді люди, зрозуміло, не знають, що таке кримінальна кара за критику влади, не бояться КГБ й заслання до Сибіру за політичні переконання. Ця молодь - нове покоління. Воно щойно починає думати над проблемами долі України, своїм майбуттям та питаннями соціальної й національної справедливості. Голос цієї молоді ще ледве чути, але те, що чути, посилює протестний настрій у суспільстві.

В окремих же випадках він звучить рішучою вимогою, ультиматумом владі: припинити антиукраїнську політику. Він поки що не становить політичної сили, але вже з'явився на політичному горизонті і обіцяє поволі підійматися вище й вище. І ясна річ, буде союзником українських націоналістів у боротьбі супроти чинної влади, яка складається з тих представників національних меншин, які виховані в антиукраїнському дусі і понад два десятиліття, на жаль, безперешкодно грабують та руйнують Україну.

Лук’яненко наголошує: «Покоління теперішніх студентів - не все, а суспільно-політична активна частина, виявляє великий інтерес до різних питань життя нації».

І це справді так.

Думаю, що завдання сучасних політиків зробити все можливе для того, щоб саме ця частина українського суспільства стала авангардом боротьби проти зазіхань сусідів на наші мову, культуру, територіальні володіння.

Україна збереже свій незалежний, суверенний статус, якщо за це активно виступатиме молода паросль суспільства.

Але, як на мене, Левко Григорович дещо перевищує свій позитив у погляді на молоду паросль, помітно перенасичуючи його вірою в те, що молодь сама по собі вийде на дорогу активного відстоювання інтересів незалежної, суверенної України. Так воно мовбито й мало бути, виходячи з логіки речей, на які справедливо в своїх роздумах посилається нескорений патріот аксакал.

Але мешкаючи в Києві вже четвертий десяток літ, я з невимовним болем спостерігаю за тим, як ореол використання нашої рідної української мови скорочується все більше й більше. І в першу чергу це стосується, як не дивно, якраз молоді.

Варто прислухатися в автобусах, тролейбусах, на футбольних матчах, якою мовою спілкується сучасна молодь, і все більша тривога закрадається в душу. Починаючи з немовлят, яких мами звозять у дитячих колясках на вигул до парків, і до закоханих на лавочках, переважно лопотять усі скаліченою, блюзнірською російською, бридливим суржиком, але тільки не співучою вкраїнською. За винятком, звісно, гостей із західних областей України. Або вихідців звідтіля, хто виявився стійким до зовнішнього вербального впливу, чи не встиг іще розчинитися в загальній масі манкуртів.

Дивуватися нічому: не зважаючи на те, що в останні роки в Україні з’явилося буквально сотні університетів, припожалували навіть якісь загадкові вищі (?) професійно-технічні училища, рівень загальної культури населення різко знизився. Став майже критичним.

Такі активні й загартовані ідейні бійці за незалежність, суверенітет, національну ідентичність  України  як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Дмитро Павличко, Іван Драч, Ігор Юхновський, брати Горені та інші помітно зістарилися, дехто з них уже пішов із життя, через це височенний суспільний гарт, натхненна ідеологічна парадигма, якими характеризувалися перші роки українського державотворення поступилися банальній байдужості, репаній безкультурності. 

Ось, приміром, ходжу залами господарського гіпермаркету "Епіцентр". В одному з відділів двоє молодиків у магазинних одностроях монтують для вітрини якийсь експонат, голосно спілкуючись поміж собою. За скаліченими на московський лад словечками вчувається м’яка українська говірка, характерне і неповторне при вимові полтавське «льо», котре не замаскуєш ніяким «каканьем» та фразами на кшталт «ш-што такоє».

Виясняю, хлопці справді родом із сільської української глибинки. Дома спілкуються виключно українською, а тут, іще навіть не діставшись столиці, позаяк гіпермаркет знаходиться по той бік від міста об’їзної дороги, хочуть бути «такими, як усі», переходять на сленг північно-східного сусіда.

Вони й справді народилися й виросли в незалежній Україні, але за всі роки їх ніхто не навчав національному патріотизму. Вчителі пропагували те, що дозволяла казати влада. Ось вони, за вказівкою згори, знову стверджують, що в минулому столітті нашими землями прокотилася не Друга світова війна, а Велика Вітчизняна, що розв’язав її особисто Гітлер і його кліка, замовчуючи роль у цій афері Сталіна і його кривавих маршалів, що людей на подвиг гуртували комуністи…

Три останніх роки світогляд молодих людей формувало телебачення, яке послуговується здебільшого мовою сусідів, несе в оселі зразки культури, мистецтва, передані з Останкінської башти. Не кажучи вже про пустопорожні програми FM-радіо, які просто таки цілеспрямовано спеціалізуються на поширені вульгарності, гумористичному оспівуванні української меншовартості, якогось дрімучого змалоросійщення через пропаганду примітивного, лубочного сленгу Вірки Сердючки.

Українське ж державне радіо буквально рубається під корінь.

5 лютого 2013 року враз замовк Третій Національний канал Українського радіо, де транслювався культурологічний розділ українського мовлення – програма «Культура». Слухачі, які звертаються в редакцію отримують трафаретну відповідь: «Передачі припинено через брак коштів». Чи відновиться його робота – ніхто нічого конкретного сказати не може.

Десятки, сотні мільйонів гривень замало не щомісячно з державного бюджету виділяються на поліпшення під’їзних шляхів до маєтків В. Януковича, М. Азарова, на виборчий округ Донецької області, де мандат народного депутата України нещодавно отримав син глави Кабінету Міністрів, на розвиток модного нині бізнесу з отримання нетрадиційної вітрової електроенергії, чим захоплюється секретар РНБОУ А. Клюєв. А тут вимкнули державний радіоканал через нестачу якогось мільйона гривень, а, можливо, й того менше, і ніхто не несе будь-якої відповідальності за подібне варварство. Бо йдеться ж про самобутню, національну культуру українців, по якій свідомо зумисне, демонстративно топчуться представники окупаційної влади.

Ви можете, приміром, повірити в те, що все це з радіоефіром сталося випадково? А я ось однозначно переконаний, що наяву результат реалізації драконівського плану зі знищення нашої національної культури, мови, українського менталітету. І ви добре знаєте, де він зверстаний…

У Москві відверто і нахабно стимулюється активна діяльність в Україні представників ворожої нам «п’ятої колони». Яскравим доказом цього стало нагородження в другій половині лютого 2013 року якимись там російськими медальками «за великий внесок у збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном» -  двох авторів сумнозвісного закону «Про засади державної мовної політики», який парламентськими «піаністами» минулого літа протягнутий через Верховну Раду і протиправно спішно підписаний главою держави – народних депутатів України від Партії регіонів В. Колесніченка та С. Ківалова.

 

10.               «Землячки з циновими ґудзиками»

 

В. Путін і Кремль вважають їх героями, а насправді ці високі державні мужі, отримуючи солідні оклади з української державної казни відверто й нахабно зраджують державні інтереси. І як відомо, наскільки вони вивищують чужинське над нашим, настільки наше йде під лід – це вже тонкощі відомого закону Архімеда.

Іще в липні 1844 року Тарас Григорович Шевченко, змальовуючи таких «братків» у поемі «Сон», називав їх «землячками з циновими ґудзиками».

Отримуючи нагороду із рук глави сусідньої держави,  один із «блюдолизів», як влучно називав таких Кобзар, С. Ківалов 22 лютого 2013 року привселюдно поклявся, і про це було видно та чутно аж на дві країни одразу, що все зробить для того, аби російська мова стала другою державною в Україні. Себто, в порушення статті 10 Конституції України. Проти волі титульної нації України, яка понад три століття була гноблена й ледве виживала, де мовна проблема понад усе життєво важлива. Проти волі, підкрслю, єдиної в Європі нації, котра й досі упосліджена та колонізована

І чомусь до цього в нашій країні нікому немає ніякого діла. І це тільки тому,  що в Україні при  владі нині знаходяться якраз саме такі ж ківалови, плоть від плоті представники реакційної, антиукраїнської, по своїй глибинній суті окупаційної влади.  Які є відвертими ворогами державності України, нашої мови, культури, ментальності. І якраз у своєму дрімучому українофобстві  вони почуваються героями. А мали б, напевне, переслідуватися згідно з законом збереження нації, як таке, приміром, активно практикується в Ізраїлі, інших державах світу.

Здорові, національно-патріотичні сили, через своїх представників у парламенті, мають добитися того, щоб подібні закони збереження нації, мови, культури, українського етносу  з’явилися в Україні. Перефразовуючи одного відомо політика, в зв’язку з цим можна сказати, що наша держава стане самодостатньою в захисті своїх національних, територіальних, інформаційних, ідеологічних, територіальних, церковно-духовних завоювань, у збереженні українського етносу лише тоді, коли навчиться їх законодавчо захищати. Насамперед, від внутрішніх зайд, агресивної «п’ятої колони», агентів впливу інших держав, які за останні три роки більше нашкодили Україні, ніж за всі попередні двадцять.

Нині в нашій державі найбільше бракує патріотичного духу. І на цьому наші вороги теж уміють здорово спекулювати.

Я, чесно кажучи, давно не пов’язую себе з певними партійно-політичними силами. Оскільки участь у партійному будівництві для журналіста, письменника це завжди певна клітка. Це сільце для свободи, демократії. А ще вуздечка,  гальма для натхнення, публічної творчості.

Хоча як народжуються партії, все таки цікаво було подивитися.

Отож, у середині лютого 2013 року я сходив на установчий з’їзд партії Патріотичне об’єднання «Ми – українці».

Там справді зібралося багато гарних, достойних людей, справжніх українців. Члени майбутньої Політради, піднімаючись у залі, коротко розповідали про себе. Але й з тієї скупої інформації можна було скласти уяву про майбутній політичний потенціал об’єднання. 

В його рядах виявилося чимало науковців, колишніх директорів департаментів, управлінь різноманітних міністерств, відомств, учорашніх службовців державних установ, керівників підприємств. Був навіть колишній заступник міністра юстиції України. Загалом, схоже, грамотні, інтелігентні, солідні люди.

         Однак, найважливішою подією зібрання, зрозуміло. були вибори голови партії. На цю посаду запропонували кандидата харків’янина Юрія Миколайовича Логвінова. Якого ж, зрозуміло, тут же попросили представитися.

Коли чоловік піднявся на трибуну, одразу стало зрозуміло, що він спілкується виключно російською, а українська для нього просто колоритний капелюшок, яким він лише іноді, вряди-годи послуговується, мабуть, для екзотики. Це був чоловік із числа тих, кому оволодіти державною – вище його розумових сил…

Однопартійці справилися про його особисте ставлення до української і намагалися вияснити, який, власне, може бути голова Патріотичної партії «Ми - українці», котрий фактично ігнорує  державну мову, як таку?

         Пан Логвінов нічого конкретного з цього приводу не відповів, а сказав одну якусь фразу англійською, ще одну вичавив із себе начебто італійською. Що, напевне, потрібно було вважати так: він пролетарій і йому байдуже якою хто мовою спілкується, в той час, коли він для цього особисто вибрав мову сусідньої з нами держави…

         Тією ж таки російською він розповів, що є генеральним директором харківського підприємства «Енергосталь», що там у його величезні успіхи, що підприємство дає великі відрахування в місцевий бюджет і таке інше.

         Приїхавши додому, я став за допомогою Інтернету, виясняти, хто ж такий насправді є пан Логвінов, і що воно таке за дивина така - харківське підприємство «Енергосталь».

         Найперший висновок. Ю.М. Логвінов не є публічним політиком. Така особа Інтернету фактично  не відома. Вибори на посаду в ПО «Ми – українці» , як можна зрозуміти, перший практичний крок цього чоловіка на світську арену.

         Але з світової мережі стало відомо, що Логвінов до серпня 2012 р. працював керівником харківського комунального підприємства «Фонд розвитку будівництва на селі». Як указується в публікації, сам начебто написав заяву на звільнення. Після цього очолив підприємство «Енергосталь». А в ньому, як виявилося, трудиться аж… сім працівників.

         Крім того, як стверджує Інтернет, Ю.М. Логвінов є завідувачем кафедрою…   Ростовського державного університету будівництва.

         Ось вам і нова Патріотична партія України, і її новоявлені вожді…

         Іще нам Ростовської кафедри тут не вистачало…

 

Замість висновку

 

         25 лютого 2013 року в Брюсселі нарешті відбувся довгоочікуваний саміт ЄС – Україна.

         Хто найбільше перешкоджав цьому? Та, звичайно ж, наші колишні "старші брати" по СРСР із Москви.

         Створювався просто шалений тиск на вступ нашої держави до Митного союзу ще до часу саміту ЄС – Україна. А коли відбувалися самі переговори, зустрічі глави української держави з керівництвом Євросоюзу в Брюсселі, під будівлею з’явився пікет із чотирьох осіб. Вони тримали прапори організації «Український вибір», керівником якої є кум президента Росії В. Путіна – В. Медведчук.

         Телеканал «Росія» тут же зняв цілу передачу про це, в якій московська тележурналістка Ольга Соболєва гаряче запевняла всю російськомовну спільноту: ««Акціями протесту відреагували жителі України на переговори в Брюсселі Віктора Януковича з керівництвом Євросоюзу. На саміті Україна-ЄС обговорювався київський курс на євроінтеграцію…»

         Далі в повідомленні, яке передавалося в ефір через кожні пів години майже добу поспіль, говорилося: ««Янукович дав зрозуміти, що заради зближення з ЄС він готовий пожертвувати Митним союзом з Росією. Чого, втім, не можна сказати про більшість громадян України…»

У своєму коментарі один із пікетників розповів телеканалу «Росія» про переваги вступу в Митний союз, котрі є фактично викладками блогів В. Медведчука на сайті українського Інтернет вид видання «Кореспондент.net», при цьому заявив: «52 відсотки людей України виступають за Митний союз. Митний союз – це вигідно економічно для розвитку нашої країни», – говорив заробітчанин у Брюсселі.

Того ж дня з цього приводу, як Пилип із конопель, обізвався міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. Виступ його сповна можна асоціювати з кістлявою рукою із могили СРСР, якою РФ намагається втримувати Україну побіля себе. Судіть самі.

Як повідомили російські ЗМІ, глава їхнього зовнішньополітичного відомства вважає дискримінацією для Росії те, що ЄС підписав угоду лише з Україною, а не з Росією про безвізовий режим для власників службових біометричних паспортів. Про це він заявив, виступаючи перед студентами Дипломатичної академії в Москві.

І це ж треба, вчить такому глупству майбутніх дипломатів.

"Зовсім недавно  ЄС підписав угоду про спрощення візового режиму з Україною, де власники службових біометричних паспортів звільнені від необхідності отримувати візи", - сказав він. – Ми вважаємо, що тут нас дискримінують, - продовжив ображений росіянин. -  Коли ми запитуємо у Брюсселі, чому українцям це можна, а нам не можна - відповідь дуже цікава: Росія - це не Україна. Звичайно, не Україна, але ж ми знаємо, що чиновник український від чиновника російського не дуже відрізняється", - заявив Лавров. Він підкреслив, що такий відверто дискримінаційний підхід Росію влаштувати не може.

Тому, мовляв,  МЗС РФ розраховує, що в остаточній редакції угоди про спрощення візового режиму таку норму буде передбачено і для російської сторони.

Ситуацію роз’яснило Міністерство закордонних справ України. Воно  заперечило дискримінаційний характер угоди про спрощення візового режиму між Україною і Європейським Союзом стосовно Росії. Бо РФ є фактично третьою нічим не дотичною до цих взаємостосунків і співпраці стороною. Так, якби якась там Монголія, Гонконг, чи Бангладеш.

Про це на брифінгу в Києві, 25 лютого 2013 року, сказав виконуючий обов'язки директора департаменту інформаційної політики українського зовнішньополітичного  відомства Євген Перебийніс.

"Я не бачу ніяких підстав говорити про те, що наша угода якимось чином дискримінує Росію", - сказав він. Пан Перебийніс наголосив, що Україна ще 2005 року скасувала візи для в'їзду до України громадянам країн ЄС і відтоді тривають переговори про лібералізацію візового режиму. Український дипломат, під смішки журналістів,  побажав російським колегам успіхів у переговорах із ЄС із даного питання.

Іншими словами, напрацювання угоди між ЄС і Україною тривало майже вісім років. Переговорники вийшли на конкретний результат. Росія, ж, схоже, заявила про свої претензії лише на тій підставі, позаяк вважає, що дипломатичний прорив України є дискримінаційним для РФ. Як же ж це вона, гегемон євразійського регіону,  може в чомусь відставати від України? Бо хто така, мовляв, у порівнянні з Росією  Україна?

Виходить, якщо пускаєте в Євросоюз українців без віз, то за тими ж самими правилами і російські чиновники обов’язково мають перетинати кордон із співтовариством, недвозначно натякаючи на те, що ми й далі буцімто залишаємось одним цілим, або нібито є одна сім’я.  Цим самим зайвий раз підкреслюючи свою ординську ментальність і те, що вони є якимись міфічними «старшими братами», яких українцям забороняється і на козі об’їхати. А лише Україна десь, у чомусь вирветься вперед – крик на весь світ: нас дискредитують!

Тут же Росія явно намагається в’їхати в ЄС на плечах України, або, як мінімум, не пустити нас до Європи попереду себе. Себто, бодай нашкодити, і то стане легше в Кремлі.

Взагалі ж бо, все це так для нас зрозуміло, «по-братськи», «ро-російське» рідно, що й дивуватися нічому.

Вражатися доводиться іншому.

Із гріхами навпіл все таки відбувся саміт ЄС – Україна. Там, у Брюсселі, президент Віктор Янукович із одного боку начебто констатує, що для української  влади тепер залишається пріоритетним завданням підписати угоду про асоціацію і зону вільної торгівлі з Європейським Союзом у листопаді 2013 року у Вільнюсі . Все б начебто правильно, зрозуміло.

Але водночас цей же чоловік, там же, у європейській столиці, недвозначно заявив: ми постійно думаємо про Митний союз, ми і далі посилено вивчаємо це питання...

М’яко кажучи, В. Путін і В. Медведчук постійно боляче наступають В. Януковичу не лише на п’яти, але вже, либонь, і на душу. Наче лещатами утримують його в орбіті своїх явно загарбницьких інтерсів. Російські «брати» з ментальністю орди буквально додушують донецьких правителів, заманюючи до свого примітивного автократичного союзу, де, звісно, ж ніхто не вимагатиме від Києва припинення політики вибіркового правосуддя, утвердження верховенства права, проведення лише чесних виборів, поваги до прав опозиції, розвитку демократії і свободи слова.

У Митному союзі є лише одне правило – чітко дослухатися до керівних вказівок Москви. Під цим проводом Україна дружною колоною має якраз зайти в нову тоталітарну державу, ставши потужним славянським сегментом новітньої  імперії. Якщо, звісно, не поставне проти цього український народ.

Справа в тому, що без поярмленної України в Росії на друзки розсипається їхня фішка - «руській мір». Його розколює активне засилля до федерації азіатів усіх мастей. А також буквальне нашестя зі сходу китайців. Москва вже перетворилася своїм обличчям загального натовпу на переважаючі типи монголоїдних та жовтошкірих людей. Це надзвичайно лякає кремлівських правителів, змушує думати про гарячковий пошук потужного припливу слав’янської крові. І, зрозуміло, що таким повносилим джерелом може стати процес поїдання російським удавом апетитного українського кролика.

До речі, якось у мене гостювали знайомі москвичі. Вийшовши на Хрещатик, де завжди багато людей, вони щиро дивувалися:

-  У вас столько приятних славянских ліц…

Еге ж, оце воно якраз і є головне, чим приваблює Росію Україна – славянською кров’ю, гарматним м’ясом.

Ні, не бувати цьому підкоренню. Україна завжди залишить незалежною, суверенною державою. А повалимо окупаційну владу – створимо в своїй державі громадянське суспільство, з європейськими цінностями, повагою інтересів людини.

 

 

Олександр Горобець,

Заслужений журналіст України,

Член Національної спілки письменників України,

доцент кафедри журналістики університету «Україна».